Іван Вишенський та українська полемічна література

У другій половині XVI ст. Україна тісніше залучається до загальноєвропейських культурних процесів. Ознакою цього стало розширення діапазону взаємодії традиційних форм культури та нових явищ, пов’язаних з ренесансно-реформаційним комплексом. Українська культура більшою мірою, ніж раніше, виходить з колишньої замкнутості, що було пов’язане і з станом українського національного самоусвідомлення на межі XVI — XVII ст.Іншомовність чи багатомовність української літератури з цього часу співвідноситься з перспективою її питомого шляху. Серед характерних ознак зростання національної свідомості — перегляд попередніх уявлень про художнє слово. Воно починає відігравати більшу роль у збереженні та плеканні паростків цієї свідомості, моделюючи водночас її основні риси. Роздуми над словом, над його природою, силою і слабкістю увібрали в себе твори різних жанрів.
У переломні моменти історико-культурного розвитку неминуче загострення суперечностей між усталеною формою і новим змістом, між тягарем традицій і потребами життя. Особливо яскраво такі суперечності відображаються в мистецькій або літературній діяльності людей талановитих, яскраво емоційних. Часто творчим особистостям притаманні трагізм світосприймання, глибоке незадоволення недосконалістю світу і неможливістю його змінити. Типовим письменником кризової ситуації був Іван Вишенський. Єдиний із 17 відомих його творів, надрукований за життя автора, — «Писаніє к утікшим от православної віри єпископом» (у складі виданої в Острозі «Книжиці» (1598); упорядковану до 1600 р. збірку «Книжка» видати не вдалося); решта поширювалася в рукописах 1.
Спрямування до автентичних підвалин християнської культури визначило основні параметри його літературної діяльності. Різкий та непримиренний тон Івана Вишенського, вороже ставлення до світської культури й освіти, обстоювання аскетичного ідеалу й декларування переваг архаїчного стилю письма і відхід від нього у власній письменницькій діяльності — характерні риси цієї непересічної постаті. Вважаючи, що спасіння можливе лише шляхом втечі від світу, він спрямовує свої інвективи проти його недосконалості і тим фактично поринає у вир боротьби, прив’язує себе до ідейних конфліктів епохи. Його активна наступальність спрямовувалася головно проти втрати первісної природності, щирості віри й простоти. Цілісна натура письменника, відраза до фальші й лицемірства привели його не пізніше 1596 р. (як вважають, ще в 1580 — 81 рр.) на Афон, у монастирях якого практикувалося суворе подвижництво й контакти з зовнішнім світом були майже цілком обірвані. Аскетична атмосфера замкненого монастирського світу стала живильним середовищем для консервації тих елементів ідеології Івана Вишенського, котрі з часом починають суперечити стилеві мислення не лише опонентів, а й однодумців, що засвідчили спроби безпосередніх контактів письменника з церковною громадськістю України 1604 — 1605 рр.
Як і реальні вияви деградації суспільства, так і болісне сприйняття успіхів того всього, що йшло із Заходу, зміцнюють властиве Вишенському розуміння світу як зосередження гріха і зла:
«Ознамую вам, як земля, по которой ногами вашими ходите, і в нейже в жизнь сію рожденієм проізведені єсте і нині обитаєте, на вас перед Господом Богом плачет, стогнет і вопієт, просячи створителя, яко да пошлет серп смертний…, которий би вас вигубити і іскоренити… мог» 2.
Особливо гріховною вважає він тодішню Річ Посполиту: «Где бо нині в Лядській землі віра? Где надіжда? Где любов? Где правда і справедливость суда? Где покора? Где євангельскиє заповіді? Где апостольськая проповідь? Где святих закони?..». Від осуду дійсності Вишенський переходить до гнівних інвектив щодо тих, на кого покладає вину за відхід суспільства від засад віри. «Да прокляті будуть владики, архімандрити й ігумени, которіє монастири позапустівали і фольварки себі з міст святих починили і сами толко з слуговинами і приятелми ся в них телесне і скотськи переховивают, на містах святих лежачи, гроші збирают».
Жодної надії на поліпшення цього світу він не бачить: «Ність міста цілого од гріховного недуга — все струп, все рана, все пухлина, все гнильство, все огнь пекельний, все болізнь, все гріх, все неправда, все лукавство, все хитрость, все коварство, все кознь, все лжа, все мечтаніє, все сінь, все пара, все дим, все суєта, все тщета, все привидініє» 3.

Емоційно-експресивна риторика творів Вишенського, щедро насичена стильовими прийомами й топікою середньовічної доби, його мова, пересипана церковнослов’янізмами, свідчать про свідому архаїзацію поетики. Зрештою на це вказує й сформульована автором аксіологічна модель, де пріоритетні позиції закріплюються за церковнослов’янською мовою й богословськими книгами, а фольклор і народна мова знецінюються в програмних деклараціях автора, однак це не втілюється в його творчості, в якій приваблюють не традиційні елементи, а суто індивідуальні. Звертаючись до сакральної сфери, він намагається наближати мову до церковнослов’янської, залишаючи «просту» мову для повсякденного, профанного 4.
Визначаючи місце української культури в системі координат християнської цивілізації, Іван Вишенський протистоїть європоцентристським інтегративним тенденціям, обстоює успадковану від попередньої доби орієнтацію на народи православного кола *. Елементи культурно-релігійної спільності між ними утверджуються як гаранти тяглості духовної традиції та збереження її природного місця в системі міжнародних зв’язків.
Тотально заперечуючи світ матеріальний, протиставний духовності, Вишенський, однак, виявляє неабияку спостережливість щодо всього розмаїття принад того, що він засуджує. Він стверджує, що нема порятунку для душі «в тих многих мисах, полмисках, приставках чорних і шарих, червоних і білих юхах, і многих скляницях і келишках, і винах, мушкателях, малмазіях, алякантах, ревулах, медах і пивах розмаїтих» 5. Складається враження, що митець слова майже милується розмаїттям і різнобарвністю спокус, які так гнівно заперечує. Протиставлення тих, хто «помисла о животі вічнім підняти і вмістити не можеть», людині простій набирає форми осуду суспільної верхівки, не тільки за життя в розкоші, а й за нелюдське ставлення до селян-«хлопів»: «Лупите і з гумна стоги і обороги волочите. Самі з своїми слуговинами прокормлюєте оних труд і пот кривавий, лежачи і сідячи, сміючись і граючи, пожираєте, горілки препущаниє курите, пиво троякоє превиборно варите і в пропасть ненаситного чрева вливаєте… Ви їх пот мішки повні грішми, злотими, талярами, півталярами, орти, четвертаки і потрійники напихаєте, суми докладаєте в шкатулах… А тіє бідниці шелюга, за що солі купити, не мають… Тіє хлопи з одноє мисочки поливку альбо борщик хлебчють, а ми предся по кількодесять півмисків розмаїтими смаками уфарбованих пожираєм…» 6.
Проблематика творів Івана Вишенського змінюється відповідно до суспільно-релігійної ситуації та її запитів. І хоча чільне місце належить поборюванню Берестейської унії, особливо в «Писанії к утікшим од православної віри єпископом», тематичний діапазон набагато ширший і містить мотиви соціального служіння Церкви, суспільних відносин, релігійної моралі, освіти тощо. Єдиний жанровий тип послання варіюється залежно від спонук і умов написання та характеру адресата, набуваючи особливої масштабності художніх узагальнень у соборних посланнях, тобто в листах до всієї спільноти єдиновірців. Поряд з епістолярними формами зустрічаємося з діалогом катехітичного типу, побудованим на мотиві сюжету про спокушення Христа в пустелі («Обличеніє диявола-миродержця»).
Кожен текст, кожен аргумент Івана Вишенського пронизаний дуалізмом і антифеодальною оцінкою Божого і світського, духовного і житейського 7. Духовне, вище, трансцендентне — від Бога, світське неправославне — від диявола, проголошує він з властивою йому безкомпромісністю. Водночас «пристрасність його голосу, тонкість його наративних засобів, ноти дотепу й іронії, як і нетерпимості, впертості й зневіри, — все це пробивається… крізь відстань часу та яскравість догматичних заборон» 8. Як писав свого часу І.Франко, «в зв’язку з живим чуттям письменника, стоїть його жива, справді поетична фантазія, дар думати образами, замість абстракційних понять бачити і малювати пластичні і барвні картини» 9. В цілому «він — людина середньовіччя, яка парадоксально відкриває новий етап історії української літератури і стоїть на порозі українського бароко» 10.
Усупереч власному переконанню про обов’язок справжнього християнина втікати від світу, Вишенський свій яскравий талант поставив на службу боротьбі проти всього того, що, на його думку, загрожувало рідному народові, його вірі й традиціям. У творчості ченця-аскета — як у жодного з його сучасників — звучить власна індивідуальна манера, втілена в яскравих образах емоційна заангажованість. Отже, перед нами не середньовічний книжник, який був виразником загальноприйнятих уявлень, а яскрава творча індивідуальність. З появою письменника-автора є підстави говорити про новий («ранньоновітній або середній») етап в історії української літератури 11.
Особистісні риси в цей час помітні і в деяких пам’ятках писемності, пов’язаних з родинним та громадським життям. Тексти, написані для себе і найближчого оточення, нерідко відображали літературний хист їхніх авторів, рівень культурних інтересів суспільства. Зокрема, «Тестамент» брацлавського каштеляна Василя Загоровського, написаний 1577 р. у татарському полоні і внесений до Володимирської гродської книги 1579 р., засвідчує появу нових різновидів писемної культури, вироблених специфікою правових стосунків у Речі Посполитій та побутом шляхти, ментальність котрої формувалася під впливом ідеології сарматизму 12. Простий і безпретензійний стиль, прагматична функція заповіту, обмеження твору побутовою конкретикою не перешкоджають пам’ятці ділового мовлення набути виразних літературних якостей. Передчуття невідворотної смерті, яка й сталася в полоні 1580 р., турбота про дітей і образа на дружину, котра кинула родину в цей скрутний час, формують вельми зворушливу емоційну настанову. Багатство предметного світу, зумовлене прагненням автора враховувати всі нюанси господарчого життя свого маєтку, формує складну й розмиту образну структуру. Домінує, очевидно, турбота про виховання дітей і про майбутню молитовну опіку авторової душі після її відходу зі світу страждань. Цим якоюсь мірою пам’ятка нагадує «Повчання» Володимира Мономаха, хоча пошук безпосередніх зв’язків між творами навряд чи є доречним.
Як бачимо, Загоровський стояв на позиціях, протилежних життєвому кредо Івана Вишенського. Він аж ніяк не втікає від світу, але навіть у передчутті смерті не лише молиться, а й думає про життєві обов’язки, дбає і про освіту дітей, і про заснування шпиталю, і про забезпечення всім необхідним дяка, який переписуватиме книги.
Обґрунтування необхідності врятування нації й освіти звучить на повний голос у «Пересторозі…» — анонімній пам’ятці початку XVII ст., написаній кимсь, близьким до братств.
Гнівна характеристика єпископів, що перейшли на унію, приписування дияволові підступів проти православ’я — риси, які дозволяють припустити певний вплив на «Пересторогу» поглядів Вишенського. Але, на відміну від Вишенського, автор обстоює потребу «наук» (тобто освіти), саме відсутність їх — то найбільше зло. Причиною занепаду власної державності автор вважає занедбання освіти, те, що русини будували церкви, а не школи. Тому дуже високо автор оцінює освітницьку діяльність князя Костянтина Острозького. Риторичною майстерністю відзначаються дві вплетені в текст промови — князя Острозького на суді над протосингелом Никифором і представника Львівського братства на сеймі. Впадає у вічі публіцистична загостреність приписаного Острозькому звертання до польського короля: «А ваша королевськая милость, видячи кґвалт наш і нарушеннє прав наших, не дбаєш нічого на присягу свою, шторою єси обв’язався нам не ламати прав наших, але примножати і розширяти. За таковими слушними документами, за причинами послов земських не хочеш нас у православной вірі нашой заховати, при правах наших, на місце одступних пастиров інших дати, і овшем допущаєш тим одступником кґвалт чинити, кров проливати, тих, которії в одступленіє їх за ними іти не хотять, лапати, з маєтностей їх виганяти, з землі наконець виволивати. За віру православную наступуєш на права наші, ламаєш вольності наші, а наконець на сумніннє наше налігаєш, чим присягу свою ламаєш і то, що кольвек єси для мене учинив, внівощо остатнею неласкою своєю оборочаєш. Що бачучи, яко сенатор, не только же сам терплю кривду і тебе упоминаю, але вижу, же то ку остатнєй згубі всеї Корони Польської ідет, бо за тим ніхто свойого права ані вольності безпечен уже не будет, і в коротком часі прийдет до великого замішання, а бодай не домишляться чого іншого» 13.
Дослідники вважають обидві промови літературною фікцією, вказуючи, що, мовляв, братчики не мали права брати участь у сеймах. Але про «сеймову» промову автор міг написати, знаючи про виступи членів Львівського братства на сеймових судах. Про характер їх можна судити з інструкції послам братства на сейм, підписаної 2 лютого 1609 р. старшинами Іваном Красовським та Андрієм Білдагою. Послам наказували домагатися від короля привілею, щоб українців приймали в число міщан і до цехів за рекомендацією своїх старшин, добиватися, щоб у Львові українці мали «особноє право» — окреме самоврядування і суд, як у Кам’янці. Якщо б цього не вдалося досягти, то домагатися для українців хоч таких прав, якими користуються вірменські та єврейські ремісники й торгівці, зокрема права мати «присуд свой руський» і «для ремесников цехов два». Закінчено інструкцію пройнятими іронією словами: «А єсли би, бронь боже, і так не хотіно, як жидом, вольності допустити, ради на то німаш, только вольного листу о перейстя до Волох набить просити. Леч то жарт — але злий то жарт, пане познанський!» 14. Така кінцівка дуже знаменна.
З неї видно, що братчики не сподівались успішного вирішення справи шляхетським сеймом і мали на меті гнівно кинути у вічі войовничому діячеві контрреформації познанському воєводі Гієронімові Гостомському гіркі слова про те, що у Молдові, під владою «поганина» — султана — православних менше гноблять, ніж у християнській державі польського короля. Подібну думку ще відвертіше висловлено в друкованій відозві 1608 р. і (майже тими самими словами) в проекті промови, зверненої до короля, доданому до інструкції від 2 лютого 1609 р. Проект має назву «Лямент альбо мова до короля єго милості». Тут проводиться думка про те, що українці є споконвічним населенням Львова від його заснування, — і тим болючіше відчувають своє нерівноправне становище. «Утяжені єстесьмо ми, народ руський, от народа польського ярмом над єгипетськую неволю, же нас леч без меча, але горій ніж мечем з потомстви вигубляють, заборонивши нам пожитков і ремесел, обходов вшеляких, чим би только чоловік жив бити могл, того неволен русин на прирожоной землі своєй руськой уживати, в том-то руськом Львові» 15. Текст промови написаний яскравою, образною мовою. Мабуть, автором її, як і відозви 1608 р., був І. Красовський.
Конкретну програму діяльності братств висвітлено в листі («Епістолії»), який львівські братчики надіслали 1609 р. міщанам Новокостянтинова разом з братським статутом. Тут йдеться про завдання братств — утвердження в житті християнської моралі, захист віри, турботу про школу й шпиталь. Влаштування братства прирівнюється до будівництва храму — насамперед того храму духовного, який очолює Ісус Христос 16.
Не втеча від життя, а діяльність в ім’я християнських засад для добра ближніх — так обґрунтовується завдання братств. Підкреслюючи значення статуту, автори «Епістолії» проголошували: суть братства не в самому статуті, а у виконанні Божих заповідей про братерство і любов. Сила братства — у єднанні його членів, той, хто усувається «високого мнеманя о себі будучи, таковий і щоби єго человіком звати негоден єсть». М. Грушевський вважав ці слова осудом позиції Івана Вишенського 17. Так чи інакше, не дорівнюючи Вишенському силою літературного таланту, ідеологи Львівського братства обстоювали програму, яка знаходила розуміння й підтримку людей, сприяла активізації культурно-національного життя.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *