Тимофій (Тимко) Бойчук

Київська Академія Мистецтва, відкрита в 1917 році, що так блискуче починала спою діяльність, — на протязі перших же п’яти років винесла страшні удари, з найрізноманітніших боків, удари, від яких і досі не може поправитися.

Одним із тяжчих ударів була втрата найталановитіших професорів і студентів Академії. Через рік Київську Академію облишив проф. Василь Кричевський, в розрухах революції невідповідальні злочинці вбили проф. Олександра Мурашка, нарешті несподівана смерть забрала в могилу проф. Георгія Нарбута. Від таких втрат не легко було поправитися, а, як додати до того, що мусіли з першого складу професорів вийти також професори Мавечич, Вурачек і Жук. то через три роки після відкриття Академії осталися в ній працювати із членів першого блискучого професорського складу тільки двоє: перший ректор Академії проф. Федір Кричевський і її оборонець в найтяжчих хвилинах її існування — проф. Михайло Бойчук. Власне останній один від самого початку і до нинішнього дня не залишив Академії і його школа в ній; розвинулась найбільше повно, і вона дає головну окраску мистецькій фізіономії Академії на протязі першого десятиліття її існування. Але й майстерня проф. Михайла Бойчука зазнала тяжких непоправних ударів, найтяжчий із яких о несподівана й передчасна смерть його брата і учня Тимофія Бойчука (1896-1922), що несподівано на двадцять шостому році свого життя був скошений скоротечними галопуючими сухотами. А Тимофій Бойчук поруч з Миколою Касперовичем безперечно найяскравіші постаті між художниками напрямку і школи Михайла Бойчука, і ті факти, що смерть забрала одного на перших же кроках його мистецької творчості, а другий залишив творчу працю для реставрування пам’яток українського церковного малярства, позбавляють цю школу виявів найвищих художніх осягнень. Ці факти — справжня трагедія для школи Михайла Бойчука; наслідком їх ця школа ніби не сказала свого останнього переконуючого слова, її творчість ніби зостається в фазі мистецьких стремлінь, а не осягнень, і хто з нaс, чи знайде вона тепер ще свого одностайно визнаного тавром генія виразника,

Тимофій Бойчук неперечно мав усі дані для цього. Рідний своєму старшому братові і учителеві і по духу, і по крові, беззавітно відданий мистецьким принципам свого брата-учителя, Тимко Бойчук не знав інших впливів, крім впливів брата, не знав інших шукань, крім шукань втілити і здійснити мистецькі ідеали брата-учителя, що були для нього теж його власними і одинокими, натуральними Його мистецькими ідеалами. Художня натура Тимофій Бойчука була незвичайно цільна; ніяких вагань, роздоріж, мистецьких шукань він не знав, і наука у брата просто й природньо зросталася з його власною натурою. Родившись і зрісши в тому самому оточенні, що і його брат, Тимко Бойчук в дитинстві мав ті самі вражіння, що і його брат-учитель, але після дитячих років він безпосередньо попас до брата, і не знав тієї напруженої праці цілого інтелекту, яку мусів переробити проф. Михайло Бойчук, щоб знайти для себе і своєї школи свою глибоко оригінальну дорогу, тієї праці, що правдоподібно виснажила старшого брата і в кожнім разі зробила те, що в ньому моменти учителя-теоретика панують над моментами творця-художника.

Тимофій Бойчук уже зразу ступив на шлях, проторений. колосальною інтелектуальною працею його брата, І тому, згорівши вже на 26-му році життя, зійшов у могилу, як майстер художник, що, розуміється, не сказав свого останнього слова, але вже був виразною артистичною індивідуальністю і вже мав своїх послідовників, коли не учнів.

Життя Тимка Бойчука пройшло дуже прямолінійно, — спочатку в рідній хаті у батька, потім в майстерні у брата.

Тимофій Бойчук (1896-1922) — біографія

Народився Тимофій 27-го вересня 1896 року в селі Романівні на Галицькому Поділлі в родині селянина-рільника, як молодший син у многодітній родині свого батька. Він був на чотирнадцять років молодший за свого брата Михайла (Михайло Бойчук народився в тій самій хаті в Романівці 30-го жовтня 1882 року). В рідному селі ходив до школи, потім помагав своєму батькові в господарстві, Старші брати Тимка здебільшого повмирали також у молодому віці від сухот. Михайло працював у Кракові та Парижі, при батькові жили тільки Тимофій і сестри. У вільний час: від господарства Тимко з любов’ю рисував де і чим попало, і, коли Михайло Бойчук на весні 1914 року, їдучи в закордону на Україну, на Чернігівщину( він в той час із своїми учнями і співробітниками працював над реставрацією церкви Розумовських у Лемешах біля Козельця), заїхав до рідної хати, він узяв з собою свого молодшого брата, в переконанні, що в нього вийде добрий майстер-артист. З того масу і до смерті Тимофій Бойчук провів все життя біля брата. Тут були спочатку у братів тяжкі години, бо в літі 1914 року почалася війна, і братам Бойчукам, як австрійським громадянам довелося зазнати чимало безглуздого знущання від агентів царського правительства. За те, що вони австрійські громадяни, їм довелося відбувати два з половиною роки заслання на північному сході, з ходженням по етапу і пів-голодним існуванням аж до революції 1917 року, яка їх звільнила і дала змогу повернутися на Україну до Києва і Лемешів. У Києві в о Сени 1917 року прийшло до заснування Української Академії Мистецтва. Михайло Бойчук, що мав досвід з Академій і Краківської, яку мусів скінчити, і паризьких академій, не без великого вагання наважився увійти в число перших професорів фундаторів Київської Академії, наважився, тільки переконавшись в гарантії зовсім вільної руки щодо навчання в своїй майстерні, переконавшись, що в Академії він зможе із своєї академічної майстерні зробити свою школу, поставивши її на міцних матеріальних підвалинах.

Тимко Бойчук, що не переставав багато працювати над рисунком на засланню і зробивши за три роки під керуванням брата великі успіхи, одним із перших вписався в число студентів Академії, розуміється п майстерні брата. І останні п’ять років свого життя Тимофій Бойчук провів в Академії, лишаючись її студентом, які б метаморфози в химерному ході революційних подій Київська Академія не переживала. І зійшов у могилу Тимко Бойчук, як краса і гордість Київської Академії,, в якій вірний мистецьким принципам брата-учителя, засвоївши ці принципи, які власне були рідні всій його натурі, встиг сформуватися у видатного майстра, що в майстерні брата вже оказував помітний вплив на молодших товаришів, являючись їх товаришем-учителем поруч із своїм братом-професором. В майстерні проф, Михайла Бойчука зовсім замітко проходить, як галузь загальної ніколи, течія натхне на індивідуальністю Тимофій Бойчука.

Мистецький скарб, що зостався після Тимка Бойчука, ще головним чином його праці в Київській Академії та праці, що він робив на замовлення, як от завіса для робітничого театру в Київі на Лукянівці, велика таблиця для українського морського міністерства за часів Центральної Ради, агітаційні плакати за часів комуністичної влади, стінне малювання одної київської касарні. Не останнє місце займають і речі, привезені із заслання, над якими Тимофій Бойчук працював у найтяжчих, обставинах життя.

В своїх працях Тимко Бойчук попри владну індивідуальну і яскраву особистість, все ж являється окрім Миколи Касперовича найвидатнішим учнем свого брата, і говорити про Його творчість, це значить в першій лінії говорити про школу Михайла Бойчука. Про цю школу чимало писалося і пишеться в принагідній літературі, часто віддасться їй належне признання, ще частіше виявляється поїзне нерозуміння її, але не можна скакати, щоб вона була в літературі висвітлена і розібрана. Це явище надто видатне в українському мистецтві, щоб його було можна в короткій газетній, або й журнальній статті, — а пишеться про неї головним чином в газетах та журналах з нагоди вистав, — щоб можна було в такій літературі її докладно висвітлити і розібрати. Де мусить бути завданням окремої і чималої монографії, яку міг би зробити тільки автор, що глибше розуміє модерні рухи в мистецтві взагалі і в українському зокрема.

Творчість Тимофія Бойчука

Школу Михайла Бойчука, коли вперше про неї заговорили в печаті, — а це було, здається, після блискучої виставки цієї школи в Парижі років двадцять тому назад, то цю школу назвали візантійською; сам Михайло Бойчук був не від того, щоб себе називати візантиністом, отже ярлик був знайдений, автор на нього ніби згодився, і на цьому заспокоїлися, критика ніби своє діло зробила. Але візантійського в мистецтві школи Бойчука було хіба дещо із принципів декоративності і декоративної стилізації, не більше того; а задовольнившись цим, назвати школу візантійською — це значить нічого не сказати. Це найкраще виявили Л. Крамаренко і А. Таран, коли вони підхопили ніби візантинізм Бойчука і зробили свою візантійську виставку, з якою мали певний успіх в залежності від здібності першого із них, але школи у них не було, і з їх діяльності школи не виросло.

Діло в тім, що кожен європейський вдумливий і серйозний майстер, коли хоче відійти від принципів реалізму, а розуміє малярство в його декораційності і згідно до того хоче свій рисунок стилізувати, він, коли тільки ставиться до своєї праці вдумливо і поважно, обов’язково прийде до візантійського мистецтва. Бо це головне джерело для європейського майстра глибокого, стилізованого, декораційного малярства. Східне орієнтальне мистецтво менше може помогти європейському майстрові, бо воно виростає із принципів чистої декораційності, а європейське мистецтво в основі все конструктивне, а майстер європеєць мислить і творить тільки конструктивно. Можливо, до речі, щоб цьому розумінні кордон між Європою і Сходом проходить на границі українського і великоруського народів, і трагедія великоруського мистецтва, що воно в своїх глибинах є по орієнтальному декоративне, а його вже третій вік тягнуть на дибу захід нього конструктивізму. Але мистецтво українського народу, як у всякого іншого слов’янського (крім великоросів) в мистецтво по європейські конструктивне і в пошукуваннях декораційної стилізації обов’язково також приходить до джерела конструктивно стилізованої візантійської декорації. А декораційна стилізація візантійського малярства глибша від усякої іншої, бо в основі пізніше європейської стилізації лежить естетизм, в ліпшому раз естетичне виявлення світогляду, обумовленого соціальним періодом, тоді як стилізація візантійського мистецтва обумовлена цілим середньовічним світоглядом, світоглядом теологічним і аскетичним, при якому глибока стилізація була одиноким засобом урятувати малярство. І то не раз приходило до іконоборчества, тобто ставилося в тих обставинах питання бути чи не бути малярству. І коли середні віки розрішили в візантійському мистецтві це питання позитивно, то тільки тому, що колосальним кілька віковим напруженням творчої волі вирішили питання, якого, здавалося, не можна вирішити, таке в ньому було наложене глибоке протиріччя: людина завжди творить образ бога по образу і подобі» своєму, а згідно з теологічним й аскетичним світоглядом людина в сосудом гріха. І от перед релігійним малярством повстало завдання представити бога — тобто відсутність гріха, — в гріховних формах людини. Таке глибоке протиріччя тільки на протязі віків неймовірним напруженням розрішило візантійське, чи краще сказати середньовічне європейське малярство, завдяки стилізації гріховних форм людини до такої міри, що в ній мало зосталось людського, а значить гріховного. І тільки переступивши це протиріччя удалося уможливити існування християнського малярства. Тому візантійське малярство в своїй стилізації повне такого глибокого філософського змісту, якого вже не мав в стилізації, теж іноді досить глибокій, пізніших майстрів. Тому кожен стилізатор обов’язково учиться і візантійського мистецтва. Але середньовічне філософія надто далека для пізніших часів, і тому тільки візантійська виливом не можна пояснити ніякої течії в малярстві нових часів. Заслуга Михайла Бойчука в тому, що він глибоко продумав візантійське мистецтво, але не його одче, а й пізніших європейських стилізаторів до конструктивних Сезана і Гогена включно; але й цим не задовольнився, а також глибоко простудіював українське народне мистецтво, в далеких глибинах якого теж, можливо, є джерело від Візантії, і силою інтелектуального напруження Михайло Бойчук прийшов до великого синтезу, який і є принципом його школи. Можливо, що аналізуючи його синтетичну працю, треба взяти на увагу і студію великих декораційних стилів, найбільш старого єпшецького. Трудність і глибина школи Михайла Бойчука в тій напруженості інтелекту, в великій культурності, яка являється часто не під силу для неглибоких адептів мистецтва.

Проробивши цю глибоку працю, Михайло Бойчук, можливо, заплатив за неї тим, що в ньому учитель, професор, проповідник мистецтва на все життя заступив артиста-творця. Але рідна йому натура йото брата Тимка Бойчука, при такій самій вродженій здібності без потреби напруженого інтелектуально творчого шукання, могла зірвати квіти творчості там, де його брат-учитель поклав працю життя на винахід гіркого але плодоносного коріння. Тому Тимофій Бойчук уже в зовсім молодому віці міг стати вповні викінченим майстром, встиг не тільки виявити свої мистецькі осягнення, але і зробити глибокий вплив на де-кого із своїх, не завжди молодших товаришів-учнів. Тому і праці Тимофія Бойчука не справляють вражіння молодого шукання, але здаються творами певного себе майстра. Шлях шукання виконав його брат, а Тимофієві і зоставалося творити. Але все-ж нитка його життя урвалась на самім початку його творчості ….

Передчасна смерть забрала Тимофія Бойчука на 26 році, життя, коли він тільки опанував по своєму і усвідомлював собі глибокий синтез брата, і трудно тепер уявити, яким прекрасним цвітом розцвіла би його велика творча здібність. Але й те, що від творчості Тимофія Бойчука нам зосталося, дає незвичайній матеріал не тільки для відчування, але й для роздумування.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *