Єзуїтські колегіуми в Україні

Головним опонентом протестантів у боротьбі за душі вірних були єзуїти, члени Товариства Ісусового — затвердженого папською курією 1540 р. католицького чернечого ордену нового типу, націленого не на аскетичне усамітнення, а на активну освітньо-пропагандистську роботу серед мирян.

Ставши одним із основних знарядь здійснення реформи римо-католицької церкви, наміченої декретами Тридентського собору 1545 — 1563 рр., Орден єзуїтів упродовж другої половини XVI ст. запровадив, по суті, нову систему освіти, що відповідала потребам релігійного оновлення завдяки асиміляції здобутків гуманізму і Реформації. Так, з перших днів існування єзуїтські навчальні заклади (колегіуми, або колегії) в типі й обсягові студій орієнтувалися на модель гуманістичної школи, вироблену протестантськими гімназіями, а щодо виховного ідеалу — то в них, як і в згаданих гімназіях, визнавалася pietas litterata. Оскільки ж головною метою нового шкільництва було розповсюдження католицької віри, то, аби якнайширше привабити молодь, її навчали й утримували в колегіях безкоштовно, водночас офіційно проголосивши принцип терпимості до віросповідання учнів-некатоликів.
Як уже згадувалося, впродовж 1580 — 1590-х рр. поступово оформився єдиний статут єзуїтських шкіл («Institutio studiorum Societatis Jesu»), виданий друком 1600 p., який регламентував їхню структуру та учбовий процес. На чолі всієї шкільної мережі стояв генерал ордену, що резидував у Римі; йому підпорядковувалися провінціали, тобто керівники регіональних відділень (українські землі, зокрема, належали до створеної 1575 р. Польської провінції); кожну колегію очолював призначений провінціалом ректор, а за організацію навчання у ній відповідав префект, зобов’язаний контролювати професорів та учнів, приймати нових вихованців, влаштовувати екзамени тощо.
Існувало два типи колегіумів — середнього і вищого рівнів. Перші давали типову освіту гуманістичної школи з трьох «граматичних» класів (infima, grammatica, syntaxis) і двох «гуманістичних» — поетики та риторики (роesis, rhetorica); в рамках двох останніх могли викладатися грецька мова і початки філософії та моральної теології. Другі (так звані повні колегіуми) мали спеціальні класи вищих наук (superiora) — філософії (два або три роки) і теології (чотири роки); філософські студії передбачали також вивчення логіки і математики. Щодо теренів Речі Посполитої, то з-поміж 32 колегіумів, які діяли тут на середину XVII ст., про що детальніше йтиметься далі, повним був спочатку лише Віленський, перетворений 1578 р. на академію; з часом навчальними закладами вищого типу стали також школи в Полоцьку, Пінську й Любліні, а на Україні — у Львові, Перемишлі та Ярославі 16.
Комплекти підручників по всіх колегіях вживалися однотипні. Базою для вивчення латинської граматики служив багато разів перевидаваний по всій Європі, в тому числі і в Україні, посібник іспанського єзуїта Еммануїла Альвара «De institutione grammaticae», а на вищому щаблі, в синтаксичному класі, учні читали фрагменти з античних авторів зі спеціальних видань шкільного призначення, друкованих за цензурою керівництва відповідної провінції. Освоєння поетичної та ораторської стилістики високої латини, покликане «через насолоду приносити користь», облагороджуючи поведінку учня, здійснювалося, в основному, на підставі одного з найвидатніших ренесансних трактатів з поетики — твору Юліуса, Скаліґера «Poёtices libri septem» (перше видання 1561 p.), a також знаменитого підручника з риторики Кіпріано Соареса «De arte rhetorica» (перше видання 1562 p.; пізніше передруковувався понад 200 разів). Цікавим феноменом сучасні дослідники визнають теологію єзуїтів, кваліфікуючи її як гуманістичну, оскільки в центрі зацікавлень єзуїтських теологів опинилася людина, її моральні проблеми і труднощі на шляху духовного самовдосконалення 17. У навчальній практиці колегій широко використовувалася власна релігійна література теологічного, полемічного і катехетичного профілів, друкування якої було налагоджене орденом з доти небаченою активністю (так, лише в Речі Посполитій протягом 1564 — 1600 рр. єзуїтами було видано 344 позиції друкованих праць, у тому числі для найзагальнішого вжитку — офіційно прийняті церквою польські переклади Нового Завіту, Псалтиря і повної Біблії Якуба Вуєка, а також донині популярні серед католиків «Житія святих» Петра Скарги) 18.
Однією з характерних рис єзуїтської освіти вважають її космополітизм, відірваність від реалій конкретного народу чи країни (саме це в добу Просвітництва з формуванням ідеології національних держав стало одним з гострих закидів могутньому орденові, ліквідованому 1773 р.: його школи, як тоді писалося, шкідливі, бо не готують учнів до сповнення патріотичних громадянських обов’язків). Втім принцип наднаціонального, закладений в основу єзуїтського шкільництва, логічно витікав не тільки з завдань ордену як «десантного загону» універсальної римо-католицької церкви, але й із всеєвропейської надетнічної доктрини «освіченого благочестя», санкціонованої авторитетом Еразма Роттердамського. На практичному рівні «єзуїтський інтернаціоналізм» (як іноді це називають) виявлявся в тому, що ледь не в кожній з колегій професорами були люди різних національностей, і за наказом генерала ордену їх регулярно переміщували з країни в країну. Що ж до керівних органів на місцях — у Польській чи Литовській провінціях, то лише іноземці виконували функції провінціалів, а в переважній більшості випадків — і ректорів шкіл до 1610-х рр.; пізніший склад шкільного начальства бував, як і в інших провінціях Європи, мішаним. Універсалізм єзуїтської освітньої доктрини породив не менш універсальну шкільну культуру, що продукувала в різних країнах схожі, немов брати-близнюки, літературні твори: емблематичні і гербові вірші, панегірики, моралізуючі проповіді й вітальні промови, тексти театралізованих вистав тощо (православна Україна, найсхідніша околиця всеєвропейської мапи Бароко, що виростало значною мірою на базі єзуїтської шкільної культури, приєднається до цього потоку вже через практики Львівської братської школи 19 і остаточно — завдяки взорованому з єзуїтської моделі Києво-Могилянському колегіуму).

На окрему увагу заслуговує виховна методика в колегіумах Товариства Ісуса, як на ті часи, безумовно, новаторська. Головним стимулом навчання виступав принцип змагальності, широко практикований у найрізноманітніших формах. Наприклад, під час обов’язкових диспутів, тобто однієї з форм перевірки знань, клас розбивався на дві «партії» — скажімо, «римлян» і «карфагенян», які конкурували між собою у відповідях; у класному приміщенні учнів регулярно пересаджували відповідно до рівня успішності, причому кращим присвоювали почесні звання; обов’язковою була практика взаємоконтролю, яка передбачала заохочення тих, хто підмічає помилки товаришів тощо. Вже опоненти-сучасники, підкреслюючи вади духу суперництва, писали, що єзуїти вчать дітей під страхом покарання, і тим самим виховують рабів, а не вільних громадян (схожі закиди ще гостріше будуть сформульовані в добу Просвітництва).
Проте тонкощі такого роду помічали хіба що рафіновані інтелектуали. Для основної ж маси шляхетського та міського загалу переваги єзуїтської школи були надто очевидними: вона безкоштовно давала добру освіту, блискучі знання латини і навички пристойної поведінки. На цій безпрограшній карті члени Товариства Ісуса з 1560-х рр. почали розбудову свого шкільництва у Речі Посполитій. Її землі, з одного боку, охоплені протестантськими бродіннями, а з другого — населені «схизматиками» православними, являли собою ідеальний об’єкт для прикладання місіонерських зусиль енергійних єзуїтських подвижників. Як писав 1573 р. у листі до провінціала один з найвидатніших письменників-єзуїтів Польщі Петро Скарга: «Не шукаймо східних і західних Індій — Литва й Північний край є справжніми Індіями» 20.
Безпосередній поштовх до руху єзуїтів у Річ Посполиту пов’язується з Чехією, терени якої входили до Австрійської провінції ордену, а перші єзуїтські школи вищого рівня функціонували у Празі з 1556 р. (Колегіум св. Климента, зрівняний з Карловим університетом), а в Оломоуці на Моравії — з 1566 р. (останній 1573 р. теж отримав академічний статус) 21.
1563 р. за дорученням генерала ордену до Польщі з оглядовою місією вирушив доктор теології, чех Балтазар Гостоунський, а вже у 1565 і 1566 рр. на його подання було відкрито дві перші школи — у Бранєві (Браунсберзі) на західних і в мазовецькому Пултуську на східних околицях краю. Третьою стала заснована 1570 р. школа у Вільні. Сам Гостоунський з перервами мешкав у Польщі та Литві до 1572 р., викладаючи грецьку мову й полемічну теологію; окрім нього, першими професорами новостворених шкіл були вихідці з Німеччини, Бельгії, Шотландії, Італії, Чехії та ін.
Від цього часу кількість єзуїтських колегіумів аж до другої половини XVII ст. неухильно збільшувалася; наприклад, за станом на 1648 р. їх було на теренах Корони Польської і Великого князівства Литовського 32, а число професорів, які тут навчали, сягало 407 осіб 22. Третина згаданих навчальних закладів — тринадцять — діяли в Україні 23. Згідно з положенням, відкриття нової школи могло відбутися лише в тому випадку, якщо фундаційний акт забезпечував засобами прожитку щонайменше двадцять осіб навчального та обслуговуючого персоналу. Вперше на українській території така ситуація склалася завдяки дарчим записам дідичок м. Ярослава Софії з Одровонжів Косткової (1571) та її дочки, дружини князя Олександра Острозького Анни (її сини, онуки Костянтина Острозького, починали навчання саме тут). Реально школа почала функціонувати з 1575 р.; наприкінці XVI ст., маючи вже понад 600 слухачів, була перетворена на одну з небагатьох у Речі Посполитій колегію академічного рівня з викладанням філософії та теології; славилася величезною бібліотекою.
Два наступні колегіуми на українських теренах почали діяти майже одночасно у Львові і Луцьку. Львівський було створено, в основному, завдяки фундаційному актові вдови останнього з князів Олельковичів-Слуцьких, яка, виконуючи волю покійного, записала єзуїтам два села і певну суму на влаштування школи, відкритої 1606 р. У 1608 р. тут уже навчалося близько 200 учнів; після відкриття класу філософії (перед 1613 р.) число учнів збільшилося до 500, а пізніше, коли у 1650-х навчання доповнилося теологічним класом, сягало 700 і більше осіб; з 1646 р. при колегіумі діяла власна друкарня. У другій половині XVII ст., зважаючи на рівень своїх програм, львівські єзуїти намагалися здобути для школи титул академії, однак не змогли подолати конкуренції Краківської академії, не зацікавленої у надмірному піднесенні надто близького сусіда.
Луцький колегіум таких освітніх висот не сягав. Його нижчі, граматичні, класи почали діяти з 1609 р. на підставі фундаційного акту тутешнього католицького єпископа Мартіна Шишковського, проте остаточно школа сформувалася з 1614 р. завдяки матеріальній підтримці князя Юрія Вишневецького, обіймаючи класи граматики, поетики і риторики (тоді ж, 1614 р., при ній був заснований спеціальний клас slavonicae linquae, тобто «руської мови»). Вже 1615 р. датується перший віршований утвір тутешніх студентів класу риторики — поховальний панегірик на смерть власника м. Олики Миколая Криштофа Радзивіла «Threnodiae in funere…», виданий у Львові 24. Вищих студій Луцький колегіум не практикував, хоча з 1630-х рр. тут час від часу, за наявності відповідних професорів, викладали філософію.
Навчальним закладом аналогічного рівня був також колегіум в Кам’янці-Подільському. Початкову суму на його утримання місцеві магнати, брати Язловецькі, записали ще 1590 р., однак нехіть кам’янецького католицького єпископа до єзуїтів загальмувала справу аж до 1610 р., коли, врешті, подільська шляхта, приваблена вигодами єзуїтського шкільництва, не зібрала, за рішенням власного сеймику, кошти на його користь; великі суми були внесені також подільськими магнатами Станіславом Лянцкоронським і Валентієм Олександром Калиновським. У граматичні класи, відкриті 1610 p., записалося одразу близько 180 учнів; поетики і риторики почали навчати, ймовірно, 1611 або 1612 рр. Варто додати, що до рук кам’янецьких єзуїтів з 1611 р. перейшла друкарня ліквідованої у Панівцях кальвіністської школи, про яку згадувалося вище. Хоча Кам’янецький колегіум у викладанні «вищих» наук (філософії і теології) регулярності не досягнув, але завдяки доброму оснащенню і матеріальному забезпеченню відповідні курси читалися тут часто.
До навчальних закладів, що робили перші кроки майже в цей самий час, належить також колегіум у Перемишлі. На внески тутешніх магнатів його було зафундовано між 1610 — 1617 рр., але через протидію місцевого католицького єпископату формально відкрито лише 1628 р.; фактично ж школа стала функціонувати аж з 1650-х рр., втім — на статусі «вищої»; славилася доброю бібліотекою.
З другої чверті XVII ст. єзуїтське шкільництво розпочало просуватися на схід, у глиб української території. Зокрема, згідно з фундаційним актом княгині Анни-Алоїзи Острозької, онуки Костянтина Острозького, з 1626 р. почала діяти нова колегія в Острозі; у тутешньому конвікті (бурсі) для «убогих школярів» мешкало і харчувалося близько 30 осіб, схоже — переважно дітей службової шляхти дому Острозьких і Заславських. Від 1628 р. започатковано клас філософії: його студенти видали 1630 р. поховальний панегірик «Panselene… splendescens in funere…» на смерть князя Олександра Заславського 25. Спеціальних теологічних студій у цій колегії не практикувалося, однак принагідно, як і в Луцьку, викладали моральну теологію, а також математику.
Щодо Центральної України, то невеличка єзуїтська резиденція, заініційована брацлавським і вінницьким старостою Валентієм Олександром Калиновським, з’явилася тут вперше 1611 р. у Вінниці. Однак кошти, потрібні для відкриття школи, були зібрані нескоро: вона відкрилася аж 1630 р. завдяки фундаційним записам князів Криштофа Збаразького і Юрія Чорторийського. Діяла як середня, з викладанням граматики, поетики та риторики, до війни 1648 р.; на звістку про початок козацької революції була розпущена і пізніше не відновлювалася. Інакше склалася доля невеликої колегії в сусідньому м. Бар на Поділлі. Зафундована 1615 р. гетьманом Станіславом Жолкєвським (у 1620-х рр. великі грошові внески зробили також князі Криштоф Збаразький і Юрій Чорторийський, а також Станіслав Конєцпольський та ін.), колегія була відкрита 1636 р. з класами граматики й поетики; 1640 р. додано клас риторики. Розпущена, як і Вінницька, 1648 р., Барська школа з часом відновилася, проіснувавши аж до ліквідації ордену; у XVIII ст. належала до тих небагатьох єзуїтських колегіумів, де навчали церковнослов’янської мови.
Таким самим короткочасним, як і в Вінниці, стало існування колегіумів, зафундованих протягом останнього десятиліття перед Хмельниччиною у Ксаверові під Овручем, Фастові, Переяславі та Новгороді-Сіверському. Так, Овруцька школа з викладанням поетики й риторики, створена на кошт вихідця з родини старовинної київської шляхти Федора Єльця, відкрилася 1647, а згорнула роботу 1648 р. Лише вступні граматичні класи встигли організувати єзуїти для новостворюваних шкіл у Переяславі (1635 р., фундація Лукаша Жулкевського) та Новгороді-Сіверському (1638 р., фундація Олександра Пісочинського). З 1625 по 1646 p. у резиденції київського католицького єпископа — містечку Фастові під Києвом — члени ордену утримували невеликий навчальний заклад з класами поетики й риторики. Кінцевою метою фастівських отців був переїзд до Києва, і 1646 р., як тоді здавалося, вони наблизилися до цього: київський воєвода Януш Тишкевич купив для колегіуму будинок і частину міського плацу, а сейм проігнорував протести православних проти переміщення єзуїтів до столиці Київської митрополії. Відтак у вересні 1647 р. школа була урочисто відкрита, але вже через кілька місяців її професорам довелося втікати з охопленої козацькою війною Наддніпрянщини.
Окремої згадки заслуговує єзуїтський колегіум, на Закарпатті — в Ужгороді (перенесений сюди 1640 р. з Гуменного). Програма його була така сама, як і в усіх інших школах ордену, в тому числі тих, що діяли в Західній та Правобережній Україні.
Завершуючи перегляд єзуїтських освітніх закладів, де навчалися юнаки з України, варто назвати так звані папські колегіуми академічного типу, які організаційними зусиллями єзуїтів фундувала в різних країнах Європи римська курія. За поданням Київського уніатського митрополита Йосифа Велямина Рутського (1613 — 1637), у цих колегіумах починаючи від 1615 р. гарантувалося визначене число місць для завершення освіти студентів «грецького віровизнання з Русі»: по шість у Бранєві (Браунсберзі) та Вільні, по два в Оломоуці, Празі й Відні, чотири у Грецькому колегіумі в Римі, згодом ще два — у Граці 26.
Згаданими пільгами користувався передовсім орден василіан, і власне таку, тобто на ті часи дуже високу, освіту отримувала більшість ієрархічної верхівки уніатської церкви — майбутні митрополити, єпископи, протоархімандрити. Втім, як свідчать іменні переліки, складені о.Блажейовським, у кожній з колегій навчалося чимало українських юнаків і поза квотою, причому з перших років створення даного навчального закладу: наприклад, у Браунсберзі — з 1580 р., Грецькій колегії в Римі — з 1578 р., Оломоуці — з 1578 р. тощо.
Ставлення українського загалу до єзуїтських навчальних закладів важко схарактеризувати однозначно. З одного боку, збереглося багато свідчень про гостро негативну, навіть ворожу оцінку діяльності членів ордену. Вона закономірна, коли взяти до уваги, що сучасники небезпідставно пов’язували відплив православної молоді до католицизму з освітньою діяльністю єзуїтів. Члени ордену справді були вправними «ловцями душ», здобуваючи нових і нових вірних не лобовою пропагандою (навчання релігії як окремої дисципліни в колегіях взагалі не практикувалося), а завдяки продуманим засобам впливу на світ емоцій молодої людини. Блиск ерудиції і манер професорів (а єзуїти проходили багаторічний вишкіл перед посвяченням у члени ордену), пишні театралізовані процесії, шкільні вистави на релігійну тематику, хорові декламації, участь втаємничених у студентських релігійних братствах однаково приваблювали і юнаків-католиків, і юнаків-православних. Для останніх це нерідко мало кардинальні наслідки, спершу обертаючись некорисними для руського духівництва порівняннями, а далі (не без допомоги єзуїта-наставника) — і релігійною конверсію. Тож мав рацію анонімний волинський полеміст 1620-х рр., звертаючись з дошкульними аргументами до батьків, які віддавали своїх дітей у єзуїтські колегії: «Аж ты дал сынка своєго, дал до проклятои школы, а звлаща до научаня діаволского вызуитов. Аж они там твоєго сынка русинка, засмаковавши єму поганую діаволюю науку, ошукали… Аж юже и на віру свою святую правдивую, яко пес, щекаєт, и на тебе, отца, и на матерь свою, и на увес род свой, и віри, и языка своєго многославного святого вырекаєтся російского» 27. Проте, схоже, така гостра постановка питання була характерною лише для людей з церковного середовища, у той час як світський загал на перше місце ставив доступність і якість єзуїтської «науки», тобто навчання. Надзвичайно показовим стосовно сказаного є датований 1579 р. заповіт брацлавського каштеляна Василя Загоровського. Людина ревної православної побожності (велика частина заповіту присвячена дарчим записам на церкви), Загоровський детально інструктує виконавців своєї останньої волі, як виховувати його малолітніх синів, «абы писма своєго руского и мовенья рускими словы и обычаєв цнотливых и покорных руских не забачали». Проте коли підростуть — їх належить послати «до Вилни к єзуитам, бо там хвалят дітям добрую науку» 28. Варто додати, що таким самим прагматичним гаслом керувалися не тільки шляхтичі й городяни, але подеколи й священики: наприклад, серед учнів Луцької колегії під 1634 р. згадується Андрій Сакович, попович з Потелича 29. Назагал впродовж кінця XVI — першої половини XVII ст. через школи єзуїтів, розміщені на території України, за найзагальнішими підрахунками, могло пройти близько 2,5 — 3 тис. юнаків. Приклади помітніших осіб, чиї біографії достатньо відомі (як, скажімо, Богдан Хмельницький або Лазар Баранович), показують, що навчання в колегіях не обов’язково призводило до релігійної конверсії, як звично стверджувала, надто довіряючи церковним письменникам, стара історіографія. Та обставина, що в українській історіографічній традиції саме слово «єзуїт» ще донедавна слугувало за метафору мракобісся, перешкоджала нормальному науковому дослідженню єзуїтської освітньої діяльності, у тому числі стосовно персоналій професорів та учнів кожної з колегій. Тим часом з позицій сучасної науки оцінки масштабу релігійних конверсій православного учнівства мусили б спиратися не на публіцистичні випади православних полемістів XVII ст., а на документально підтверджену статистику, а власне її поки що й немає.
Інша, не менш цікава сторінка єзуїтського шкільництва в Україні (теж зі згаданих причин практично не досліджена 30) — це «інтернаціональний» склад і освітній, інколи надзвичайно високий багаж професури, яка приїжджала викладати по тутешніх колегіях, опосередковано прищеплюючи учням в буквальному сенсі «всеєвропейські» інтелектуальні стереотипи.
Врахувавши серед іншого й це, буде, вочевидь, недостатньо при підсумковій оцінці місця єзуїтів в історії української культури обмежитися знаменитим афоризмом Лазаря Барановича: «єзуїти навчили Русь латини». Як можна судити навіть на підставі узагальнених спостережень, власне єзуїтська освіта давала і безпосередні взірці, й істотний поштовх до видозмін в українській культурі та освіті, бурхливо започаткованих на зламі середньовіччя і нового часу.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *