Українська міфологія дохристиянського періоду

Основною особливістю духової культури цього періоду є передовсім вірування і релігійні культи, і вони творять цікаву й багату мозаїку української міфології землі.

Початки релігійних вірувань на землях України такі ж давні і мрячні, як і їх історія. Археологічні розкопи свідчать про те, що вже людина палеоліту мала певні релігійні уявлення, а теж послідовно до цього, певні релігійні культи-обряди. Ці археологічні знахідки, зокрема т. зв. Оріняцько-солютрейської доби (тобто першої культури молодшого палеоліту), у формі жіночих фігурок, свідчать про те, що вже в найстаршу добу людського існування на наших землях існував культ якогось жіночого божества плодючості, а в парі з цим і культ чоловічої розродчої сили. Подібні пам’ятки релігійних культів зустрічаємо теж в середньо-кам’яній добі (мезоліту) приблизно 10,000 років тому, у виді рисунків тварин, а передовсім сонця, а ще більше в добі раннього неоліту (дотрипільської доби), де знов переважають жіночі статуетки і зображень бика, як символу сили і родючості. Ще більше цих пам’яток у добі трипільської культури, коли то послідовно різними фігурками підкреслюється культ жінки-матері.

В парі з цими культовими зображеннями знайдено в трипільців жертовники на підвищенні у формі хреста, а біля них людиноподібні (антропоморфні) фігурки, а теж посуди з перепаленими кістьми тварин, що свідчить про приношення жертв. Такі жертовники були місцями жертвувань даного роду.

Трипільських елементів вірувань не зуміли знищити інвазії кочових племен сходу, бо бачимо їх і в релігії скитів (І тисячоліття), а навіть в релігії та віруваннях тракійських племен, що в цьому часі заселювали західноукраїнські землі. Згодом трипільські й скіфські елементи вірувань увійшли до пантеону грецьких колоністів (на побережжі Чорного моря), у яких таврійська богиня Діва виступає в українській народній традиції як „богиня русалок”.

Ці релігійні вірування скитсько-грецької доби можна поєднати з віруванням ранньослов’янської доби, а дальше з пантеоном княжого періоду дохристиянської України.

 Слов’янська міфологія. Релігійні вірування слов’ян

Перші дані про міфологію та божества й вірування слов’ян і їх попередників на землях України антів, маємо від візантійського письменника з IV ст. — Прокопія. У своїм творі про Готську війну, згадуючи антів, пише він, що . . .„вони вірять, що є тільки один Бог-Творець блискавок і Він є паном усіх і йому вони приносять у жертву биків та сповняють інші священні обряди”. Цим „богом” — володарем неба треба вважати Сварога, якого культ розвинувся з культу ясно-світлого, дворогого бика-тура трипільської культури, а якого місце згодом зайняв був поганський бог грому і блискавок — Перун.

І хоч, за Прокопієм, анти практикували монотеїзм, то все ж таки основою дохристиянської релігії слов’янських племен був поганський політеїзм, тобто багатобожжя, яке являло собою наверстування різних вірувань дослов’янської епохи. Найдавнішими з них були пережитки тотемізму (віра в надприродне походження людини від тварини або рослинного світу чи навпаки віра, що людина може перемінитися в тварину чи рослину), а також обожання природи. Слов’яни з давен-давна населяли природу різними фантастичними божествами, дівчачими русалками, домовиками, лісовиками, водяниками, яких сліди збереглися в українському фольклорі понад тисяча літ (сліди цього знаходимо ще в «Лісовій пісні» Лесі Українки). І обожання тварин, по сьогодні збережене у звичаях різдвяної ночі, теж було частиною релігійного культу поганських слов’ян і які найбільше уособлювали явища природи та відображали хліборобський характер їх занять.

У пантеоні княжої дохристиянської доби перше місце займав Перун — бог грому і блискавок, і цього божка згадується на першому місці між іншими богами, що їх кумирі (ідоли) поставив князь Володимир на узгір’ї в Берестові, б. Києва, перед княжим двором. Статуя Перуна була дерев’яна, з золотими вусами, і в договорі з греками Русь клялася на нього і на Велеса (або Волоса), другого за своїм значенням і вагою, бога скоту, багатства, добра й торгівлі, а теж музики-співу (він нагадує Аполлона з грецької міфології). Дуже важним був Дажбог — бог вогню, якого дехто з дослідників вважає богом сонця (а таким треба вважати бога Хорса). Він був теж богом дарівником — опікуном земного життя й людського роду. Був ще врешті Стрибог — бог вітрів і бурі, якого відповідником у грецькій міфології був бог Посейдон. Сліди цих усіх божеств знаходимо у славному українському лицарському епосі з XII ст. «Слово о полку Ігоревім».

Були ще у Володимировому пантеоні інші божки невідомого призначення і невстановленої етимології (як от Семарґла, яку представляли у формі семирогої олениці і вона здогадно була богинею землі, та Мокош — бог визволення від зла). І врешті були ще такі менші божества, як Див, Карна, Жля. Перший був синонімом загального божества, Карна — фізичної сили, третя — богиня померлих.

Найбільше клопоту мало українське духовенство з релігійними уявленнями про Рода і Рожаниць, тобто богів плодючості, яким влаштовували трапези, ставили страви й напитки та відмовляли в їх честь спеціальні молитви. Так Дажбогові, як і Перунові та іншим божествам, приносили наші предки (а втім і інші слов’яни) жертви і прославляли їх в урочистих святкуваннях. І так у вірі в бога-сонця закладено цілий ряд міфологічних уявлень (як от про народження, смерть і воскресіння), які згодом поєдналися з християнськими віруваннями. Збільшення зимового дня і зменшення ночі прославляли вони в колядах-піснях в честь бога-сонця та інших сил природи; знову ж у час весняної рівноваги дня й ночі та наближення польових робіт, тобто у свято воскресіння природи; прославляли піснями-веснянками, а збирання врожаю супроводилось іншими обрядовими піснями в честь Купала (чи Ярила).

В цілому у релігійних віруваннях стародавніх українців існували дві течії: обожання природи в різних формах та культ роду. Для первісного українця вся природа була населена масою різних божеств, як от лісовиків, русалок, мавок, що живуть у лісах, ріках, болотах, які можуть приймати образ тварин. Рослини були теж оживотворювані. У зв’язку з цим поглядом на природу існували різні обряди, пов’язані зі змінами пір року: весни, літа, осені, зими, і згодом вони перейшли до християнських свят у формі різних, народом практикованих, обрядів, як от щедрування, масляниці, веснянок, гагілок, купальних чи русальних пісень. У цих святах відбивався старовинний хліборобський чи скотарський побут наших предків. І так у народніх обрядах збереглися давні слов’янські свята й поганські обряди. Прихід весни вони відзначали піснями-веснянками й весняними іграми і це свято згодом злилось з великоднім і зеленими святами. Русальний тиждень був присвячений русалкам, що тоді виходили з води й гуляли по берегах. Святкували тоді теж мертвецький Великдень, присвячений пам’яті померлих. Свято Купала зійшлося з св. Іваном: це ніч чарів, коли папороть цвіте. Молодь плела вінки, кидаючи їх на воду, виводила танці, палила огнища, ворожила. Під осінь приходило свято Коструба — пращання літа: під час цього свята ховали ляльку, що зображувала смерть. *

Другу групу творив культ роду, що заповняв усе життя. На кожному кроці відчувалася присуність предків „дідів”, зокрема підчас народження, весілля, похоронів.

Постійних храмів у ранній період історії слов’ян — не було, як і не було теж професійних жерців. Молились і приносили жертви на лоні природи, яку обожали, у всяких формах. Але напередодні запровадження християнства з’явились т.зв. капища або святилища, а в них були зображення богів, яким покланялись, а роль жерців виконували кудесники (волхви). Більшість цих богів була з дерева і тому вони не збереглись. Автім, з запровадженням християнства їх понищено, потоплено ці ідоли-кумирі у водах рік (як у випадку „Світовита”, тобто всевидющого божка, найденого у річці Збруч). Одне з таких святих місць, присвячених Перунові, відкрито у 1951 р. в Новгороді, зі слідами вогнищ, що їх палили в його честь, як теж на Благовіщенській горі над р. Десною. Треба ще тут згадати відкриті київським вченим-археологом Хвойкою — залишки стародавньої святині на місці княжого двора в Києві, з великим жертівником овальної форми.

Важливою рисою релігійних уявлень поганської доби була життєрадісність наших предків. У своєму пантеоні вони не мали жорстоких богів. Вони жили одним спільним життям з веселою, радісною природою України та відчували її ласку. Нічого дивного, що прийняття християнства не зуміло зовсім знищити поганських обрядів, бо багато з них були пристосовані до нової релігії. А найкращим доказом того, що ще 200 років після офіційної християнізації України світогляд українців мало змінився, свідчить згадуване вже «Слово о полку», де лагідність української вдачі й близьке відчуття зв’язків з природою є дуже прикметні для їхньої психіки, яка в нічому не нагадувала тодішнього панівного в церкві візантійського типу аскетизму. Ба, ще більше: це двовір’я, тобто поєднання старовинних поганських культів з християнською релігією, було ще збережене навіть у XIII ст. (як це видно з історичної повісти І. Франка «Захар Беркут»), а навіть великий український проповідник-письменник Іван Вишенський (кінець XVI і початок XVII ст.), у своїх славних «Посланіях», гостро докоряє своїм землякам за практикування „бісовських танців та ігрищ”.

 

За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *