Полемічна література України XVI– перша половина XVII ст.

За останню чверть XVI і першу половину XVII ст. в українську літературу ввійшло мабуть у десять разів більше оригінальних пам’яток, ніж за попередніх 500 літ. Одні літературні явища продовжували попередні традиції, інші були зовсім новою появою і їх можна б вважати своєріднім підґрунтям під справжнє відродження української літератури. В цьому періоді інтенсивніше розвиваються такі жанри народної творчості, як думи та історичні пісні, і вони відбивають героїчний трагізм козацько-татарських воєн, а важніше для самого літературного процесу це виникнення за своїм жанром зовсім нової т.зв. полемічної літератури, передовсім полемічної прози.

Правда, ця література не може кваліфікуватися як виключно художнє письменство, бо її завдання мало не так мистецький, як виключно релігійно-догматичний характер, а з ним і практично-утилітарний (перемогти католицизм і його тези). А проте вона мала і мистецькі вартості: письменники-полемісти в своїх творах вдавались до ораторського мистецтва, наводили леґенди, байки, перекази, зверталися до народної поезії, отже діяли не лише на розум, але і на почування-емоції. Отже полемічна література це явище, за своїм матеріалом, синкретичне. До неї входять і величезні науково-теологічні трактати та історично-політичні памфлети, відкриті листи, послання-диспути, збірки документальних матеріалів, тощо. Як вияв релігійно-полемічної боротьби, ця література підіймала гостро актуальні публіцистично-злободенні проблеми, при чому прикметний їм історизм та високий емоційний запал. А дальше, полемічні твори були здебільш друковані і таким чином полеміст був новим типом літератора, який шукав контакту з авдиторією, а масами народу, зі студентами братських шкіл і взагалі з освіченими колами громадянства.

Генези виникнення української полемічної літератури треба шукати в запеклій боротьбі нашого народу проти наступу Польщі на Україну, а це, в свою чергу, довело до такої ж боротьби між католиками і православними в літературі.

Полеміку розпочав визначний польський єзуїт, письменник, лідер тодішнього воюючого католицизму Петро Скарга своїм твором: «Про єдиність Церкви Божої під єдиним пастирем і про грецьке, від тієї єдності відступлення» (1577). У цій книзі автор намагається обґрунтувати законність королівської влади в Польщі та її панування над українськими й білоруськими землями. Отже, не була це виключно догматична суперечка, а радше спроба виправдати та ідейно обґрунтувати польську експансію на схід і національне поневолення України. Найболючіше питання взаємовідносин католиків з православними українцями (а теж білорусинами) Скарга торкнувся в останній частині своєї книги, в підрозділі про слов’яно-руську мову, стараючись доказати, що теологія, філософія та всі інші науки можуть розвиватися тільки в грецькій або латинській мові, а слов’яноруська мова зовсім непридатна до жодної науки, бо це мова посполитих, тобто мужиків, а тому, що в Україні не існують слов’яноруські школи, — твердив Скарга, — тому виникають там „єресі та всякі помилки”. Висновок Скарги простий: всі повинні об’єднатися на основах латинського вчення під зверхністю римського папи і польського короля, порвати з руською вірою (бо це схизма), порвати з національними традиціями й служити польській католицькій Річ Посполитій.

Виступ Скарги та інших католицьких місіонарів підготовив ґрунт, на якому розгорнулася гостра літературна полеміка, а в слід за нею і боротьба проти польських намагань полонізувати Україну. Приводом до літературної полеміки була т.зв. календарна справа. Правлячі кола хотіли завести в Україні новий григоріанський календар, офіційно проголошений після математичних обчислень (італ. лікарем і астрономом Алойзієм Ліліо) та рішень Констанцького та Базельського соборів папою Григорієм XIII у 1593 р. Українці вчинили опір уведенню цього календаря головно з цієї причини, що, незважаючи на його наукові обґрунтування, силоміць запроваджували його саме єзуїти. Але хоч новий календар був побудований на більше наукових основах, як дотеперішній, юліанський, проте і в ньому відкрито деякі неточності (а зробив це м.ін. польський лікар і астроном Латос, який, за висловом єзуїтів, „Русь в упертості зміцнив”. . .). І так календарна дискусія перетворилась у літературну полеміку.

Першим визначним полемістом був вихованець (а згодом ректор) Острозької Академії Герасим Смотрицький, автор книги «Ключ царства небесного», у якій гостро скритикував і твір Скарги «Про єдність Церкви Божої», і книжку єзуїта Венедикта Гербеста «Висновок віри римської Церкви» з 1586 р., що була спрямована проти українського народу і його культури. Там же він заатакував спроби накинути нам григоріанський календар. Поруч нього визначне місце займає у цій полеміці учитель школи Ставропігійського братства у Львові Зизаній Тустановський. Тут теж у Львові веде боротьбу в обороні православної Церкви проти її латинізовання єпископ Ґедеон Балабан.

Щоб успішно поборювати догми католицької Церкви, згаданий уже Зизаній Тустановський видав у Вільні 1595 р. «Катехизис», підручник для навчання у православних школах. Його літературна діяльність відіграла велику роль в боротьбі проти Берестейської унії, а до ворогів українського православ’я зараховував він не тільки папу римського, але й тих українських єпископів, що перейшли були на унію (отже митрополита М. Рогозу, єпископів Іпатія Потія, Кирила Терлецького і інших).

Берестейська унія 1596 р. ще більше поглибила релігійні суперечки між українцями православними і католиками. Тодішніх уніатів підтримував Скарга («Опис й оборона Берестейського Собору»), а у відповідь православні видали збірку документальних матеріалів у польській мові, у якій стверджувалась неправосильність уніатської, а православної частини Берестейського собору. Але найсильнішим ударом по творцях й оборонцях унії був «Апокризис», або відповідь Христофора Філалета Бронського з 1597р., мабуть написана на замовлення кн. Костянтина Острозького. Книга цього невідомого ближче автора, що скрився за псевдонімом, написана з великим літературним і публіцистичним талантом, є суцільною сатирою і критикою тодішнього папи римського, при чому він викриває й засуджує політику польського уряду супроти українського народу і вимагає демократичних прав для українців. (Визначний історик літератури М. Возняк підкреслює глибину ерудиції Філалета і вважає, що він своєю ученістю перевищив Скаргу).

Появились теж і палкі протиаргументи творців і прихильників унії, яких найсильнішим речником став, після смерті Михайла Рогози, один з головних творців унії, митрополит київський Іпатій Потій, що у 1599 р. видав свій «Антір-резіс», а згодом видав ще другий твір п.н. «Гармонія».

Вся ця полеміка, яка розгорілась напередодні і після Берестейського собору, протягнулась і на перші десятиліття XVII ст., але стала вона більше гостра і завзята, а прийняли в ній участь передові діячі Церкви так православної, як і уніатської, про що буде мова в наступних розділах.

У цій категорії літературної творчості видне місце займає твір «Пересторога», якої авторство приписують Іову Борецькому. Різниться цей твір від інших подібних творів тим, що автор виходить більше з громадських та культурно-освітніх засад, ніж релігійних, і перестерігає своїх земляків, щоб не зраджували своїх рідних українських традицій. Він вказує на розбрат, що його внесли ті єпископи, які перейшли на унію (а головно на уніатського митрополита Іпатія Потія) та уболіває над долею свого народу. «Пересторога» ставить теж гостро питання про розвиток шкільної освіти в Україні, при чому засуджує ренегатство українських панів і їх ополячування. Цей твір має не тільки якості визначного літературного твору, але є теж своєрідним документом демократично-історичної думки того часу, бо погрожує існуючому ладові збройним виступом народу проти „неправди і зла”.

Другим помітним твором був «Тренос або плач» (Вільно, 1610), якого автором був Мелетій Смотрицький, вихованець Острозької Академії і західно-європейських університетів. Тут у, практикованій в староруській літературі, формі плачу або голосіння, автор виступає з докорами, ніби матері східної Церкви своїм синам „виродкам”, що в тяжку годину покинули її та залишили на поталу ворогам. („Горе мені бідній, горе нещасній, з усіх боків з майна пограбованій . . . Руки в кайданах, ярмо на шиї, пута на ногах . . . Біда в містах і селах, біда в полях і горах . . Найбільше докоряє він вищому духовенству „яке від крови народної багатіє”. Твір цей, що торкається теж догматичні питання між православними і католиками, користувався великою популярністю серед читачів та відіграв велику роль в пробудженні народу до боротьби.

Концепцію «Треноса» та погляди своїх попередників-полемістів продовжує визначний вчений і письменник Захарій Копистенський (родом з Перемишля, член Київського братства), а в історію літератури ввійшов він передовсім як автор «Палінодії», тобто „книги оборони” (з 1627 р.). Великий ерудит свого часу, добре ознайомлений з історичними та іншими творами західно-європейської та візантійської літератури, як теж українськими літописами і церковно-догматичною літературою, він зібрав усі докази протиунійних полемістів і висунув нові питання суспільно-політичного і релігійного порядку. Був теж перекладачем агіографічної літератури.

У відповідь православним полемістам були теж гострі виступи з боку католиків і уніатів.

Католицький табір репрезентував уже згадуваний польський письменник єзуїт Петро Скарга, а з боку уніятів найвизначнішим і найздібнішим був головний творець Берестейської унії — київський митрополит Іпатій Потій. Крім уже згадуваних його творів з останніх років XVI ст. (як от «Унія» з 1595 р. і «Справедливоє описаніє Собору Берестейського» з 1596 р. та «Антиризис» з 1599 р.), продовжує він свою діяльність у цьому ж унійному напрямі пишучи «Посельство до папежа (тобто папи) Сікста IV» і «Гармонію або согласіє віри». Стиль його той самий що у православних полемістів, лише в нього менше ліричності, а більше пафосу та риторики, а при цьому і дотепу і сарказму.

На окрему увагу заслуговує ще полемічна діяльність Касіяна Саковича, колишнього ректора Київської братської школи, вихованця Замойської і Краківської академій. З переходом на унію він видав кілька брошур, а м.ін. в польській мові у 1642 р. «Перспективу», у якій звинувачує в єресі так православних, як і уніатів. Він теж дуже енергійно відвойовує справу освіти, хвалить школи засновані П. Могилою, про якого м.ін. пише, що завдяки своєму розумові і чесності він міг стати патріархом, якщо б . . . перейшов на унію.

Всі звинувачення Саковича опрокидує твір, що появився в Києві в 1644 р. польською мовою п.н. «Літос» (камінь), написаний анонімним гуртом київських учених, але головним автором та ініціатором був П. Могила. У цьому творі використано велику літературу (як от Біблію, римські, грецькі, уніатські богослужбові книги, постанови соборів, твори Отців Церкви східної і західної, церковно-історичні твори, хроніки українські і чужомовні та ін.). Є в цьому творі, крім полеміки, багато іронії, сатири й сарказму, і це помітний твір української полемічної літератури.

За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *