Іван Вишенський. Найвидатніший письменник-полеміст

Виняткове місце в українській літературі кінця XVI ст. і початків XVII ст. займає Іван Вишенський, письменник, „що до певної міри — на думку Чижевського — споріднений з полемістами своїм стилем, що й порушує ті питання, про які пишуть полемісти, але відрізняється від усіх своїх сучасників, як небо від землі. Це один з найвидатніших українських письменників усіх часів, єдиний з письменників тих часів, що його не забуто; його популярність у нові часи підніс Франко своєю поемою”. Вишенський — стверджує Чижевський — має натхнення справжнього пророка. Він висуває такі принципові питання, які цілком виводять його полеміку з рамок його часу та його країни. Полемісти в Україні та їх меценати зовсім не ставили собі тих максимальних завдань, про які мріяв Вишенський: вони хотіли лише оборонити православну Церкву від нападів. А тим часом Вишенський мріяв про перемогу справжнього християнства над усім іншими „сектами і вірами”. Хоч православні українці утворили певну синтезу західної та східної культури (Острозька школа), то з кожним роком все більше черпали зі скарбниці західної культури, але Вишенський не приймав нічого, що приходило з Заходу. Українські релігійні і культурні діячі прагнули створити в Україні такі умовини, в яких православна Церква могла б існувати в межах тодішнього державного й суспільного ладу. А тимчасом Вишенський, виходячи зі старохристиянського аскетизму, висунув утопічну програму „царства Божія на землі”. І хоч він ніякої конкретної програми не розвинув, сучасники вважали його за свого спільника, його твори читали, переписували (але не друкували!) і тому вони дійшли до нас.

Біографічних відомостей про нього залишилось дуже мало.

Родився в західній Україні (містечко Судова Вишня біля Львова) між 1538-1550-им роком, перебував він деякий час у кн. Василя Острозького і тут, в Острозі, здобув основну освіту. В 1570-80 рр., як чернець, переселився він на Афон (гора Афос у Греції), що зі своїми монастирями був тоді найбільшим духовим центром православ’я. Тут ченцем сорок років провів у різних монастирях і тут ґрунтовно вивчив релігійну літературу. І тут аскетом-пустинником помер в одній з печер Афона (приблизно 1620 р.). Двічі Вишенський відвідував Україну, а життя народу і його боротьба в жорстоких умовинах національного, соціального та релігійного переслідування стали в його писаннях одною з центральних тем.

Літературну і релігійно-філософічну спадщину Вишенського поділяють на твори написані перед Берестейською унією і після неї, хоч вони мають чимало спільного. Здебільш вони мають форму „Посланій”, які він писав на Афоні, з гарячими пристрасними закликами не кидати батьківської віри православної та жити справжнім християнським життям. Таких посланій написав він близько 20, адресуючи їх до кн. Острозького, до братств, владик і всіх українців.

Першими творами, що з’явились перед Берестейською унією, були «Извещение краткое о латинских прелестях» і «Послание до всіх обще в лядской земле живящих». І цими творами він розпочав полеміку. Він викриває „лжу” латинників і папи відносно старшинства римської Церкви, яка привластила собі право першості в християнськім світі. Він пристрасно викриває зусилля єзуїта Скарги, який обороняв абсолютний централізм римської Церкви, а в творі «Порада», що є частиною послання до кн. Острозького, він дає поради як очистити православну Церкву від усякого зла і єресі. Він захищає старослов’янську мову від опоганення її єзуїтами, докоряє вищому духовенству, яке здобуло собі ряд почестей і залишили народ на поталу. Таврує Вишенський не тільки польську шляхту, але й українське панство, мовляв, „на панів руського роду не надійтесь!”.

Найсильнішим твором Вишенського є «Писание к утекшим от православнои віри єпископам». Це була відповідь Вишенського на Берестейську унію та на єзуїтські практики на захист цієї унії.

Крім проблем національно-соціального характеру та релігійної нетерпимості, Вишенський гостро виступає теж проти залишків давнєукраїнських народних обрядів, ба, навіть проти ярмарків, на яких творилися „всякі ігрища бісовскії” з танцями і музикою. Він радить викорінити з українських народних обрядів і звичаїв залишки дохристиянського поганства, навіть колядки, щедрівки, обжинкові пісні, тощо, називаючи все це диявольським позорищем. Він прагне зміни існуючого ладу в церкві, в народних і суспільних інституціях і на цьому будує свою власну програму, своєрідну філософію церковну і педагогічну.

Борючись за чистоту християнства виступає він теж проти латинської освіти й науки, як носіїв католицизму і полонізації, бо ці науки поставлені на службу поневолення людини й утвердження деспотії, а науки повинні в першу чергу захищати правду. В цьому ж дусі він розвиває свою програму освітньої справи в Україні; звертаючись до братчиків він виступає проти фальшивої діалектики, хитрощів логіки і багатослівної риторики, а натомість пропонує вивчати релігійні книжки; замість вивчання науки Аристотеля чи Платона, пропонує вивчати науку і писання апостолів.

Твори Вишенського віднайдені 1858 р., вперше частково опубліковані М. Костомаровим у 1865 р., стали з того часу предметом досліджень багатьох учених (Г. Житецького, А. Кримського, М. Сумцова, В. Переца, І. Франка та інших).

За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *