Формування Української національної держави період визвольної війни 1648-1654 рр.

Ні придушення селянсько-козацьких повстань проти Польщі у тридцятих роках XVII ст., ні т.зв. „золотий спокій” (за польським визначенням), який ніби настав згодом, не розв’язали цілого ряду наболілих справ, які переживала Україна під польським пануванням. Що більше, — в цьому часі магнатсько-шляхетська Польща посилила національно-релігійне, економічне та соціальне гноблення українського народу. Значно погіршало становище нереєстрового козацтва, яке шляхта прагнула обернути в кріпаків. Різні обмеження і високі податки привели до зубожіння міського населення, що в свою чергу гальмувало розвиток торгівлі. Коли до цього додати грубі зловживання, а то й безправ’я адміністраційної влади, що була на окупованих землях виключно в руках польської верхівки, то будемо мати повну картину того, що діялось в Україні під кінець першої половини XVII ст. Така колонізаторська політика Речі Посполитої, яка вела зорганізовану нагінку на православну віру, на культуру й мову народу, довела до крайнього загострення суспільних відносин, а в дальшому привела до найбільшого в історії України всенародного руху, до визвольної війни, яку в 1648 р. очолив великий державний діяч і полководець гетьман Богдан Хмельницький. І він відкриває нову велику главу в історії України—козацько-гетьманської держави, яка проіснувала понад 100 років.

У першій фазі проти польського повстання, яке знаменне цілим рядом воєнних перемог над поляками і яке завело переможні козацькі полки аж під Львів і Замостя, Хмельницький тріумфально вертається до Києва, де його весь народ, у проводі з митрополитом С. Косовим, вітає як справжнього визволителя з-під польського ярма. Тоді в ньому наступила велика зміна: він усвідомив, що це повстання, яке мало принести народові тільки полегшення, прибрало характер справжньої війни за куди більшу справу, — за визволення всього народу і побудову з’єднаної й незалежної української держави. Він сам себе називає „Самодержцем руським з Божої ласки” і задумує визволити „весь руський народ” аж по Люблін і Краків.

У другій фазі, закінченій Зборівським компромісовим договором (1649), Польща погодилась на сформування регулярної козацької армії (40,000) з Хмельницьким, як гетьманом, у проводі. І хоч територія його влади була обмежена до трьох воєводств (Київщина, Брацлавщина, Чернігівщина), вона стала зав’язком козацько-гетьманської держави з українською адміністрацією, поділом війська на полки, що стали адміністраційними одиницями, а старе козацьке місто Чигирин стало гетьманською столицею, звідкіля почав гетьман нав’язувати зв’язки з іншими державами.

Щоб забезпечити новопосталу державу від зазіхань Польщі, яка ніяк не хотіла погодитись на будь-яку форму української державності, і не маючи довір’я до зрадливого турецького союзника, Хмельницький рішається на переговори з московським царем і в висліді у 1654 р. приходить до злощасного Переяславського договору, за яким Україна зберігає всю свою повну внутрішню автономію і всі права самостійної держави зі своєю армією, адміністрацією і зовнішніми дипломатичними зв’язками, а московський цар застерігає собі право бути її протектором. Згідно з цим же договором, який став згодом найбільшим історичним прокляттям України, цар зобов’язався обороняти її від Польщі, визволити зпід польської влади всі українські землі, але при тому мав право вдержувати по всіх більших містах свої залоги.

Далеко не все українське громадянство і його провідні кола погоджувалися були на таку „унію” з Московщиною і відмовлялися від присяги на вірність цареві. Було проти тієї спілки і київске духовенство, бо не хотіло йти під опіку московського патріарха, а прагнуло залишитись під владою Царгородського. І все це мало ряд драматичних моментів, не кажучи вже про дальші трагічні наслідки. Така психічна постава провідних кіл того часу до складеного договору була зовсім виправдана вже тоді. За велика була різниця між тодішньою Україною і Московщиною так в громадському ладі, як і в культурі. В Московщині давно вже встановився царський лад, де всі прошарки суспільства були підчинено абсолютній тиранії царя, над селянами тяжіла кріпаччина, культура стояла дуже низько та мала всі познаки азійської замкненості, суворості та відчуження від усього неруського, чужинецького. Все це доповнював релігійний фанатизм та страшенна нетерпимість до чужої віри.

А тим часом в Україні існував виборний лад, від сільського отамана до гетьмана включно, були вільні взаємини з західнім культурним світом, була велика тяга до європейської освіти, культури, була свобода думки, слова, друку. Не дивно отже, що ця спілка козацької держави з азійською деспотією дуже швидко почала відчуватись своїми прикрими наслідками.

Від Переяслава до Полтави

Не зважаючи на підписання Переяславського договору, боротьба проти Польщі не причинялась. Тривала війна між Польщею і Росією, в якій брали участь і козацькі полки, привела до Андрусівського договору (1667), за яким Лівобережжя залишилось під владою Росії, а Правобережжя (крім Києва) перейшло під владу Польщі і було в її руках аж до кінця XVIII ст. Буковина дальше перебувала в турецькому ярмі, а Закарпаття — в мадярському.

В другій половині XVII ст. за гетьманування І. Виговського, Ю. Хмельниченка, П. Тетері, І. Брюховецького, П. Дорошенка, Д. Многогрішного, І. Самойловича, І. Мазепи, що дотримувались різних орієнтацій — то на російський царизм, то на польського короля, то на турецького султана чи на шведського короля, Україна стала ареною безперервної боротьби проти внутрішніх і зовнішніх ворогів та гетьманських міжусобиць.

Після визвольної війни українське панство, козацька старшина і вище православне духовенство дбали передовсім про свої інтереси, а все це коштом селянських мас.

Російський царизм, що став від Переяслава органом найвищої влади в Україні, обмежував так політичні, як і економічні права гетьманського уряду, накладав важкі податки на населення, по містах наставляв своїх воєвод та держав там свої гарнізони. В результаті прийшло до повстань і заворушень на лівобережній Україні, в яких, крім населення, приймали теж участь і запорожці. Очевидно всі повстання були здушені.

Водночас велась в Україні боротьба проти агресії султанської Туреччини, яка захопила велику частину Поділля і фортецю Кам’янець Подільський; решта Правобережжя і Галичина була під Польщею, від якої звільнити ці землі хотів у союзі з Туреччиною гетьман П. Дорошенко. Проти планів Дорошенка виступила рішуче Москва і, після його зречення з гетьманства, за влади гетьмана Самойловича, (якого за „зраду” теж скоро позбавлено гетьманства), прийшло до ще більшого наближення до Москви. А саме за влади цього гетьмана прийшло до скасування незалежності Київської митрополії, яку поставлено в залежність від московського патріарха. Таким чином московський уряд добився того, що турки примусили Царгородського патріарха зректися зверхності над українською Церквою, яка з того часу, аж до відновлення УАПЦ 1921 р., перестала існувати.

Українська Церква від самих початків церковної організації в Україні-Русі залежала від Царгородського патріарха. Ця залежність від XVII ст. мала більше номінальний характер, але після Переяслава служила заборолом проти московських зазіхань. Митрополит Сильвестер Косів дуже нерадо погодився на присягу московському цареві. Другий по ньому, Діонісій Балабан теж був відкритим ворогом Москви. Після смерті прихильного Москві митрополита Тукальського, Москва десять років не допускала до вибору нового митрополита, а його функції виконували прихильні Москві т.зв. містоблюстителі (Филимонович, Баранович), які все таки були за незалежністю української Церкви. Щойно у 1684 р. Москва рішилась на вибір нового митрополита, але при умові, що Київська митрополія залежатиме від московського, а не від Царгородського патріарха. За згодою гетьмана Самойловича і під натиском Москви черговим київським митрополитом став Ґедеон Четвертинський, що признав зверхність московського патріарха тим більше, що під тиском Туреччини Царгородський патріарх погодився на те відлучення української Церкви від Царгороду, з яким українська Церква впродовж сім століть перебувала в релігійному зв’язку.

Гетьманування І. Мазепи

Зовсім нові часи настали з вибором на гетьмана Івана Мазепи (1687), якого понад 20-ти річне гетьманування — це особливий період в політичній історії України та в історії її культурного розвитку. Новообраний гетьман присягнув цареві Петрові І. на вірність та підписав 22 пункти „статтей”, у яких козацькій старшині гарантовано ряд привілеїв і володінь, але рішуче заборонялось гетьманові мати будь-які дипломатичні зносини з чужоземними державами.

В особі нового гетьмана лівобережна Україна дістала талановитого політика й адміністратора. Колишній генеральний осавул П. Дорошенка — Іван Мазепа мав на ті часи найкращу освіту. Він вчився в Київській Академії, а теж в Єзуїтській колегії у Варшаві, і закордоном. Виявив себе винятковим меценатом освіти, мистецтва і взагалі культури, а при цьому був глибоко релігійною людиною. У своїй політиці щодо Москви держався суворої лояльності, чим здобув собі велике довір’я і ласку царя, але при цьому дбав, щоб вдержати повну автономію Гетьманщини та приєднати до неї правобережну Україну. Опору української державності бачив він передовсім утворенні сильної старшинської верстви і тому наділяв її почестями і маєтностями. Спеціальними універсалами старався приборкувати внутрішні невдоволення, а то й бунти, і змагав завжди до внутрішнього миру.

Хоч чимало було критиків його влади, а все таки зумів він собі здобути пошану і авторитет, бо хоч в основному орієнтувався на верству заможної та освіченої козацької старшини, але при цьому виступав теж в обороні „посполитих”. Все таки за його гетьманування важко приходилось народові терпіти від московської опіки, зокрема підчас російських походів проти Туреччини, в яких козаки мусіли приймати участь, а теж від здирств і грабежів російської армії, що проходила українськими територіями. Найбільше втрат потерпіла Україна в людях підчас т.зв. Північної війни Москви зі Швецією, а теж в далеких краях, як Фінляндія, Польща, в яких згинула велика маса козаків за не свою справу. В наслідок того край був страшенно виснажений та економічно зруйнований. Серед народу, козацтва та старшини почалось явне невдоволення. Було ясно, що Україна за царя Петра стала знаряддям російського імперіалізму і платить за це високу ціну. Серед таких обставин Мазепа вирішив на великий історичний крок — на розрив з Москвою і потаємний союз з Швецією (Карлом XII).

Доля походу Карла XII. на Україну є одним з найяскравіших у всесвітній історії зразків загибелі великого задуму, якому всі обставини пророкували великий успіх. А тим часом закінчилась вона 1709 р. Полтавським боєм, що був найбільше трагічною подією в історії України, бо з нею починається нова доба повільної, але остаточної ліквідації державності гетьманської України і перетворення її в російську колонію.

Епілогом Полтавського бою було: 1) втеча з рештками недобитої шведської армії Карла і частини козаків до Туреччини і там же смерть Мазепи; 2) вибір Пилипа Орлика на гетьмана і його ж авторства — перша українська конституція у формі декларації, в якій сказано про те, якою має бути Україна, звільнена від чужого панування і яким має бути новий устрій гетьманської України; 3) невдачні спроби військової інтервенції Орлика проти Москви, а врешті 4) його еміграція на захід Європи і його довголітні спроби і його сина Григора актуалізувати українську справу серед володарів тодішньої Європи.

Устрій української козацької держави і суспільні відносини

Відроджена українська козацька держава за недовгий початковий період (яких 30 років) перейшла різні фази. Велика революція 1648 р. визволила з-під польського ярма передовсім східню Наддніпрянщину. В склад держави Хмельницького, що існувала на подобу військової організації, входили на лівому березі Дніпра Чернігівщина і Полтавщина, а на правому — Київщина і частина Поділля. Окремо стояло і зберегло свій устрій Запоріжжя. Зірвавши з Польщею, Хмельницький зумів приєднати до своєї держави частину Білорусі, частину Пінщини і східню Волинь. Не зважаючи на прийняття московського протекторату, Хмельницький правив Україною як зовсім незалежний володар.

Після Андрусівського договору (1667), яким Москва і Польща поділили між собою українську територію, а лівобережна Україна залишилась остаточно під Москвою, Україна попала у васальну залежність від тієї останньої.

Характер української державності і форми відносин до Москви визначувався кожного разу при виборі гетьмана окремими договорами у виді т.зв. статей, в яких Москва все більше і більше обмежувала автономію України. А все таки українська держава мала свого, українцями обираного, голову держави, своє військо, фінанси, своє судівництво, адміністраційний апарат і свої закони. До 1686 р. навіть Церква залежала не від московського, а від Царгородського патріарха.

Офіційна назва держави була „Військо запорозьке” і в такій формі дожила вона до XVIII ст. Офіційний титул голови держави був „Гетьман Війська Запорозького”, а пізніше писалося „Гетьман Військ його царського пресвітлого величества запорозького обох берегів Дніпра”. На чолі центральної державної управи стояла під проводом гетьмана колегія генеральних старшин, що творила кабінет міністрів гетьмана.

Лівобережна Гетьманщина була поділена на 10 військових округ, які називались полками (в силі приблизно одної дивізії). Начальник полку був не тільки військовим командиром, але одночасно головою адміністраційної округи, а при ньому діяла полкова старшина.

Вилучені з-під юрисдикції полковників були ті міста, які мали своє міське самоврядування, сперте на Магдебурзькому праві.

Суспільні класи

Повстання Хмельницького застало в Україні такі основні верстви: шляхту, козацтво, духовенство, міщанство, селянство.

Шляхту творили середні та дрібні власники земель, проти яких теж був народний гнів, але згодом велика їх частина опинилась на службі держави і одержала такі ж привілеї, як і козаки.

Якщо йдеться про козацьку верству, що була головним мотором революції, то серед неї скоро прийшло до диференціації: з неї виділяється козацька старшина і вона стає найбільш упривілейованим класом, фактично забирає в свої руки всю владу. До неї згодом приєднується частина шляхти і вона нагромаджує в своїх руках великі майна, а теж посади-почесті. Вона перетворилась в особливу класу і доступ до неї простих рядових козаків був утруднений. Це і довело до утворення противної класу — неупривілейованої т.зв. козацької черні, і цей розкол дуже зручно використовував згодом царський уряд для своїх махінацій. Ця чернь мала теж підтримку Запоріжжя, яке не завжди підтримувало гетьманську політику.

Міщанство було другим сильним класом. В більших містах воно вибороло собі автономію (Магдебурзьке право) і було незалежне від полкової адміністрації, мало свою самоуправу, свій суд, вибирані вільними голосами. Ці суди відали цивільними і карними справами, а апелювати від їх присуду можна було до полкового чи гетьманського суду.

Духовенство не творило окремої замкненого клясу: біле духовенство було, за грецьким звичаєм, одружене. Священики і єпископи були воборні, а вибирали їх світські люди. Духовна влада давала їм тільки канонічні санкції. Спільна боротьба за православну віру, як теж за загально-національну справу, зміцнювала участь світського елементу в церковних справах. Культурно-національні заслуги духовенства, особливо манастирів, давали їм високий авторитет серед суспільства.

Селянство, яке творило головну масу населення, було закріпощене і піддержувало протипольське повстання Хмельницького, але його доля після цього не багато покращала. Воно, за договором Хмельницького, дальше залишилось під владою поміщиків, а після створення козацької держави, селяни стали „вільними хліборобами, підданими війська запорозького”, платили податки і підлягали військовій адміністрації. Багато селян ставало козаками (хоч служба не була легка). Але згодом гетьманська держава обмежила, а то й зовсім припинила перехід селян в козаки, і вони, по-волі і не волі, ставали підданими козацької старшини, яка діставала від гетьмана земельні наділи, а селяни були змушені 1-2 дні безкорисно працювати для свого пана. Після скасування козацької незалежности ця панщина стала загальним явищем.

Занепад Правобережної України, виникнення Слобожанщини і занепад національного життя в Західній Україні

З самого початку Хмельниччини до кінця XVII ст. правобережна Україна жила серед безперервних воєн і спустошень, які, в результаті, довели її до руїни. При кінці 70-их років майже все населення Київщини і східного Поділля зникло; воно переселилось або на лівий беріг Дніпра, на Волинь, або до Молдавії, і спершу турецький уряд, а потім поляки мусіли ці землі колонізувати, наче б пустелю. А потім знову польські пани заводили тут своє право і знову починалась нова боротьба, і знову виступала нова козаччина.

У той же час, у половині XVII ст., приходить до виникнення т.зв. Слобожанщини (Слобідської України), яка постала шляхом колонізації колись українських, але втрачених за половецько-татарських набігів, земель. Це була сьогоднішня Харківщина, Курщина, Вороніжчина. Ця територія, що належала до московської держави, крім пограничних сторожевих постів, лежала облогом і українські селяни, втікаючи від польської неволі, залюднювали їх, а царський уряд не чинив їм ніяких перешкод. Тисячі людей прибували сюди, закладали на нових місцях „слободи” (свободи) і з цього пішла назва Слобожанщина або слобожанська Україна. Тоді теж постали міста Суми, Харків, Охтирка, Ізюм та інші, які стали центрами звільненого від податків і повинностей нового слобідського козацтва. Будучи під сильним впливом московського життя і порядків, слобожанська Україна не переривала культурних зв’язків з наддніпрянською і не губила почуття своєї національної спільноти. Своїм побутом слобожанці нічим не відрізнялись від життя на лівобережній Гетьманщині, а осередком став Харків, що в першій половині XVIII ст. зіграв велику ролю, як український центр культурного відродження.

Незавидна доля зустріла теж у другій половині XVII ст. західноукраїнські землі, тобто Галичину, Волинь і Холмщину, які, після великого народного руху за Хмельницького, опинились у важкому положенні. Спершу там теж прийшло до революційних зривів, особливо на Волині, що була головною ареною боротьби, але в міру того, як слабшав розмах козацької сили в східній Україні, тратив свою силу і народний дух. Польща його безоглядно здушила, прийшло до полонізації і окатоличування народу. Українсько-білоруська книжна мова, що ще була вживана в урядах західної України і Білорусі, була з кінцем XVII ст. заборонена і замінена польською. Останки української православної шляхти спольщились, а коли 1676 р. польський сейм видав цілий ряд обмежень проти православних, прийшло теж до остаточного окатоличення православних галичан. їх опір унії зламано і в 1700 р. львівський владика Й. Шумлянський проголосив унію і став уніатським митрополитом. Прийняло унію і Ставропігійське братство думаючи, що цим способом воно піднесе українське міщанство. На жаль, так не сталося, бо львівські поляки не думали ділитися своїми привілеями з уніатами. І так унія була остаточно проведена в єпархіях львівській, перемиській, холмській і подільській. Ще раніше це сталося на Закарпатті (1649), а останньою перейшла на унію волинська (луцька) єпархія у 1711 р.

За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *