Провісники ідеології українофільства

З перших років існування Київського університету св. Володимира в ньому вирувало таємне життя студентства. Це була переважно польська молодь — діти місцевих польських поміщиків Правобережної України, які брали участь у таємних гуртках та організаціях.

За переконаннями властей, ця молодь засвоювала революційні ідеї під час свого перебування у вищих навчальних закладах за кордоном, куди раніше, до відкриття Київського університету 1834 року, вона їздила на навчання і контактувала з польською еміграцією. Основним із завдань Київського університету було навчати польську молодь під наглядом місцевих властей, щоб нове покоління польської аристократії, діставши російську освіту, прихильно ставилося до Росії. Тому польські студенти в університеті від самого початку становили більшість серед студентів. Так, у 1834 р. із 62 осіб студентів росіян і українців було 28; у 60-ті роки із 1046 студентів 578 (55 %) були студенти-поляки. По суті. Київський університет перетворився в один із центрів зросійщення молодого покоління польського аристократичного населення Правобережної України і, водночас, набагато меншої частини української молоді — вихідців із Лівобережної України.

На початку 40-х років XIX ст. у цьому навчальному закладі був ряд таємних польських студентських гуртків. Серед студентів українського і російського походження також утворилось товариство під назвою «Київська молодь». Воно ставило своєю метою національне відродження України, пропаганду серед поміщиків ідеї звільнення селянства від кріпацтва, поширення серед простого народу освіти. До цього товариства входили і молоді викладачі університету, зокрема, ад’юнкт історії Микола Костомаров». Щоправда, це товариство діяло недовго. Але саме в середовищі цієї молоді незабаром виникла ідея створення нової організації — Кирило-Мефодіївського братства, або товариства, яке було назване так на честь слов’янський просвітителів IX ст. Кирила і Мефодія.

За свідченнями сучасників, засновником та головним ідейним лідером його був молодий викладач історії, вихованець Харківського університету М. Костомаров. З його ініціативи товариство і дістало таку назву; ним було розроблено програму та інші документи; для членів братства було виготовлено персні з іменами слов’янських просвітителів, з його ж ініціативи перші троє членів товариства (М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський) таємно вночі пробрались до Софійського собору і там присягли на вірність своїм ідеалам. До них пізніше приєдналися П. Куліш, Т Шевченко, Д. Пильчиков, О. Маркович та інші.

Головна мста цього товариства — знищення кріпацтва, розвиток національної освіти і культури, створення федеративного об’єднання слов’янських народів. Ці тези були викладені у програмному документі, зверненому до народу, під назвою «Книги буття українського народу», або «Закон божий». У доступній формі біблійної історії, відомої кожному селянинові з церковних проповідей, автор доводив незаконність будь-якого гноблення людини, зверхності царів, панів і єпископів, які гнітили народи всупереч Христовому вченню про рівність і братство людей, роз’яснювалися складні проблеми історії України і т. п.

Уже пізніше, у 60-х роках XIX ст., сам М. Костомаров пояснив відмінність поглядів українських слов’янофілів від аналогічних поглядів поляків і росіян, зокрема щодо слов’янської єдності. Про це він так писав у безцензурному закордонному виданні О. Герцена «Колокол»: «…ідея панславізму прийнялась на Україні зовсім не так, як у Москві… в прагненні… простерти коли-небудь царствену десницю на слов’янські народи і уготовити їм завидну долю України й Польщі. В Україні ця ідея одразу набула світлої форми федеративного союзу слов’ян, де б кожна народність зберігала свої особливості при загальній особистій і суспільній свободі».

Ідея федеративного об’єднання слов’ян була давно знайома українській інтелігенції ще з часів масонських лож початку XIX ст., зокрема цю ідею пропагувала ложа «З’єднані слов’яни». Згодом утворилось і таємне «Товариство з’єднаних слов’ян», яке розробило свою концепцію об’єднання слов’ян. У програмних документах Кирило-Мефодіївським братчиків вона являла собою республікансько-демократичну концепцію державницького життя слов’янських народів, у тому числі й українського. Фактично вона стверджувала, що кожний слов’янський народ має право на свою національну державу, на вільний самобутній розвиток власної мови, освіти, культури. Для тогочасної російської дійсності модель державного і суспільного устрою, в якому Україна, як і кожний слов’янський народ, «буде непідлеглою Річчю Посполитою {республікою — авт.) в союзі слов’янськім», була зовсім незвичайною і демократичною, як слушно зазначає один із найгрунтовніших дослідників цієї теми Ю. Пінчук.

Фактично це означало, що самодержавно-бюрократична система в Російській імперії має зникнути, і на її місці встановиться новий демократичний порядок управління, де не буде місця зверхності жодного народу над іншими. Тобто, ця республікансько-федеративна система передбачала повну ліквідацію монархічно-самодержавних режимів не тільки в Росії, айв інших державах, в яких жили слов’янські народи.

Досягти такого порядку, на переконання братчиків, можливо було мирними засобами: високою свідомістю панівної верстви, освітою тощо. Проте ідея ліквідації чинних монархій була, безперечно, явищем революційним. А з точки зору усієїтогочасної російської влади — неприпустимим, бо урядові кола вважали можливою тільки єдину версію об’єднання слов’ян — «під скіпетром» російського царя.

Федералістичні ідеї слов’янського єднання кирило-мефодіївці викладали в усіх своїх програмних документах -у «Книгах буття…», в Статуті, у відозвах, звернених до українського, російського і польського народів.

Авторство усіх цих програмних документів в основному належало молодому історику і літераторові М. Костомарову, хоча в дослідницькій літературі залежно від часу та ідеологічного спрямування навколо цього питання уже кілька десятиліть точаться дискусії про його роль у цьому товаристві. Його представляли то лібералом, то буржуазним націоналістом, то консерватором, то автором теорії «безкласовості» і «безбуржуазності» української нації. Йому закидали, що нібито він розколов товариство на дві супротивні частини. Однак публікації матеріалів слідства у тритомному виданні документів Кирило-Мефодіївського товариства, а найголовніше — звільнення істориків від обов’язкових ідеологічних догм епохи тоталітаризму дали можливість відкинути всі штучні характеристики щодо цього діяча, очистити від епітетів, що компрометували його, і визначити його позицію як демократичну послідовну в боротьбі за утвердження національно-визвольної ідеї в українському і російському визвольному русі. Про це неодноразово наголошує в своїй праці Ю. Пінчук, справедливо високо оцінюючи величезний вклад М. Коссоціалізму, а принципами рівності й демократизму. Так само в цих документах відсутня теза про ліквідацію поміщицького землеволодіння. Натомість ясно звучить ідея про національне, духовне і державницьке воскресіння українського народу. Звернемося, наприлад, до більш повного списку «Книги буття», знайденого жандармами у М. Гулака; «Бо голос України не затих. І встане Україна із своєї могили, і знову озоветься до всіх братів, і почують крик її, встане Слов’янщина, і не зостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога , ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар… Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім».

Інший приклад. У статуті Слов’янського товариства у п.2-4 стверджується; «Приймаємо, що при з’єднанні кожне слов’янське плем’я повинне мати свою самостійність», а далі — «повинне мати правління народне й дотримуватись повної рівності співгромадян…право власності й освіта в усіх слов’ян мають грунтуватись на святій релігії Господа нашого Ісуса Христа».

Ідеї, закладені М. Костомаровим у програмних документах Кирило-Мефодіївського братства і в його величезній історіографічній спадщині, дали енергійний поштовх розвитку не тільки історичної науки, а й національної самосвідомості, спрямовували на пошук нових політичних концепцій державності не одне покоління української інтелігенції.

Згодом видатний діяч визвольного руху XIX ст. М. Драгоманов писав; «За Костомаровим залишається велика заслуга наукова, а через те й громадська й навіть політична, хоч і не так-то й пряма. Його наукові праці показують, яку користь може принести всій Східній Європі український громадський рух, навіть коли він не йде досить вільно й енергійно. А під усіма науковими працями Костомарова, навіть такими, котрі, здається, далекі від України, чується завше серце українського народовця»^’.

Видатним представником Кирило-Мефодіївського товариства, який відіграв значну роль у формуванні національно-визвольної ідеології, був ї. Шевченко. Він став близьким соратником і однодумцем М. Костомарова, П. Куліша, О. Білозерського та ін. Саме М. Костомарову великий Кобзар читав свої ще неопубліковані поезії, які «роздирали завісу народного життя» і збурювали енергію боротьби. Як висловився один із дослідників спадщини Костомарова Ю. Пінчук, «Великий Кобзар вирував із своїм революційним духом над усіма братчиками». М. Костомаров високо цінував «світло істини», яке несла Шевченкова муза людям, котра проривалась ніби із «підземного склепу», своїм «негаснучим світочем…відкривала за собою тлях і сонячному промінню, і свіжому повітрю, і людській допитливості.. .адже цей світоч горить нетлінним вогнем — вогнем Прометея». Так високо оцінював значення вогненної поезії Тараса Шевченка великий історик. Безперечно, творчість Кобзаря справляла величезний вплив на всю ідеологію товариства.

У 40-ві роки XIX ст. постать Т. Шевченка і його творчість формували своєрідну бунтівну ауру в суспільно-політичному житті Києва, котра сприяла радикалізації у ставленні до існуючих порядків самодержавно-кріпосницької імперії. Невипадково П. Куліш писав: «Паші молоді мрії знайшли в Шевченкові благословенне оправдання, знайшли запоруку своєї будуччини». На нього як на «національного пророка дивились, як на якийсь світильник небесний, і се був погляд правильний».

Саме Т. Шевченко гостро підніс проблему стосунків українських освічених верств і народу. Він емоційно порушив питання про значення національно-політичної української верстви в житті і розвитку українського суспільства. Як і всі кирило-мефодіївці, він розумів, що українська освічена еліта була частково винищена, частково перекуплена у багатостолітньому протистоянні українського народу спочатку проти польської держави, потім проти імперсько-російського поневолення, у своїй історичній пам’яті українці зберегли картини та героїчні подвиги своїх предків, картини невільництва козаків і селян, яких самодержавні володарі зг одом стали використовувати на будівництвах фортець, каналів, столиць, а непокірні й горді духом козаки встеляли своїми кістьми землю Сибіру, Соловків, В’ятки. А в глухі часи безпам’ятства і забуття підкорена українська верства стала плазувати перед тими царями, які винищували український народ, та ще й навчилася грабувати і кріпостити українців — «латану свитину з каліки знімати».

В історії української суспільно-політичної думки саме Т. Шевченко чітко і ясно визначив тезу (і найбільше це було зроблено в поезії») про органічний зв’язок між наявністю свідомої національної верстви ~ інтелігенції — та державницьким існуванням. Очевидно, Шевченко, не читав західноєвропейських мислителів Й.’В. Гердера та Ф. Ліста, але прийшов до аналогічних висновків власним шляхом. І тому з таким гнівом і відвертістю він справедливо засуджував своїх землячків-перевертнів, котрі лакействували перед царями та царськими сатрапами, котрі цурались свого народу, своєї історії, культури і мови. По-московськи так і ріжуть.

Сміються та лають

Батьків своїх, що змалечку

Цвенькать не навчили Понімецьки…

Пявки. п’явки!…

Україно! Україно!

Оце твої діти.

Твої квіти молодії,

Чорнтом попиті.

Московською блекотою

В німецьких теплицях Заглушені!

 Плач, Украйно!

Бездітна вдовице!…

Як бачимо, поет чітко визначає нерозривний зв’язок між освіченою та зрадливою українською верствою і чужою державою, яка навчила їх чужої мови і чужих ідеалів. Можливо, саме тому він і став справжнім представником свого народу в суспільстві. Тому він і таврував цих відступників з обуренням; «Всі мови слов’янського люду, всі знаєте, а своєї — дасть Бі…колись будем і по-своєму глаголать, як німець покаже, та до того й історію нашу нам розкаже».

Українська інтелігенція походила із старшинсько-дворянського середовища і навчалася лише в імперсько-російських навчальних закладах, тепер відвернулася від своїх коренів і служила чужому урядові, допомагаючи йому фа-бувати свій народ і тримати його в рабській покорі. Шевченко ніби вказував своїм друзям-братчикам на марність сподівань на неукраїнське московсько-петербурзьке панство, нищівно його критикував;

Раби, підніжки, грязь Москви,

Варшавське сміття — ваші пани,

Ясновельможнії гетьмани.

Чого ви чванитеся, ви!

Сини сердешної України!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучче, як батьки ходили?

У своїх поезіях Т. Шевченко пристрасно закликав справжню українську освічену еліту повернутись до свого народу душею і серцем, зірвати зі своїх очей полуду чужого світогляду і працював и для свого народу — «обійняти найменшого брата»:

… У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі,а не тільки

На чужому полі.

В своїй хаті — своя правда,

І слава і воля

Пристрасна політична поезія Т. Шевченка кликала до бунту, до протесі-у, проти рабства душі, проти рабства свого народу. Це саме він звертається до «плебеїв-гречкосіїв», які у своїй масі вірили в «доброго царя», і гостро заперечував сподівання на нього. Особливо заклично його слова звучали в роки, коли назрівала революційна хвиля кінця 40-х — початку 50-х років XIX століття.

…Горе з вами!

Кого благати ви прийшли,

Кому ви сльози принесли?

Кому ви принесли з сльозами

Свою надію? Горе з вами.

Раби незрячії! Кого?

Кого благаєте, благії.

Раби незрячії, сліпії!

Чи ж кат помилує кого?..

Шевченко закликав не вагатися у виборі свого шляху до селянської волі:

Не жди сподіваної волі —

Вона заснула: цар Микола

Її приспав. А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром

Громадою обух сталить,

Та добре вигострить сокиру –

Та й заходиться вже будить.

Творчість Шевченка відкрила цілу епоху у формуванні революційно-демократичної ідеології і стала одним із важливих джерел становлення революційної національно-демократичної суспільно-політичної думки.

М. Драгоманов слушно стверджував, що поет Т. Шевченко самостійно дійшов «до своїх противуцарських думок». Та водночас поет навчився багато чого від своїх учених друзів про слов’янство та історію України, внаслідок чого почав позбавлятися «козаколюбства», віддаючи перевагу новітнім суспільним ідеалам — «вільним чоловічим думкам», які виникли й розвивались і в європейських країнах, і в середовищі кирило-мефодіївських братчиків. Усе це згодом зробило його більш вдумливим і спостережливим, цівілізаційно освіченим, що вилилось у рядки його поезії, які суперечили думкам його «письменних земляків». Саме наперекір їм він, зрештою, «становивсь усе більш червоним республіканцем і демократом і почав зачіпати не тільки неволю, а й бідність»’, — зазначає М. Драгоманов, маючи на увазі всю суспільну систему, що призводила до збіднення народу. Усе це й зробило поета ідейним провідником українського сепаратизму з гострим антипанським і антиколоніальним спрямуванням. У цьому, ймовірно, і приховується головний секрет величезної популярності і впливовості Тараса Шевченка, який і справді оволодів душею народу і став глашатаєм його волі.

Тож недарма II. Куліш згодом писав; «Якщо коли-небудь говорилось по правді, що серце ожило, що очі спалахували, що над чолом у людини засяяло полум’я, так це було тоді в Києві», коли Т. Шевченко читав братчикам свої поезії.

Усе більше представників української інтелігенції під впливом Т. Шевченка починали розуміти, що без державницького існування — «без своєї хати» — неможливе самобутнє і повноцінне життя всього народу, в культурі якого закладено національні цінності й закони сутності українства. Цей філософський зміст глибоко пронизував і Шевченкову музу, яка, власне, і творила радикальне спрямування національно-визвольної ідсоіюгії в Кирило-Мефодіївському братстві. Шевченкове слово озброювало, таким чином, українську інтелігенцію розумінням необхідності національної свободи, яка є законним, необхідним і здійснимим суспільним завданням. Важливо ще й те, що ці великі ідеї через поетичне слово Шевченка ставали гранично зрозумілими усім верствам українців, а тому й справді сприймалсь як «воскреснії труби архангела».

Пізніше М. Драгоманов так визначив роль поета у розвитку суспільних ідей братчиків: «Мужик Шевченко стояв попереду вивчених приятелів, київських слов’янофілів.. . він більше їх бачив світа не тільки в мужицтві, а й у Росії взагалі. Він бачив і Петербург із царем, і бачив панство, на яке братчики покладали надію», а Шевченко свої надії покладав не на панів, а на повстання селян. Через те, вважав М. Драгоманов, «не вчені братчики йшли попереду поета, а поет випередив їх», бо йому як вихідцеві із кріпосного селянства «на своїй шкурі довелось витерпіти долю України»^ Він знав реалії народного життя, якою дихала і якою вабила його поезія. Тому й М. Костомаров перебував тоді під його впливом, «Я побачив, — каже він, — що муза Шевченкова роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, і захоплююче було заглядати гуди!!!».

Втім, Т. Шевченко не був ні соціалістом, ні революціонером, як згодом дехто його представляв, чи навіть «постійним громадським політично-суспільним діячем», — як справедливо зауважував свого часу М. Драгоманов, відзначаючи, що в поета «не було ясної думки про поступ громадський в історії», тобто, про закономірності історичного розвитку людського суспільства. Те, що Шевченко писав про багатих і бідних, було далеким від соціалізму. Про це свідчили ще козацькі пісні та думи XVII ст. Як слушно зауважує М. Драгоманов, погодитись із оцінкою Т. Шевченка як соціаліста «було б шкодливо й для долі самого соціалізму на Україні, бо це пустило б невірну думку й про те, що таке соціалізм». Адже ні про який соціалізм не можна говорити в тому суспільстві, де існує кріпацтво, де не створені відповідні суспільно-економічні умови, «де не заведено ще уставної, парламентської держави… При крепацтві й царському самодержавстві соціалізм може бути тільки нав’язаний із боку, більш книжний, ніж грунтовний, як це був так званий соціалізм московських і петербурзьких кружків 30-60-х років, вичитаний із французьких книг…».

Творчість Шевченка була переповнена народолюбством, і це сприяло формуванню народницьких поглядів у цілоих покоління представників української інтелігенції, які агукали способів домогтися державницького життя для свого народу. Адже все більше представників освічених українців розуміли, що без держави їх народ буде викинутий із цивілізаційного процесу, бо він залишиться беззахисним, а його існування перебуватиме під постійною загрозою з боку іноетнічної сили. І тому справедливою є думка деяких дослідників, що «не геніальний стиль та форма, але політичний зміст поезії Шевченка зробив його національним пророком» то політичний ідеал незалежної України проходить через усю його поезію. І саме тому поезія. Шевченка формувала з темної етнограгрічної маси українціїв політичну націю і нищила «южнорусский» провінціалізм. Його унікальна творчість, що сконцентрувала в собі національну сутність свого народу, його політичне кредо та енергія дії були фактором, який давав українському народові право стати поряд з європейськими народами та світовою культурою.

До того ж, перед очима сучасників був приклад сусідньої Польщі, яка з кінця XVIII ст. борсалась у лабетах трьох імперій й боролася за відновлення своєї держави. На чолі цієї боротьби стояла польська національна еліта шляхетсько-аристократичного походження, яка була глибоко патріотичною, не піддавалась асиміляції, берегла й розвивала свою мову, освіту, історію, культуру та ідеї державності.

До цього ж закликав й українську освічену верству Т. Шевченко.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *