Харківський університет — його роль і значення

Третім, великого значення, чинником, якому у великій мірі треба завдячувати, що започаткований наприкінці XVIII ст. процес національного відродження України почав у перших декадах XIX ст. кристалізуватись і прибирати конкретні форми, зокрема в науці й літературі, було заснування першого на землях східної України університету в Харкові.

Було це передовсім заслугою визначного й освіченого дворянина-поміщика Василя Каразіна з Харківщини, який поруч Сковороди, В. Капніста Гр. Полетики, Котляревського, Квітки-Основ’яненка, увійшов до історії українського культурного процесу — за словами Ю. Лавриненка — як архітектор відродження.

В. Каразін – засновник Харківського університету

Література про В. Каразіна (1773-1842) доволі багата, але майже вся — російська, з тенденцією перетягнути його на свій бік. Ця література промовчує глибокі коріння його походження. Щойно новіші українські історики, (як от академік Дм. Багалій у своїй двотомовій Історії Харківського університету) та інші дослідники джерельно довели українськість В. Каразіна, який, не дивлячись на високе становище, яке займав при російському цареві Олександрові І., як його дорадник, завжди уважав себе українцем. По материній лінії рід його виводився від козацького старшини Семена Ковалевського, що був братом Івана, Генерального осавула і провідного дипломата Хмельницького. По батьковій лінії рід Каразінів виводився з Греції.

Одним з домашніх учителів Василя був Григорій Сковорода. На трагічні роки безсилля й капітуляції козацької України (зокрема старшини) останньої чверті XVIII ст. припала юність і молодість В. Каразіна, а все ж, за свідченням Оглобліна, у другій половині XVIII ст. почали діяти «лучші люди» тієї ж України, які були речниками українського автономізму — «української ірриденти», в сенсі дисидентського руху, і вони то приготовили ґрунт під українське відродження, в якому відзначився теж В. Каразін. У 1790 р. він закінчив з великим успіхом вищу освіту в Петербурзі (вищу військову школу) і там же зустрівся з багатьма земляками. Він, хоч був військовим кар’єристом, був добре ознайомлений з природничими науками, знав західноєвропейські мови і літератури, захоплювався творами французьких енциклопедистів-просвітителів. Попри те він цікавився минулим і сучасним України, від дитинства збирав власний архів, цікавився історією У країни і написав декілька наукових розвідок на цю тему. На його духове формування в столиці імперії мали вплив визначні українські діячі того часу в особах Дм. Трощинського і В. Капніста. І саме йому доля судила взяти на себе майже весь тягар вивершення ідеї українського університету в Харкові, що став колискою українського культурного відродження.

Початок змагань Каразіна за справу Харківського університету припав на 1801 р.,есебто на сторіччя «Академії Могилянсько-Мазеповіянської» (так називав її Теофан Прокопович), заснованої в Києві 1632 p., якій в 1701 р. надано назву і привілеї Академії. Це офіційне сторіччя збіглося з її упадком. Ліквідуючи козацько-гетьманську державу, Москва поступово ліквідувала та нищила й цю твердиню української культури й науки. І так у 1780 р. згоріла бібліотека Академії, що була найбільшою в Україні; у 1786 р. позбавлено її матеріальної допомоги, а в 1817 р. її зовсім закрито. Закрито єдиний тоді

вищий учбовий заклад усієї України, бо і Львівський університет, оснований 1661 p., (що був зрештою в польських руках), теж у 1805 р. тимчасово закрито.

Але замало було зусиль чи дипломатії царського дорадника Каразіна, щоб такий університет постав. Найбільш прикметною особливістю Харківського університету — пише його визначний історик (а втім і найкращий історик Слобожанщини) Дм Багалій, — було те, що його засновано завдяки патріотизмові і матеріальній допомозі харківського суспільства. Створити свій освітній центр саме приватною, незалежною ініціативою, своїми власними коштами і силою, ось що започаткувало волю народу до відродження.

Прикметне дальше те, що в останній третині XVIII ст. було кілька спроб українців відкрити свій університет (у Батурині 1760 p., у Сумах 1767 p., в Катеринославі 1784 p., у Чернігові 1786 p.), але скрізь не доставало фондів і не було дозволу. Вдалося це вкінці в Харкові, бо на той час Слобожанщина мала свого політичного лідера в особі В. Каразина, який поєднав свій особистий вплив і успіхи в російського імператора (бо був його вчителем) з непохитною вірністю інтересам своєї батьківщини. І саме в Слобожанщині постали для цього корисні і надійні умовини. Українсько-слобожанські козаки, не дивлячись на постійні татарські навали в XVII-ім і ще в першій половині XVIII ст. зуміли захистити свій, привезений з-над Дніпра, козацький лад і культуру. Тут, наприкінці XVIII ст. було 42 народні школи, працювали мандрівні учителі, від 1727 р. діяла Харківська колегія, в якій викладав Сковорода, вчився Микола Гнідич — перший перекладач «Іліади»; тут родився легендарний кошовий запорізької Січі Іван Сірко. І тут, на Слобожанщині, сформувалась місцева провідна верства — козацька аристократія, яка, в наслідок татарської загрози, швидко підпала нівеляційній інкорпорації з Росією, з російським дворянством. Ця козацька верства проживала у воєнно-службовому стані і мала такі ж привілеї, як і російська. Ці привілеї цар Павло скасував, і саме В. Каразін, як дорадник царя, брав активну участь в акції за відновлення цих привілеїв: був він депутатом до імператора з дорученням виклопотати відповідну грамоту. І він її здобув, а черговим його успіхом було виєднання царського дозволу на заснування Харківського університету. Дворянство склало на ту ціль 400 тисяч рублів і 1-го вересня 1802 р. була видана царська грамота на заснування університету в Харкові. Був це великий історичний момент, а В. Каразін став формально і морально визнаним провідником спонтанного руху за українське відродження.

Офіційне відкриття університету відбулося в січні 1805 p., а в 1841 р. його ректором став відомий письменник того часу Петро Гулак-Артемовський.

Царем затверджений статут, передбачав творення в рамцях університету наукових товариств, що мали досліджувати точні і філологічні науки, друкувати власні періодичні видання і наукові праці. Мав теж університет право цензури всіх книг, друкованих на терені харківської шкільної округи. Коротко — він одержав широку автономію на зразок тодішніх західноєвропейських університетів.

Майже одночасно з відкриттям університету, створено харківську шкільну округу, до якої увійшли теж прикордонні російські губернії, де українське населення було в меншості. Це була територія сьогоднішнього Донбасу та Одеса.

В харківській шкільній окрузі було в 1828 р. 249 середніх і нижчих шкіл, 1664 учнів і 746 учителів і як на таку велику територію це було дуже мало. Харківський університет з двома комітетами, шкільним і цензурним, та видними педагогами докладали багато зусиль для того, щоб цей стан покращати. У цьому університетському місті створилось своєрідне територіальне міністерство освіти; так українські, як і чужинецькі професори своєю працею в ділянці середнього і нижчого шкільництва, здобули собі поважні заслуги. Ця науково-педагогічна рол я університету мала теж поважне політичне значення: своєю діяльністю університет закріпив за Україною не тільки Слобожанщину і Донбас, але теж східні і південно-східні, історичні і етнографічні території України.

Харківський університет — його роль і значення (За книгою «Семчишин МТисяча років української культуриК., 1993»)

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *