Стан освіти в Галичині XVIII ст.

Перехід Галичини під Австрію мав поважне значення для розвитку західноукраїнського шкільництва та освіти. Понад трьохсотрічне перебування цих земель під Польщею в цілому негативно відбилося на національно-культурнім житті українського народу.

Зокрема це було помітне на різниці між деякими освіченими одиницями і неграмотними масами. Національно-культурний осередок Галичини — Львівське Ставропігійське братство підупало, бо його опікуни, львівські міщани, потерпіли від загального занепаду міста і від цих ударів, що їх наносила православ’ю польсько-католицька реакція й польська адміністрація. Окраса й гордість Братства — школа — теж занепала. До переходу галицької землі під Австрію, Братська школа мала віроісповідний характер і навчання відбувалося в книжній (руській) українській мові. Це була єдина, середнього типу, школа, а другою такою була народна школа при Василіянській гімназії в Дрогобичі. Зі ступневим занепадом православ’я на цих землях, падали і освіта і шкільництво традиційно православні, а на їх місце появлялись уніатські школи при монастирях оо. Василіян, тому прозвані василіанськими. Вони були уладжені на зразок єзуїтських шкіл.

Шкільна діяльність оо. Василіян набирає зокрема широких розмірів з утворенням в польсько-литовській державі в pp. 1773-75 т.зв. Комісії Народної Едукації, що провела шкільну реформу, виробила шкільний статут і призначила школам громадську допомогу. У 1773 р. Комісія передала чинові оо. Василіян шкільні будинки й майно зліквідованого єзуїтського ордену та заснувала для них рад нових шкіл. Але коли в братських школах XVI-XVII ст. панував демократичний дух, то у василіянських існувала строга селекція: могла до них учащати тоді тільки молодь шляхетського походження і вона була виставлена на латинізацію. Існувала отже в Галичині того часу ціла мережа василіянських шкіл, з філософськими і богословськими клясами, а теж на Волині і на східній Україні. Подибуємо їх отже у Львові, Дрогобичі, Бучачі, Теребовлі, Володимирі Волинському, Кам’янці Подільському, в Острозі, Почаєві, Умані і т.д.

Вихованці василіянських шкіл не виносили великого запасу знання, але ті школи все таки давали можливість одержати освіту не тільки дітям багатих батьків, але і вбогих. Відзначались вони гострою дисципліною і фанатичним релігійним духом. Очевидно, були вони сильно спольщені, бо, взагалі, більше освічені одиниці з-поміж тодішнього українського громадянства в західній Україні говорили й писали по-польському навіть в обороні української національності, тим більше уніатської Церкви, яка, очевидно, не користувалась усіми привілеями католицької Церкви в польському королівстві. Писали люди, що зовсім не думали полонізуватись, в польській або латинській мовах. У службових справах вищі уніатські духовники зверталися до підчиненого собі нижчого духовенства теж у польській мові.

Але прийшов час, що в парі з цими, монастирського типу, школами, засновано в Галичині державні школи. Після 5-ти років прилучення Галичини до Австрії, у 1777 p., за панування Марії Терезії, проведено на терені цілої Австрії шкільну реформу і встановлено три роди народних державних шкіл:

1)    нормальну — у Львові, з курсом освіти для вчителів;

2)    головну — з трьома-чотирма вчителями по більших (окружних) містах;

3)    тривіальну — по менших містечках.

Нагляд над ними виконувала Крайова шкільна комісія, а по округах чи повітах — декани і священики. Мовою навчання була німецька мова, але при тому вчили теж і української. Мовою перших шкільних підручників для цих шкіл («Читанка» з 1786 p., «Катехизм» з 1788 р. і «Буквар» з 1790 р.) була словено-руська.

Важними, головно для розвитку початкового і середнього шкільництва, були реформи цісаря Йосипа II., що в 1781 р. наказав заснувати й утримувати народні школи скрізь, де було 90-100 дітей, і таким чином поставали 1-4 класові школи, головні і тривіальні, австрійського типу, а у 1787 р. введено до цих шкіл українську мову, як крайову.

Під кінець XVIII ст., під польським тиском, українське шкільництво обмежено: на українську мову призначено тільки дві години тижнево і греко-католицькому клерові заборонено навчати релігії в народних школах. Це мало той наслідок, що українську молодь заставляли ходити на церковні богослужіння до польських костелів, а нагляд над школами передано польській консисторії.

На Буковині теж проведено ряд корисних реформ: з багатих монастирських дібр створено фонд, для шкіл і для добродійних цілей.

На Закарпатті у XVIII ст. майже кожне село мало початкову дяківську школу, що була’ утримувана коштом місцевого населення.

В парі з намаганням підняти рівень народної освіти австрійський уряд старався теж про вищу освіту, зокрема для уніатського духовенства, якого положення було справді трагічне. Воно не мало потрібної вищої освіти, його понижувало й переслідувало польське вище духовенство, якому воно було підчинене. Австрійський уряд це толерував, але справа гіршала, бо це ніяк не помагало унії а, навпаки, шкодило, і були випадки повертання на православ’я. Таке ж було положення уніатського духовенства і на Закарпатті.

Ситуація докорінно змінилась, коли у 1776 р. Маріа Терезія заснувала у Відні, при церкві св. Варвари, виховно-богословський інститут — «Королівську Греко-католицьку Генеральну Семінарію» або т.зв. Барбареум, до якої між іншими питомцями дозволено вчащати теж галичанам, (за 10 літ його існування студіювало там 29 питомців з Галичини, 32 з Угорщини (Закарпаття), решту становили серби, румуни). За оцінкою істориків греко-католицької Церкви — Барбареум було великим добродійством для українського народу в Галичині, бо було першим зав’язком новочасного виховання духовенства. Згодом з нього вийшов ряд українських католицьких вчених, єпископів, письменників.

Другим історично важним кроком до піднесення освіти гр. католицького духовенства було заснування цісарем Йосипом II. Генеральної Духовної Семінарії у Львові в 1783 p., яка стала для галицького населення вищою школою теологічних студій, а згодом — осередком національного відродження галицьких українців (Маркіян Шашкевич і його «трійця»). Такі ж духовні семінарії існували з перервами у XVIII-XIX ст. в Перемишлі, Станиславові, які за польської влади в роках 1920-39 діяли нормально. Були вони теж на Закарпатті (Пряшів, Ужгород). Відкриту в Мукачеві в 1744 р. Духовну Семінарію перенесено в 60-их роках до Ужгороду і згодом перетворено її в учительську семінарію.

У 1784 р. цісарським декретом з польської католицької єзуїтської колегії засновано у Львові університет, а на двох факультетах (відділах) дозволено викладати в книжній мові (з церковно-слов’янською основою) теологічні й філософські предмети до того часу, доки українські питомці не оволодіють добре латинською мовою. Це був т.зв. Руський Інститут (Студіюм Рутенум), до якого приймали кандидатів з закінченою четвертою клясом нормальної школи, тобто гімназії. Його вихованці мали скорочену науку на два роки, і ставали священиками, яких брак дошкульно відчувалось, бо їх кривдили і вони мусіли працювати за половину платні, і не приймали їз до вищих становищ у церковній ієрархії. Хоч знайшлися кваліфіковані професори-українці, і до 1795 р. не було там ні одного поляка, німця чи австріяка, проте Інститут не вив’язався з покладених на нього надій, — не розбудив національного життя. Професори викладали мертвою дивоглядною мішанкою народної, церковнослов’янської і польської мов, і це нікого не захоплювало.

Руський Інститут проіснував до 1809 р., коли вже зросло число кандидатів, що знали латинську мову і не цікавилися лекціями в „руській мові”. Ваги і значення Руського Інституту не розуміли навіть такі патріоти, як перемиський єпископ І. Снігурський, який вимагав скасувати його. Так же само не розуміли значення шкільної справи інші тодішні провідники, а найкращу характеристику цього дав Богдан Лепкий пишучи: „Затратилось почуття народної чести, забулась колишня слава, люди не вміли постояти в обороні своїх прав . . .

Професорам здавалося, що рідна мова, котру допущено до викладів університетських, гірша від інших”. Інтелігенція дальше з погордою відносилась до народної мови, і духовенство в щоденному житті і в проповідях уживало тільки польської мови.

Стан освіти в Галичині  XVIII ст. (За книгою «Семчишин МТисяча років української культуриК., 1993»

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *