Умови розвитку культури Київської Русі

Не зважаючи на студії української праісторії, антропології і археології та інші історичні факти, яких предметом є давнє минуле української землі, всі українські історики однозгідні в тому, що започаткування української історії збігається в одне з процесом християнізації української землі — з прийняттям Христової віри.Все, що перед тим, це передовсім історія географічного простору між Вислою і доном, яка під різними назвами з’єднується з історією українського народу. Навіть історію, вже при явних на цих землях українських племен, тяжко охопити перед цією датою в один історичний процес. Отже український історичний процес в тому сенсі започаткувався в X ст. у формі постання держави Київської Руси, а після її упадку під кінець XIII ст. її славним продовженням у формі Галицько-Волинського князівства. Ці державні формації протягом кількох століть забезпечили розвиток українського народу й дали йому змогу творити українську культуру в різних її формах.

 Умови розвитку культури Київської Русі

На величезному просторі від Карпат до Дінця протягом п’яти століть формувалась могутня багата держава з великою культурою, в якій впливи Заходу й Сходу об’єднувались, перетворювалися в горнилі власної творчості. Ця держава тісно пов’язана була своїми інтересами передовсім з Заходом, входила в життя західної Європи як рівнорядний її член, як її частина.

Паралельно з історичним проходить її культурний процес, який, не зважаючи на всі негативні так внутрішні, як і зовнішні обставини, що в кінцевому результаті привели цю державу до упадку, виявив незвичайну динаміку свого ставання і росту, залишивши нам чудову спадщину: багату і оригінальну літературу, цінні й повчальні літописи, а передовсім чудове й неповторне в своїй красі мистецтво.

Найбільший розцвіт української культури цього періоду припадає на XI-XII ст. Тяжка руїна, яку не раз приходилось пережити Україні, а особливо татарське лихоліття в XIII ст., знищили більшу частину пам’яток цієї культури, так матеріальних, як і духових, але, що збереглося до нашого часу, свідчить про могутній розвиток культурного життя княжої України. Київська Русь увійшла в дуже близькі стосунки передовсім з Візантією, а теж з західноєвропейськими державами, запозичивши звідтіль не тільки основні форми громадського життя, а почасти і економічного укладу, але й освіту, наукові поняття й форми мистецтва. Звідтіль приходили погляди на княжу владу, як на Богом дану інституцію, на обов’язки громадян супроти держави і навпаки; звідтіль позичались або наслідувались правні норми-закони. Цей могутній вплив Візантії на формування української культури йшов передовсім з Візантії через Церкву, і це залишило свій сильний і нестертий відпечаток на її змісті і формі. Цей, формуючий українську духовність того часу, вплив Церкви, типовий зрештою для всіх країн тодішньої зах. Європи, запозначився передовсім в українському письменстві; воно в значній мірі засвоїло собі погляди на гріховність світського життя, неприхильно ставилось до народних звичаїв-обрядів-народної поезії, бо вбачало в них сліди ненависного поганства. Та проте, це письменство, як найбільш маркантний вияв української духовності того часу, не могло зовсім позбутися впливів народного життя чи усної народної словесності. І там, де цей вплив залишив глибші сліди, там ці твори набувають живішого характеру і справжньої поезії, а найкращим пам’ятником цього може бути великий, єдиний в своїм роді, лицарський епос «Слово о полку Ігоревім».

Але мала ця доба свої інколи трагічні сторінки. Мала свої негативи. Глибоко обдуману й переконливу а при тім трагічну картину історично-політичних обставин, серед яких доводилось творити українську культуру в княжих і пізніших часах, дав нам о.Атанасій Великий.

„Від Святославичів починаючи — стверджує він — українська княжа верхівка є в перманентному політичному ферментуванні; змагання за великокняжий сеніорат — Київ, децентралізація українських удільних князівств, поява й тривання політичних „ізгоїв» унагляднюють незгоди нашої політики. Для прикладу: тільки за сто років (1146-1246) у Києві змінилось 47 князувань, з яких 35 тривало менше одного року. Любецький з’їзд князів поставив таку синтезу політичного життя: „Пощо губимо Руську землю, зводячи самі між собою свари? А тим часом половці роздирають нашу землю й тішаться, що ми воюємо між собою» . . . Це ж саме повторюється, немов рефрен, у «Слові про похід Ігоря на половців»: „тоді засівалась і росла усобицями (Руська земля), гинуло життя внука Дажбога» …..Тоска розлилась по Руській землі і тяжка печаль пливе Руською землею, а князі на себе взаємно кували крамолу” . . .

Українська історіографія — стверджує автор — може змалювати українській людині тільки трагічне та невдале історичне полотнище-панораму менш-більш такого типу: „Суцільна боярська і княжа крамола і розбрат; кочовики облягають Київ та інші стольні княжі міста хронічною облогою; на Дніпрових порогах гинуть неславною смертю українські великі князі; польські королі щерблять мечі на „Золотих воротах» української столиці; Долгорукі грабують дощенту Золотоверхий; татарські гарби заглушують людську мову в обложеному Києві; українські князі власними руками розкидають укріплені городи та возять данину Батиям за Волгу».

Отже в доволі несприятливих, а інколи драматичних умовинах історичного й політичного життя, а передовсім в обставинах внутрішнього розбрату („крамоли”) доводилося творити й розвивати цю культуру. А проте вона творилась, росла, і вона єдина документує нам тугість і незламність українського духа.

Про цей період історії України один з видатних російських істориків Б. Ключевський м. ін. пише: „Уявіть собі, що Київ не був би взятий і зруйнований татарами . . . Київ залишився б столицею першої великої руської держави, а „великоруське» місто Москва не стало б центром великого князівства, а потім царства російського. Офіційною мовою стала б не . . . сумішка старослов’янської та фінської мов, а слов’яноукраїнська. Український письменник Гоголь не мусів би писати російською мовою, а Пушкін писав би українською».

Умови розвитку культури Київської Русі (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *