Освіта та наука за часів гетьмансько-козацької держави

Центром культурно-освітного життя України XVII ст. і першої половини XVIII залишилась Києво-Могилянська Колегія. В другій половині XVII ст., у зв’язку з безперервними воєнними діями, пошестями і непевністю політичного становища, Колегія переживає важкі часи і занепадає. Її студенти здебільш йшли до війська, пожежі і руїна нищать її будинки. Але у 1670-их рр. приходить до деякого заспокоєння і Колегія починає дальше розвивати свою діяльність. У 1694 р. одержує вона титул і права Академії, а у її проводі стають один за одним енергійні і талановиті діячі, як от Лазар Баранович, Іоанікій Ґалятовський, Варлаам Ясинський, — усі вони видатні письменники і вчені. З-поміж вихованців Академії виходить цілий ряд видатних учених, поетів, драматургів, мистців. Згадати хоч би славного проповідника Антона Радивилівського, Симеона Полоцького, Степана Яворського, Дмитра Туптала (Тупталенка), Теофана Прокоповича. У бібліотеці Академії було зібрано велику кількість друкованих і рукописних творів багатьма мовами (згоріла у 1780 р.). В ній навчалися діти не лише козацької старшини, міщан, духовенства, але і селян. Професорів і вихованців Академії починають з половини XVII ст. запрошувати до Москви і вони там стають піонерами західноєвропейської освіти і культури.

Навчання в Академії мало назагал схоластичний характер та в основному майже ціле століття викладались у ній ці самі предмети, а з кінця XVII ст. заведено в ній виклади з богослов’я, що було на ті часи найвищою наукою і завдяки цьому перейменовано Колегію на „Академію”. Мала отже Академія доволі консервативний характер, бо ж заснована з метою оборони православної віри, вона забагато уваги приділяла теологічним питанням. А все таки в цю, в цілому схоластичну систему освіти, почали проникати в Академію гуманістичні тенденції, зокрема під час перебування у ній Теофана Прокоповича, філософа, драматурга і оратора. У своїх лекціях з поетики і рето-рики він єдиний проявляв тенденції до раціоналізму, а згодом став одним з першим дорадників царя Петра І. у його реформаторських заходах.

Основою навчання в Академії були грецька і латинська мови, а крім цього велику ролю в школі і письменстві грала мова польська. Своєрідна українська мова грала лише допоміжну ролю, але на неї мало звертали увагу, бо хоч нею виголошувались проповіді, писались вірші та вживалось її в листуванні, проте вона не уважалась ознакою доброго смаку, бо називали її „мовою холопів і пастухів” . . .

Академія підтримувала зв’язки з багатьма навчальними закладами в Європі, а її учні часто продовжували науку в західноєвропейських університетах.

Переяславська унія і приєднання київської митрополії під владу московського патріарха, спричинило теж доволі поважне числом переселення українських наукових сил на Північ. Багато українських письменників та учених, що виховались та добули освіту в Київській Академії, переїхали в Московщину і там розпочали чи продовжували працю в користь чужої культури. Там поправляли вони книжки, що їх попсували малограмотні переписувачі і видавці; там вони ставали єпископами, митрополитами й учителями царських дітей та дорадниками царя Петра у його реформаторських заходах над перебудовою громадського життя імперії. Очевидно, це переселення „перелетних птиць” з України на Північ, було болючим ударом для

України, яка втратила поважні наукові сили. Цими культурними емігрантами були (щоб назвати найбільш відомих):

  1. Епіфаній Славинецький — один з найбільших учених того часу і був одним з перших, що переїхав до Москви. Він був автором греко-слов’яно-латинського Лексикону. Виготовив він теж словник малозрозумілих слів у св. Письмі та був викладачем у патріяршій школі. 2. Симеон Полоцький (з походження білорусин) — вихованець і діяч Київської Академії, прийняв запрошення царя Олексія Михайловича і у 1664 р. перенісся до Москви, і тут, у 1687 р., став основником Слов’яно-греколатинської Академії. Був він теж учителем царських дітей. 3. Дмитро Туптало (син київ, сотника Сави часто називаний Тупталенко), визначний проповідник, автор «Четій і Міней». У 1701 р. став він ігуменом різних монастирів, а від 1702 р. був ростовським митрополитом. По смерті московський Синод признав його святим. Був він теж автором збірки про чуда Пресв. Богородиці в чернігівськім монастирі, а теж літописних і драматичних творів. 4. Степан Яворський, родом з Галичини, був вихованцем і вчителем Київської Академії. В 1700 р. став рязанським єпископом. 5. Теофан Прокопович викладач поетики в Київській Академії, віддав великі послуги цареві Петрові І. у його реформаторській праці.

В цілому вихованці Київської Академії були організаторами майже всіх тогочасних духовних училищ Росії (в Москві, Архангельську, В’ятці, Рязані, Костромі, Суздалі). У другій половині XVII і в першій XVIII ст. відчувався дуже сильний вплив української думки, літератури і взагалі культури на російську суспільність, в яку вони внесли нові ідеї і нові погляди у ділянці церковно-релігійній, педагогічній і літературній. Очевидно цей вплив українських діячів на процес європеїзації московської культури не в смак був московському духовенству, яке писало на них доноси до царя.

І врешті треба відмітити, що деяких українських вчених запрошували до Сербії (М. Козачинського) чи до Молдавії (П. Величковського).

Та не тільки з науки в Академії користала українська молодь того часу. Коли трохи заспокоїлись бурі й заколоти часів Руїни, ми бачимо, що ця молодь відновляє давній звичай їздити закордон до чужих університетів, щоб там продовжувати або удосконалювати свою освіту. І так як колись, за польсько-литовської держави, їздили туди діти козацької старшини і звичайних козаків; їздять інколи і без грошей, бідують, але здобувають потрібну собі освіту. Противно до московських звичаїв, де було велике упередження, а то й явна нехіть до західноєвропейської освіти чи науки так, що цар силоміць висилав здібніших молодих людей закордон на науку, українці добровільно й радо туди їздили. їм не шкодило в очах земляків те, що вони навчались у католицьких чи православних школах. І так напр. кн. Йосип Курцевич вчився на початку XVII ст. в Падуанськім університеті (Італія), а згодом став архімандритом запорозького монастиря в Трахтемирові, а в рр. 1621-29 був єпископом Володимирівським і Берестейським, а коли попав в Московщину — згинув на засланні. Другий визначний вчений Теофан Прокопович був абсольвентом єзуїтської колегії в Римі, а згодом став великим діячем православної Церкви..

З другого боку чимало чужинців приїздило на науку до Києва, з яких чимало, здобувши потрібну собі освіту, залишались тут на постійно. Ще за часів гетьмана Хмельницького помічаємо тут великий наплив сербів та інших студентів з південно-слов’янських країн, які вчаться тут, а багато з них вступає до українського козацького війська і здобуває високі почесті. Приїздили до Києва теж греки і взагалі українська держава притягала до себе південних слов’ян та інших православних християн з Балканів, пригнічених турецьким пануванням. Про те, що гетьманська Україна робила на чужинців враження висококультурної країни свідчить не тільки цитований уже Павло Алепський, але й інші подорожники, що побували в Україні, зокрема за часів Мазепи. І так напр. московський подорожній піп Іван Лукіянов, що переїздив через Україну у 1701 р., був вражений красою архітектури українських міст Глухова, Батурина, Ніжина, а особливо Києва. Так же само данський дипломат Юст Юль, переїжджаючи Україною після московського руйнування (1708-9), був здивований багатством і культурою краю.

Освіта і шкільництво на західних землях України

Дуже високому рівневі освіти в східній Україні, а передовсім у Гетьманщини того часу, далеко не відповідала освіта і шкільництво на західних землях України.

В другій половині XVII ст., в результаті несприятливих обставин, припиняє своє існування більшість церковних братств у Галичині, а це довело до занепаду шкільництва. І так припинило свою навчально-виховну діяльність Львівське братство, а врешті під тиском унії зовсім закрилось.

Існували в Галичині (як і на Правобережжі) єзуїтські колегії, де головно вчили польської і латинської мов, і де вся ідеологія була проникнута воюючим католицизмом. Таке саме завдання мав відкритий на базі колишньої єзуїтської колегії — Львівський університет (1661).

В парі з досягненням тодішньої української науки, освіти чи літератури, автім взагалі з розвитком культури, приходилось Україні того часу зазнавати під скіпетром царя Петра І. чимало болючих втрат. Помітно це було передовсім на відтинку українського книгодрукування, якого репрезентативним центром була тоді друкарня Києво-Печерської лаври. Її основою були передовсім богослужебні книги, але тут теж надруковано низку творів тогочасних письменників, як от Іннокентія Ґізеля, Антона Радивиловського, Лазаря Барановича, а тех капітальне видання «Четій і Міней» Дмитра Туптала та інших авторів. Книги Києво-Печерської лаври набули значної популярності і поширення на всіх східнослов’янських землях, від Закарпаття до Сибіру, серед українських, білоруських та російських читачів. Але з моментом підчинення київської митрополії московській патріярхії, починається в цій ділянці московська послідовна нагінка і на книги, і на друкарство. Московські обскуранти — патріархи Йоаким і Адріян уже в 1685 р. починають послідовну боротьбу з книжковою продукцією Києва. Разили їх в цих книгах „елинскія і франкскія мудрованія”. У висліді, на соборі 1690 р., було засуджено твори Симеона Полоцького, Петра Могили, І. Ґалятовського; всі книги Кирила Транквіліона Став-ровецького спалено в Москві з наказу царя і патріарха вже давніше. В рр. 1674-79 працювала друкарня в Новгороді Сіверському, а в 1679 р. перевезено її до Чернігова, де за 20 років було надруковано низку богослужебних книг та оригінальних творів, а в тому числі і світських (навіть польською і латинською мовами), бо заборона, яка впала на Києво-Печерську друкарню, поширилась і на новгородську, яка поволі занепадала і 1785 р. припинила свою діяльність.

Дещо відрадніше було на відтинку галицького друкарства.

Ще 1646 р., на базі львівської друкарні А. Желиборського, було організовано друкарню в Уневі (біля Золочева), яка працювала до 1675 р., випустивши шість десятків книг.

Народна творчість — література

В другій половині XVII ст. поповнюється теж скарбниця народнопоетичної творчости. Появляються нового типу думи, нові історичні пісні та перекази про героїку козацьких визвольних воєн. Головним героєм цих дум та пісень був, очевидно, Богдан Хмельницький і йому присвячений цілий цикль величавих дум, в яких прославлено найважніші моменти його діяльності. Для сучасників був він „Богом даним вождем”, „Мойсеєм, що вивів український народ з єгипетської неволі лядської”. . . Йому присвячено оди, панегірики, де порівнювано його з античними героями — Леонідом і Ганнібалем.

Основними творами, що в цілому охоплюють події з 1648 р. по 1657-ий (рік смерті Хмельницького), це думи, в якій прославляється великого гетьмана і засуджується зрадника Дмитра Барабаша, що продався польському королеві і був викритий Хмельницьким; пісні про його першу перемогу над Жовтими Водами, про корсунську битву, про похід у Молдавію а теж про смерть його сина Юрія. З цих років значення дум, як боєвої поезії, виявилось з особливою яскравістю. Творцями і виконавцями дум були народні співці-кобзарі, які жили серед козаків, супроводжали козацьке військо в походах і оспівували його боєві подвиги та заохочували до дальших дій. Мандруючи по містах і селах України, вони своїми піснями викликали народний гнів, закликали народ ставати в ряди козацького війська та славили козацького батька Хмеля.

Поряд з Хмельницьким пісні прославляють теж його найближчих дорадників, як от Перебийноса (Максима Кривоноса), Івана Богуна та Данила Нечая. Між ними окреме місце займає славний козацький ватажок Станислав Морозенко (загинув у 1651 р. в битві з татарами). Образ цього козака, „голови завзятої”, з якого вороги „живцем серце вирвали”, став улюбленим народним образом, за яким „вся Вкраїна плаче”. Разом з цим, у думах оспівується героїчна боротьба і відвага народних мас, козаків, селян і інших, що співдіяли в перемогах Хмельницького. Погляд народу на Хмельницького, як героя „чия слава не вмре, не поляже”, висловлений в народних думах і піснях, знайшов пізніше своє відображення в багатьох творах українських письменників, як от у Гребінки, Шевченка, Франка, Старицького та інших.

Кінець XVII і початок XVIII ст. це останній період розквіту народних дум та пісень про „козацьку славу”. Після народно-визвольної боротьби — розвиток дум припиняється. У думах, що в незначній кількості творилися в наступний період, переважають уже зовсім інші теми і мотиви. Занепад козацького життя привів і до занепаду героїчного епосу. Козацтво підупадає політично, суспільно та економічно, багато гіркої правди про те розказано в думі «Козацьке життя» уже з пізнішого періоду. Проте самі думи жили в народі довше і були й пізніше популярними. У XIX ст. було чимало талановитих виконавців таких дум, серед яких найбільше відомим був Остап Вересай з Полтавщини.

Шкільна література

Продовжує в цьому періоді розвиватись і т.зв. шкільна література. Її творцями були передовсім викладачі та вихованці Київської Академії — професори і студенти, які і до того часу складали „орації” (тобто промови), вірші, драматичні твори. Вони продовжували полеміку з католиками, видавали аґіографічні (життя святих) та інші твори. Полеміка з латино-уніатами, яка набрала такого значного розвитку в попередній період, тривала і в другій половині XVII ст. і на початках XVIII. Брали в ній участь видатні письменники того часу, як от Іоанікій Ґалятовський, І. Ґізель, Л. Баранович, що писали і друкували свої твори виключно польською мовою (щоб польський противний табір міг їх читати і розуміти), та інші. Для мас східноукраїнського населення, церковно підчиненого Москві, ця полеміка не мала такого значення, як раніше, ані такої актуальності, але для західноукраїнських народних мас, які були під Польщею, зокрема тих, які все ще міцно держались прадідної православної віри, це мало своє значення.

З полемічних творів релігійного змісту того часу треба відмітити передовсім монументальну збірку «Книгу житій святих» в 12-ти частинах, а її автором був Дмитро Туптало.

Історично-мемуарні праці

В цьому часі, внаслідок історичних подій, що їх переживала Україна, помічаємо особливе зацікавлення для світської історії.

І так в 70-их рр. XVII ст. появляються різні історичні праці, з яких на першому місці треба поставити «Синопсис (огляд) или краткоє собрание от разних литописцев» 1674), який перевидано 18 разів, а три видання його появились у XIX ст. Була це найпопулярніша книга східно-слов’янської історії того часу. Починається виклад «Синопсису» з легендарної історії слов’ян, яких героїчні діла признали грецькі і римські володарі. Дальше йде виклад історії Київської Руси. Закінчується твір історією України під владою Польщі і Литви. Натомість про визвольну війну Хмельницького немає і згадки, а про Переяславський договір говориться там, як про повернення Києва під „скиптроносну царську руку”. . .

Авторство «Синопсису» довший час приписувано архімандритові Києво-Печерської лаври, професорові а згодом ректорові Києво-Могилянської Академії, німецького походження Іннокентієві Ґізелеві. Але нові дослідження (Пріцака, Решетаря, Ісаєва) виявили, що Ґізель не міг бути автором цього твору, і що він, наче б то писаний на замовлення, пройшов російську цензуру. Мав він на меті проросійські політичні тенденції, а його об’єднувальний напрямок проявляється передовсім щодо династії московських царів, яких невідомий автор (чи автори?) уважає за законних наслідників українських князів.

До цікавих історично-літературних пам’яток належить теж невідомого автора т.зв. «Густинський Літопис», переписаний ієромонахом густинського монастиря біля Прилук, М. Лосицьким. Починається він викладом найдавнішої історії України і доведений до 1597 р. В ньому автор використовує чисельні українські і чужі джерела. Останні розділи присвячені історії виникнення козаччини. Мова «Літопису» зближена до народної.

 

За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *