Українська література ХІХ ст.

Творчість Шевченка дала сильний поштовх і новий напрям усій українській літературі, бо майже всі поети того часу зазнали на собі впливу великого поета; „Враження Шевченкової поезії було таке сильне, — писав згодом Франко, — чар його слова такий тривкий, що в розумінні многих українців— українська поезія могла виявити себе тільки в Шевченком освяченій формі”.

Не дивно, що деякі поети того часу не тільки наслідували Шевченка тематикою, але навіть підроблялись під його стиль зовсім механічно і це їм не виходило.

В сорокові і дальші роки виступали поети-романтики старшого покоління (А. Метлинський, М. Костомаров, Л. Боровиковський) і починали молодші. Продовжують свою поетичну діяльність Віктор Забіла, М. Петренко, в яких спостерігаємо медитативну лірику і філософські роздуми.

Поезія ХІХ ст.

Зацікавлення до романтизму підтримувала т.зв. українська школа в польському письменстві. Поети цієї школи зверталися до козаччини, використовуючи при цьому фольклор та ідеалізуючи польсько-українські взаємини. У 50-60-их роках на літературній сцені з’являється група талановитих і обдарованих поетів-народовців, послідовників Шевченка, які продовжують розвивати його революційну тематику, висказувати свою любов до народу України і пишуть протирежимні вірші.

Тут треба згадати передовсім Леоніда Глібова (1827-93), що виявився талановитим байкарем і поетом-ліриком. Як байкописець — він другий визначний побіч Гребінки, але в нього немає колючої сатири, а тільки лагідні упімнення доброї людини, яка-вибачає людям їхні погані хиби. Теми його, хоч не оригінальні, а запозичені (здебільш в російського байкаря Крилова), проте їх трактування оригінальне й пристосоване до обставин українського життя. Глібів був типовим просвітителем свого часу, бо вірив, що за допомогою культурно-освітньої діяльності й виховання народних мас у дусі передової науки можна буде осягнути краще життя.

Другим замітним поетом того часу був Степан Руданський (1833-73). Розпочав він свою творчість баладами в романтичному стилі, але славу здобув як автор «Співомовок», тобто коротких жартів-дотепів-сміховинок про жидів панів, циганів, поляків, москалів. Всі вони сповнені щирого гумору Був теж автором ніжних ліричних віршів, зокрема відомих і досі популярних пісень як от «Повій вітре на Вкраїну», «Мене забудь» та інших. Був теж автором історичних поем («Мазепа», «Віщий Олег», «Апостол»), а з перекладів найбільшу вартість мають його «Слово о полку Ігоревім» і Гомерова «Іліяда».

Сміливо виступив до безкомпромісної боротьби з панами-рабовласниками і самим царем маловідомий як поет, а більше відомий як автор роману «Люборацькі» — Анатоль Свидницький (1834-71), член таємного студентського товариства, що поборювало царат. Виступив він з закликом:

„Беріть ножі на царів,

Давайте муки за муки”. . .

Засуджував поет Хмельницького за Переяслав і в вірші «Україно — мати наша» зобразив поет зубожілу матір Україну і в контрасті малював багату панську кам’яницю. Був теж автором популярних пісень („Вже більше літ двісті, як козак в неволі”).

З оригінальними поезіями виступив знаменитий етнограф Павло Чубинський (1839-84), який, будучи на засланні, відображав у своїх віршах настрої політичних засланців. Для нас він важний як автор вірша «Ще не вмерла У країна», що вперше надрукований у 1864 р., а з музичними нотами галицького композитора о. Мих. Вербицького теж з цього року став у 1917-18 pp. офіційно українським національним гимном.

„Спізненим романтиком” називають Якова Щоголева (1824-98), якого перші вірші появились у харківському «Молодику» у 1843-44 p., а згодом аж за 20 років у Кулішевій «Хаті» 1860 р. Це поет-лірик, що своєю збіркою «Ворскло» зблизився до Шевченка, зокрема ідеалізацією козаччини; поруч цього є ще в нього народні вірування в нечисту силу і т.п.

Найвидатнішою індивідуальністю серед літературної генерації в 40-60-их і пізніших роках був Пантелеймон Куліш (1819-97), який по смерті Шевченка перейняв провід у літературних прямуваннях тодішньої України. Поет, прозаїк, журналіст, науковий дослідник, мовознавець — це синтез Куліша, якого творчість протягнулась аж до 1890-их років. Його першим більшим поетичним твором була поема «Україна», — спроба історичного епосу від Володимира Великого до часів Хмельницького, задум української епопеї на зразок Гомерової «Іліяди» і «Одисеї». По смерті Шевченка у своїй промові він м.ін. сказав: „Слідами Твоїми, Тарасе, ми всі підемо. Ти нас оживив єси словом своїм”. Він поставив собі поетичне питання:

„Чи мені по Тобі сумом сумувати, чи Твою роботу взяти докінчати”.

І він, що як поет виступив щойно після смерті Шевченка, коли то вже поволі мінявся стиль і напрям літератури, свідомо залишився вірним Шевченковій традиції. Нащадок старого козацького роду, спершу учитель гімназії, а згодом професор університету в Петербурзі, він разом з Максимовичем, Костомаровим ,Білозерським , а згодом і Шевченком, був у проводі тодішнього національно-культурного і літературно-наукового життя, і до свого ареш у 1847 р. твердо стояв на українському національному Грунті, але пізніше в 70-80-их роках, під впливом своїх проросійських та пропольських орієнтацій — змінився. Змушений обставинами він двічі виїздить закордон. Перший раз, після закриття «Основи», він виїздить до Італії, і в переїзді знайомиться з галицькими діячами, що саме тоді кинулися до праці на національному полі. І він загрівав їх у їхніх тодішніх починах. Після повороту з другої подорожі (1871) видав він два перші томи «Історії воссоєдинения Русі», і в цій праці різко осудив козаччину, називаючи її „колючим будяком на українській історичній ниві”. . . У1876 р. у львівській «Правді» оголосив він історичну розвідку «Мальована Гайдамаччина», що спричинила його розрив з галицькими українцями. Після Емського указу 1876 p., Куліш протверезів і вирішив замирити галицьких українців з поляками («Крашанка русинам і полякам на Великдень»), але його ідея не знайшла прихильників.

Вернувшись з трирічного заслання, він розвинув незвичайно плідну діяльність так літературно-наукову, яка тривала понад 40 років, як і видавничу. Крім уже згаданих творів, його перу належать «Записки о южной Руси», роман «Чорна рада»; у 1857 р. він видає свою «Граматику», у 1860 р. альманах «Хата»; в роках 1861-62 «Основу», в 1862 р. збірник віршів «Досвітки», у 1882 р. збірку «Хуторня поезія», в 1893 р. «Дзвін» і врешті 1897 р. збірку перекладів «Позичена кобза». Кулішеві вірші, серед яких дуже багато з історичною тематикою позбавлені оригінальносте й творчої індивідуальносте. Це або стилізація народної пісенності, або переспіви Шевченкових мотивів.

Окрема заслуга Куліша в тому, що він наприкінці 50-их pp. упорядкував правописну справу і застосував у своїх виданнях та в «Кобзарі» Шевченка 1860 р. т.зв. „кулішівку”, яка лягла пізніше в основу українського правопису при кінці XIX і на початках XX ст.

Проза ХІХ ст.

Українську мистецьку прозу започаткував ще у 30-их роках Гр. Квітка-Основ’яненко своїми точними й доволі яскравими описами українського села, його побуту і звичаїв, і цим він створив певну традицію, даючи певні зразки розповіді у формі монологу вигаданого оповідача. Ці літературні здобутки Квітки були передані й продовжувані його наступниками в 40-60-их роках. Але в 50-их роках умовини розвитку літератури не були сприятливі (розгром Кирило-Мефодіївського Братства, відсутність періодичних видань). Лише в середини 50-их pp. починається деяке пожвавлення. Ми маємо на увазі появу деяких фольклорних видань, «Наймички» Шевченка та російських перекладів його творів, видання народних оповідань Марка Вовчка. На зміну Квітчиній традиційній школі в 60-их pp. появляється реалістична проза, пов’язана з соціально-економічними проблемами. Але громадське піднесення цих років здушує наступ реакції на українську літературу та її діячів (Указ 1863 р. а згодом Ємський). Все таки українська проза промощувала собі свій шлях.

І так, у 40-их pp. виникає в українській прозі романтичний напрям, що був типічний для української поезії ще в тридцятих роках. Починається розробка і белетризація фантастичних мотивів, народних легенд і казок. Не згадуючи другорядних авторів, тут на перше місце треба поставити П. Куліша і його етнографічно-фантастичні твори, писані спершу російською мовою, а згодом українською. Він уводить до літератури образи й мотиви українського фольклору з етнічно-побутовими малюнками українського села. Кращими з ранніх творів цього автора є прекрасне оповідання-ідилія «Орися» де ідеалізовані картини побуту і звичаїв козацької старшини з XVIII ст. подано на тлі романтизованої природи. Але основна сила таланту Куліша, як прозаїка, в його видатній історичній повісті «Чорна рада», над якою працював він кількома наворотами і врешті дав їй назву «Хроніка з 1663 р.». Цей історичний роман — один з най видатніших творів Куліша. Збудований на поважних історичних студіях та в наслідуванні манери творця історичного роману Вальтера Скота, роман цей, в великій мірі, це спроба скорегувати ідеалізований образ козацтва з «Тараса Бульби» Гоголя, козацтва, як одностайної кляси, що живе ідеалами національної й релігійної боротьби. Завдання Куліша — каже Чижевський, — таке ж саме, яке виконала поезія Шевченка. Замість ідилічної, невиразної постаті України, дати не мальовничо-солодкий, але живий, повновидий образ. Бо ж У країна так в минулому, як і сучасному зовсім не є якимсь єдиним цілим. Бо ж були в ній різні кляси, різні суспільні прошарки, були різні характери між и провідниками, з різними інтересами, ідеалами та стремліннямаи. Роман має багато романтичних атрибутів і становить поважний вклад у розвиток української літературної мови. Він, — на думку Чижевського, — поруч Шевченкових віршів, найвизначніший крок української романтики до витворення мови для «повної» української літератури.

Характеризуючи Куліша, треба теж згадати його драматичні твори, як напр. «Байда, князь Вишневецький», «Петро Сагайдачний». Крім цього залишив він теж багато літературно-критичних нарисів, рецензій, статей. В деяких статтях різко осудив не тільки Котляревського, але й Шевченка. Був найвизначнішим і найбільш сміливим літературним критиком свого часу. Він надавав українській літературі великого значення в її морально-етичній і національно-виховній функції. Дуже вартісним є його переклад на українську літературну мову св. Письма та численні переклади з чужих літератур, а передовсім драм Шекспіра, і ці переклади не втратили по сьогодні своєї вартості.

Реалізм в українській літературі

З кінця 50-их і початку 60-их років романтична течія в українській прозі переводиться. Якщо ще в деяких прозаїків проявляється романтизм, то спроквола він поступається сильній течії реалізму. Під кінець 50-их років з’являється проти кріпосницьким духом насичена новела та повість.

Вже літературна творчість Шевченка почала спрямовувати українську літературу на шлях реалізму. Але, ніде правди діти, щойно російські прогресивні автори цього періоду (Гоголь, Тургенєв та інші) та естетично-критичні виступи російської літературної критики дали поштовх прозаїкам творити теж в реалістичному дусі. Тут передове місце належить Марко Вовчк (1834-1907), відомій зрештою з її близьких персональних і літературних взаємин з визначним російським белетристом Тургенєвим. Вона своїми «Народними оповіданнями» стала міцно на ґрунт реалізму. Центральною постаттю в її прозі вперше являється українська жінка-кріпачка з її справді трагічною долею і устами цієї жінки висловлено справжній осуд закріпощеного українського села. Показала авторка «Оповідань» трагічну дійсність з передреформного періоду («Козачка», «Горпина», «Викуп») і нікчемності морального занепаду кріпосників протиставила чистоту, моральну велич і благородність українських селян («Інститутка»). Подибуємо теж в її творчості зацікавлення революційними настроями українського села початку 60-их років (повість Кармелюк»). Велика ідея любові до своєї батьківщини і посвяти для неї — тема оповідання «Маруся», яке, в перекладі на французьку мову, здобуло собі велику популярність у Франції і ввійшло там у програму шкільної лектури для молоді. В цілому — оповідання Вовчка здобули собі великий розголос зокрема тоді, коли, згаданий уже Турґенєв переклав її твори на російську мову. Високо цінив талант Вовчка і Шевченко, називаючи її твори „облечителем жестоких людей неситих”. Крім свого поважного змісту і мистецької форми вони виняткові красою народної мови, лапідарним стилем та особливим теплом і людяністю.

Оповідання М. Вовчка відбились сильним відгомоном у творах пізніших письменників, а особливо в Олександри Кулішевої, що писала під псевдонімом Ганни Барвінок (1828-1911). На літературне поле виступила вона в Кулішевій «Хаті» з оповіданнями, що мають характер вірних і безпосередніх етнографічних записок. Крім селянської тематики, в загальному цікавили її передовсім картини жіночої недолі та індивідуальна психологія жінки-селянки і це дало їй визначення „поета жіночого горя”. Але героїні її оповідань пасивні, лагідні жінки; немає в них гострих соціальних проблем. Оповідання Ганни Барвінок сповнені глибоким знанням фольклору та народного побуту і написані чудовою українською мовою.

Своєрідне продовження романтичної лінії в українській прозі 60-их років є пов’язане з ім’ям Олекси Стороженка (1805-74), що належав до дуже відомих авторів «Основи» і був не лише письменником, але теж талановитим музиком, рисівником і різьбарем. Писав Стороженко по-російськи і по-українськи; окремим виданням в рідній мові вийшли його «Українські оповідання» у 1863 р. Друкував автор свої оповідання теж у галицькій пресі. Прикметою Стороженкових оповідань є те, що мають вони казковий або легендарно-історичний характер. Він використовує фольклорні сюжети, реалістичні елементи поєднує з фантастичними. Його цікавить селянський побут, він любить ідеалізувати патріярхальну давнину козацько-старшинського побуту. Найбільший розголос здобув він своїм оповіданням з історичною основою «Марко Проклятий». Це постать фольклорного вічного скитальця, що за свої страшні гріхи — вбивства, мусить покутувати до кінця світу. Зібрав у цьому оповіданні він усі відомі собі перекази про Марка,та Гулак-Артемовський, прочитавши його, написав на книжці: „Зроду кращого не читав і читати не буду”.

До цієї ж групи прозаїків належить теж уже згаданий А, Свидницький (1834-71), широко відомий своєю повістю «Люборацькі», де змальовується трагічний занепад і розклад трьох поколінь старосвітської священичої сім’ї. З мистецьким реалізмом виведений образ побуту українського духовенства, а своєю темою нагадує він деякі повісті І. Нечуя-Левицького.

Крім цих передових письменників-прозаїків того часу, які без винятку друкувалися в «Основі», була ціла плеяда інших заслужених авторів, дослідників народного побуту й фолкльору. Згадати хоч би Миколу Костомарова, відомого нам уже як історика й публіциста. Був він теж драматургом, прозаїком і фольклористом, який у всіх своїх літературно-критичних дослідженнях обстоював самобутність української літератури й життєздатність української мови та українського народу. А дальше, Олександра Кониського, відомого біографа Шевченка, М. Номиса — автора праці «Українські приказки-прислів’я і таке інше», фольклориста і етнографа Степана Носа і багато інших.

З 1868 р. починається літературна діяльність прозаїка-реаліста Івана Нечуя-Левицького, але його основна творчість належить уже до чергових декад.

 Українська література ХІХ ст. (За книгою «Семчишин МТисяча років української культуриК., 1993»)

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *