Ренесанс в українській культурі

Крім цих пам’яток дерев’яного й кам’яного будівництва, що мало народний характер, було ще церковне і світське будівництво зі сильними впливами ренесансного стилю. Під цим оглядом передове місце належить тут Львову, якого мистецькі пам’ятки доби ренесансу займають визначне місце не тільки в історії українського, але й східноєвропейського мистецтва.

Ренесансний стиль поширився в Україні досить вчасно, а в українськім церковнім будівництві раніше, ніж в польськім. Ренесансна архітектура більше відповідала давнішим українським традиціям старої доби. Приходило до нас ренесансне мистецтво головно з Венеції (Венецької республіки) та італійської частини Швейцарії. Це не випадок — каже В. Січинський, — бо саме Венеція, зі своїми давнішими зв’язками з Візантією та її мистецтвом, була для нас ближчою, ніж північна сувора ґотика з її замкнутими формами. Сприяли теж цьому торговельні зв’язки Венецької республіки з Україною з часів Хмельницького та існування у Львові з кінця XVI і початків XVII ст. венецького консульства, що приміщувалось у Львові на Ринку.

Львівський ренесанс

Зразки ренесансного стилю з Венеції прийшли до Львова з двох культурних осередків Закарпаття — з Пряшева і Бардієва, куди вів найближчий торговельний шлях через Словаччину та Угорщину, що лучив Україну з Венецією та взагалі з Італією. І в обох цих містах маємо ряд пам’яток ренесансного стилю з рр. 1506-1609, а майстер Петро Лука з Пряшева працював у Львові в половині XVI ст. Дещо пізніше помітні впливи німецького ренесансу за посередництвом Кракова.

Ренесансний стиль у Львові з’явився в першій чверті XVI ст., а поширювали його головно італійські майстри, хоч львівські міські архіви згадують чимало майстрів з українськими або слов’янськими прізвищами. Центром будівельної діяльності Львова був Ринок з ратушею, як символом автономного устрою міст доби ренесансу. Здвигнена ще в XIV ст., розбудована під кінець XV і в половині XVI ст., була ця ратуша відреставрована майстром Лукою з Пряшева і прибрала ренесансові ознаки.

Найбільший розцвіт ренесансу у Львові припадає на 70-90 рр. XVI ст. До найстарших будов „золотого віку” львівського ренесансу належать такі будинки в Ринку, як Гепнера з 1570 р., дуже оздобний будинок т.зв. „Чорна кам’яниця” з 1577 р. (архітектор П. Красовський), яка від 20-ох років цього століття стала Історичним музеєм міста Львова; будинок Бандінеллі, флорентійського різьбаря, відомого у Львові з того, що в 1627 р. заснував першу пошту.

Але найбільше досягнення українського ренесансу у Львові представляють собою церковні споруди. Такою є напр. тридільна і трикупольна церква св. Успення Богородиці. Церква ця — це архітектурний ансамбль, складений з трьох частин: з вежі Корнякта, каплиці Трьох Святих, (що вважається перлиною народної архітектури XVI ст.), і самої церкви. Трисвятительська каплиця, побудована архітектором П. Красовським з кам’яних квадратних плит. Вона, ніби прихована на подвір’ї, східною частиною виходить на вулицю. Головну, зовнішню стіну її прикрашають чотири подвійні пілястри з колонками, подібними до коринфійських. Має вона чудовий портал зі звіриним і рослинним орнаментом, а над плоскою покрівлею будівлі піднімаються три. Гранітної форми, куполи. Має отже каплиця архітектурний стиль триглавих українських дерев’яних церков, а стоїть на тому самому місці, де колись стояла дерев’яна каплиця львівського Успенського братства.

Поруч з каплицею Трьох Святителів височіє краса і гордість українського ренесансу і його найцінніша пам’ятка — Корняктова вежа. Будували її п’ять років два видатні італійські архітектори Петро з Барбони і його учень Павло Домінічі Римлянин і закінчили в 1578 р. Найвищий поверх з бароковою банею був здвигнений у 1695 р. Вежа висока на 66 м. має чітку композиційну цілість і нагадує вежу Мадонни деля Орто у Венеції. Фундатором її був член братства Константин Корнякт. До вежі прилягає тридільна і трикупольна Успенська церква прозвана теж волоською, бо на її будову жертвували теж волоські, тобто молдавські князі-господарі. Будова її тривала сорок років (1591-1631). На урочистість її посвячення приїхав у 1631 р. митрополит Петро Могила з Києва, разом з церковним хором. Успенська церква, в наслідок заборони польського королівського уряду, була в ті часи єдиною українською церквою в центрі Львова, а Львівське братство при ній було єдиним культурно-національним центром львівських українців.

Цікавою сполукою українського народного стилю і ренесансового є дві інші архітектурні пам’ятки кінця ХVII і початку XVII ст. Є ними каплиця Кампіанів, що прилягає з півночі біля Ринку до польського кафедрального собору, та каплиця Боїмів, уфундована угорським купцем Боїмом, повна різьб зверху і в середині, тоже в сусідстві цього собору.

Окреме місце в архітектурі Львова займає вірменський кафедральний собор (православний), що являє собою напластування архітектурних стилів XIV-XVII ст., кількакратно перебудований і добудовуваний (тому різність стилів). Збудований за фонди колонії вірменських купців з околиць Підзамча, які мали саме у Львові своє єпископство, що протривало до 11-ої світової війни.

Ознаки ренесансного стилю мають теж перебудови та відбудови церков старокняжих часів у Києві, Чернігові, Переяславі і Каневі.

Замки

Будівництво кам’яних замків було поширене переважно на правобережжі Дніпра, а теж на Волині, Поділлі, в Галичині і на Буковині. Литовські і польські магнати, закріплюючи тут своє панування, будували передовсім оборонні замки-фортеці, а біля них виростали ступнево центри торгівлі, промислу, тобто міста, і вони були оборонними центрами для цілих областей. Такими були Луцьк, Володимир Волинський, Крем’янець. Перший з них існував ще з князівських часів і був спершу дерев’яний, а згодом укріплення заступила цегла. Великий замок був не тільки палатою князя, але приміщував у собі теж замкове управління, приміщення для сторожі, а теж кафедральний собор, отже був він рівночасно й осідком єпископа. Значне місце в системі оборонних укріплень на межі Волині й Поділля займав Крем’янець, відомий своїми оборонними спорудами ще з часів Батия (XIII ст.), а одним з найбільших був замок в Острозі — резиденція князів Острозьких з XV ст.

На терені Поділля виростають теж укріплені замки для оборони прикордонних теренів перед татарськими набігами, а одним з таких був відомий замок в Меджибожі, відомий ще в XII ст., яким у XVI ст. володіли пани Синявські. З кінцем XII ст. поважну роль починає вже відігравати Кам’янець Подільський, що займав центральне місце на кордоні між Україною і Молдавією. Побудований над рікою Смотрич, мав він цілу систему укріплень та вулиць з ринковою площею і житловими будинками. Міські будови Кам’янця Подільського близькі своєю формою до інших укріплених міст правобережної України, Поділля й Галичини. Будували їх українські майстри за зразками західноєвропейської техніки.

Архітектурні стилі західної Європи відчутні теж у побудовах галицьких та закарпатських міст, як Львів, Галич, Перемишль, Ужгород, Мукачево.

Образотворче мистецтво

В основному українське малярство цього періоду, подібно як і інші ділянки культури, культивує церковну тематику. Портретів чи картин побутового порядку зустрічаємо мало. Українські образотворчі мистці в основному продовжують розвивати староруські традиції, але з часом цей тип мистецтва модернізується: появляється портретний живопис і ми примічаємо на ньому впливи італійського і німецького малярства.

Великого розвитку досягло українське малярство XV-XVI ст., передовсім на західноукраїнських теренах, у Львові, де українські малярі, об’єднані у свій цех, дуже успішно конкурували з польськими, що користувались особливими привілеями і підтримкою короля чи магнатерії. Польський історик В. Подляха, у своїй «Історії польського малярства» (т. І, Львів, 1914), підкреслює, що українське мистецтво XV-XVI ст. стояло на дуже високому рівні. „З ним — пише м.ін. він — західна Європа у своєму інтелектуальному розвитку з трудом могла змагатися. Русь випередила в мистецькій традиції Польщу вже в XI ст. і могла пишатись не тільки творами письменства, але і монументальними мозаїчними і живописними художніми пам’ятками”.

Що ж їх характеризує?

У церковному станковому малярстві XV-XVI ст. українські мистці поступово визволяються з-під строгих приписів візантійського малярства, від візантійської „нерухомості”, урочистості. Творені ними обличчя святих набирають індивідуального виразу і життя. Український іконопис набирає індивідуального стилю: велика кількість барв, сміливий рисунок, легкі рухи; вони більше реалістичні. У більшій мірі реалізм приходить з появою ренесансу. На українських мистців діють школи італійська (сієнська), німецька (Нюрнберг), а теж нідерландська. Під їх впливом формуються місцеві малярські школи. Спостерігаємо ці всі зміни передовсім у портретах львівських патриціїв (вельмож) і міщан, які збереглися в Ставропігії, як от портрети Корнякта, Лянгішівни, Красовського. Але, на жаль, автори їх нам не відомі. З другого боку львівські архіви зберегли нам імена українських малярів, яких праці нам невідомі. До таких належать мистці: Андрій (1540), Василь зі Стрия (1545), Воробій Мисько (1524-1575), Антін Іринкович (1545), Василь Максимович (1592) та інші.

Але українські малярі розгортали свою мистецьку діяльність не тільки на українських землях. Не прибільшував історик польського мистецтва Подляха, коли дав таку високу оцінку українському мистецтву XV-XVI ст. Українське малярство здобуло собі заслужену славу теж на не українських теренах, у відомих великих центрах польської Річі посполитої. їх запрошувала польська знать не тільки Галичини чи Волині, але й західної Польщі. Навіть польські королі запрошували їх прикрашувати польські костели, замки, палати. Мистецькі пам’ятки Польщі, що походили з українських земель, були відомі ще в XII ст. полякам. Згадати б тільки староруський стінопис у костелі св. Михайла у Вроцлаві та в інших містах Шлеська. Такою особливою пам’яткою староукраїнського живопису з XIII-XVI ст. є напр. мозаїчна ікона Богородиці, знайдена в костелі св. Андрія в Кракові. В XIV ст. українські майстри розмальовували одну з вавельських каплиць з часів короля Казимира Великого у 1340 р. Багато творів тих мистців були створені при кінці XIV ст. і на початку XV-ro, за часів Ягайлонів.

В рр. 1393-94 „руські майстри”, з Владикою з Перемишля у проводі, малювали костел на Лисці, під Краковом, і королівську спальню на краківськім замку. Марійську каплицю в Кракові помальовано „візантійським способом”. Каплицю св. Тройці в Кракові уфундувала четверта дружина Ягайла — Сонька, і вся вона була помальована квітами з постатями учителів східної Церкви. Свідчення про це знаходимо в монументальному творі польського історика Яна Длуґоша, де він хвалить майстерність українських малярів та ювілірів. І так напр. згадує він там прізвища українців Володимира, священика Галя (чи Гайля), відомих з розписів у староруському стилі багатьох костелів у Сандомирській і Краківській землях. На одній фресці в Любліні є підпис мистця Андрія з України, що закінчив свої роботи 10-го серпня 1415 р. Відкрито їх щойно у 1917 р., а найцінніша з них „Тайна вечеря”. У будовах Вавеля з часів Казимира Ягайловича (друга половина XV ст.) відомі 43 картини на різні євангельські сюжети, роботи українських малярів. Серед них вирізняються фрески каплиці „Чесного Хреста” у Кракові.

Під кінець XVI ст. українські мистці почали витісняти німецьких та італійських майстрів.

Широко розвинулося в XV-XVI ст. станкове малярство. Святі на іконах того часу мають вільні рухи, стрункі постаті, лагідне обличчя і вони звільнені від візантійської статики та набувають індивідуального вигляду.

Графіка — граверство

Графіка, яка мала візантійський характер, з XIV ст. відбиває впливи готичного стилю, який дає живе трактування сюжету. Рукописи і друковані книжки прикрашали заставками, кінцівками, великими орнаментованими літерами (здебільш плетінковим орнаментом). Візантійський орнамент і поступово Готичний уступають місця ренесансному. Славною пам’яткою цього типу мистецтва є «Пересопницьке Євангеліє» з 1556-61 рр. Його мініатюри (чотири апостоли обведені чудовими рамками рослинного орнаменту) нагадують кращі зразки італійського ренесансного орнаменту.

З поширенням друкарства мініатюри заступає ґраверство-дереворит. В середині XVI ст. граверство мало два осередки — Львів і Острог. У Львові славним був гравер Лавриш Філіпович, що мав цілу школу малярів і граверів, а між ними Гриня Івановича, що працював у друкарні першодрукаря Івана Федорова. Про високий стиль його роботи свідчить львівський «Апостол» з 1574 р., багатий на орнамент. На дереворитах острозької друкарні («Біблія» з 1581 р.) бачимо впливи Візантії.

Різьба

Поряд з фресковим та іншого роду малярством відіграє роль теж різьба того часу, яка прийшла на зміну дорогій і розкішній українській мозаїці. Це були різьблені декорації на мармурі, на нагробних плитах і пам’ятниках. Особливої краси досягає дерев’яне різьблення в церковних орнаментах, вівтарях та іконостасах, а в світських будинках в одвірках, вікнах, на стелях. Це був найбільше типовий вид народного мистецтва.

До зразків такого мистецтва різьби належить нагробний пам’ятник гетьманові Великого Литовського Князівства кн. Костянтинові Острозькому, що знаходився в Успенській церкві Києво-Печерської лаври, знищеної підчас радянсько-німецької війни у 1942 р. У західній Україні треба відзначити нагробник М. Гербурта в католицькій кафедрі у Львові (роботи нюрнберзького різьбаря), в Уневі — магната В. Лагодинського, і в Бережанах родини Синявських.

Оформлення книг, зокрема рукописних, це ще один окремий вид мистецтва XIV-XVI ст. До таких належать такі мініатюрні рукописні книги, як «Євангеліє» з 1303 р. і «Псалтир» з 1397 р., виконані в Києві дияконом Спиридоном. В цьому останньому є понад 200 малюнків мініятюр.15 Оформлення цих книг пов’язане з мистецькими традиціями ще київської Руси. Центрами, де виконувались ці мистецькі оформлення рукописних книг були: Київ, Львів, Жовква, Острог, Пересопниця на Волині, Ужгород і Мукачів на Закарпатті, та Сучава і Драгомирня на Буковині. У всіх них, не зважаючи на різне географічне розміщення, є очевидна спільність і цілісність характеру пам’яток єдиної української народності.

Великий розвиток цехів і братств та їх зв’язки з південною й центральною Європою, причинились теж до розвитку ужиткового і промислового мистецтва, зокрема у Львові, особливо кераміки, обробки дерева, металів і ювелірства. Львів особливо вславився виробом гармат і ливарнею дзвонів (як нпр. дзвін на Корняктівській вежі фундації князів Корецьких).

Юверірне мистецтво

Досягло значного розвитку ювелірство (інкрустації золотом, сріблом). Львівські вироби конкурували з краківськими, люблінськими і данцінгськими. За відомостями з 1595 р. у Львові було 30 ювелірних майстрів, а між ними чимало українців. Одним з таких визначних ювелірів був Касіян, який у 1638 р. чудово виконав хрест братства з фігурною різьбою. Але коли напр. у XV ст. в Перемишлі більшість майстрів ювелірів були українцями, то вже в XVI ст. їх майже не було, бо до ювелірних цехів приймали на науку тільки католиків.

У XV-XVI ст. українське ювелірство підпало двом впливам: західному з Німеччини (Авгсбурґ-Нюрнберґ через Краків-Люблін) і східному, з Туреччини. Цей східно-турецький стиль був дуже популярний серед магнатів і шляхти, яка в українських, вірменських і жидівських майстрів замовляла оправи до шабель, кінських узд, сідел, тощо.

В цілому львівський мистецький осередок ренесансу мав виключне значення для поширення ренесансного стилю в усій Україні, а теж впливав на сусідні країни: Румунію, Литву, Московщину.

Геральдика — сфрагістика

У XV-XVI ст ці дві галузі мистецтва теж стояли під впливами Заходу, і українське печаткарство не поступалось перед західнім, а українські печатки відрізнялись від польських кириличними написами.

Зі сфрагістикою пов’язана геральдика, з якої йшли запозичення до печаток. Найбільше гербів-знамен збереглося на Волині, де маґнати-шляхта найдовше зберігали свої давні родові знаки, не зміняючи їх на польські. І ці родові знаки ще в XIII-XVI ст. лягли в основу гербів. Це були здебільшого ініціали власників або монограми. Техніка виготовлення таких гербів була дуже складна й вимагала досконалої графіки. Бачимо це на мистецтві таких гербів, як князів Острозьких, друкаря І. Федорова чи єпископа Ґедеона Балабана.

Музика

З XIV-XVI ст. маємо дуже мало відомостей про українську музику і жодна музична пам’ятка не дійшла до нас із цих часів. Але треба прийняти, що музичне життя того часу не обмежувалось до народної музики, але як і в інших ділянках мистецтва, мусів бути якийсь контакт з музичною культурою тодішньої Польщі чи Литви. Українці здавен-давна мали славу добрих музик і їх радо брали до капель королівських чи магнатських дворів (як от за панування пол. короля Жигмонта І. популярним був бандурист Чурило).

Окремо культивувалась багатоголоса музика. Свідчить про це інструкція Ставропігійського братства, за якою учителі співу мали дбати про те, щоби у братському хорі були всі чотири партії мішаного хору. Очевидно мова тут про церковну музику. В цю добу щезає давня нотація (т.зв. кондакарна) а на її місці появляються церковні книги, писані лінійним нотописом, т.зв. київською нотацією, опертою на західноєвропейських принципах. Міняється теж церковний спів. Поруч із старим „знаменним” і „київським” розспівами постають нові типи українського церковного співу (болгарський і сербський) або самостійні (острозький і чернігівський).

 

За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *