Розселення східних слов’ян на території України. Формування русько-української держави

Держава антів протривала три століття (від кінця III до початків VII) і впала під навалою аварів. Тоді теж зникає назва анти, а замінює її назва слов’яни. Мовчанку про антських слов’ян-українців VII-VIII ст. пояснюється тим, що це були часи миру й закріплення внутрішнього життя антських слов’ян в економіці й державній організації. Археологічні знахідки дають докази, що серед наддніпрянських антів, які, крім воєн з аварами, вели теж довгі війни з могутньою візантійською державою, приходить занепад старої родової системи, а на її місце, в окремих частинах народжувалися племінні організації, сперті на територіальнім принципі. І це був перший ступінь творення племінних земель-держав. Тоді вся земля етнічно споріднених антських слов’ян-українців покривається сіткою племінних держав, уже відомих з «Повісти временних літ». Цей процес почався з кінцем VI-го, а закінчився в VII столітті.

Серцем антських племінних держав була полянська земля над Дніпром, в околицях Києва. М. Чубатий, покликаючись на такого авторитетного дослідника Київської Руси як Б.А. Рибаков, висуває гіпотезу, що Київ, як укріплений город, був заснований вже в 560 р., а згодом став столицею майбутньої України.14 Про заснування Києва, як столиці наддніпрянських антів, каже Чубатий, знаходимо позитивні відомості у вірменському літописі та в арабських джерелах того часу, і в цих джерелах, в другій половині VI ст. вперше появляється назва „Київ” і назва „Русь” на означення країни на північ від Кавказьких гір.

Якщо йдеться про початки Києва як головного-столичного міста антських полян, а згодом княжої Руси-України, то за даними Н. Полонської-Васеленко — „виріс Київ на місці безперервно залюдненому з часів палеоліту („Кирилівська стоянка”). Можливо, — каже вона — що Данпрштадир з часів готського панування був саме і Києвом”.

Про розселення слов’ян, прямих нащадків антського союзу племен, дуже докладно розказує найстарший український літопис «Повість временних літ” з XII ст.

Згідно з цим літописом та іншими науковими джерелами з новіших часів, крім київської держави в землі полян називаною „Руссю”, на початку IX ст. постали ще й інші племінні держави антського етнічного походження. І так у цьому літописному списку подано назви племен, від яких походять: а) українці (поляни, сіверяни, деревляни, дуліби, бужани-волиняни, уличі, тиверці, білі хорвати; б) білоруський нарід був сформований з племен дреговичів, кривичів, полочан; в) великоруський (тобто російський) з словен і в’ятичів.

З українських племен на лівобережжі Дніпра, здовж річок Десни і Сейму, жили сіверяни, на середньому — поляни, над річками Уж, Горинь, Тетерев — деревляни, на Волині — дуліби (і бужани), над Дністром і Богом — уличі, а між Богом і Прутом — тиверці; в Галичині, по обох боках середущих Карпат, жили білі хорвати. Найдальше на південний схід була висунена Тьмуторо-канська земля (над Керченською протокою) з мішаним населенням антів, хозар, аланів та решток грецьких колоністів, і вона найшвидше стала християнською та відіграла велику ролю в християнізації Руси.

Серед цих усіх українських племен провідне значення набувають поляни, з головним містом Києвом. Найшвидше побіч київських полян стала називатись Руссю тьмутороканська земля, потім чернигівська та переяславська землі. Отже, — каже М. Чубатий — ціле лівобережжя України вже в Х-му ст. звалось Руссю, а населення русинами. Згодом національна назва Русь розширюється на племінно-територіальні держави деревлян, волинян, а найпізніше, бо аж в XII ст., на Галичину. Але, згідно-з твердженням М. Чубатого, (який репрезентує новіші досліди в історії України), — „національна свідомість спільноти антських руських земель існувала скорше, бо вже в половині XI ст., і можна вважати, що тоді русько-український народ був уже сформований як одна нація».“

Приблизно в 880 р. прийшло до переломної події в історії східної Європи: наїзду варягів, які вже раніше підбили Новгород Великий, під проводом свого князя Олега, опанували Київ та прилучили до по-антських земель Русі великі простори північно-східної Европи (отже здебільш чужо-етнічні племена), цивілізаційно нерозвинені. Столицею цієї новопоширеної різноетнічної імперії Київської Русі став очевидно Київ.

Отже в другій половині IX ст., внаслідок утворення різноетнічної руської держави, була створена основа під майбутнє сформування трьох східньослов’янських народів: українців, які на початках історичних часів називались антами, потім русинами (русичами), а врешті українцями; росіян, називаних спершу суздальцями та володимирцями (від Володимиро-суздальського князівства), з згодом москалями (росіянами врешті); білорусинів, називаних спершу кривичами, згодом полочанами-смольнянами, а тепер білорусинами.

Отже процес формування русько-українського народу на антській етнічній базі, наверствованій більш як 2,000 років тому, почався часами Олега і його різноетнічною державою, а закінчився вже в другій половині XI ст. коли зродилася свідомість єдності руської землі, — Київської Руси.

Такирі чином із трьох східньослов’янських народів, український сформувався першим і вийшов на історичну арену як адміністраційно політична незалежна державна нація з великим скарбом культури минулих століть і з великими перспективами на майбутнє.

За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *