Національне відродження. Чинники та передумови

З історії західноєвропейської цивілізації бували різні відродження а кожне з них мало в своїй основі два аспекти: конкретно-історичний і міфологічний, воно є основою історії і прамітів людства. Українське відродження має універсальний характер.

У „межових ситуаціях” воно приносить силу і надію не ззовні, а з власної самовіднови і має якусь силу тривалості супроти кризи поневолення. За геніальним визначенням В. Липинського, будь-яке національне відродження це — відбудова структури нації та її високорозвиненої верстви («Листи», стор. 353).

Отже національне відродження — це процес зовсім не автоматичний. Воно передбачає напружену працю, боротьбу і навіть черговість завдань.

Національне відродження України

Традиційно українське національне відродження України пов’язуємо передовсім з появою «Енеїди» І. Котляревського (1798), що перший увів українську живу мову до літератури, з його послідовниками (як напр. Г. Квітка-Основяненко) і харківським гуртком діячів і літераторів, що творили під подувом ідей романтизму. А науковою базою, що стимулювала їх зусилля був, заснований у 1805 p., Харківський університет, довкруги якого скупчились кращі представники української науки і культурні діячі Слобожанщини.

Таке ж відродження в Галичині пов’язуємо звичайно з Маркіяном Шашкевичем, який майже сорок років після появи «Енеїди» виступив зі своєю «Русалкою Дністровою» та з гуртком своїх однодумців («Руська Трійця») започаткував західноукраїнський літературний а згодом і національний ренесанс.

Ці погляди на справу українського відродження у XIX ст. треба вважати передавненими і скорегованими, зокрема щодо вийнятковох ролі Котляревського у цьому складному процесі.

Якщо говорити про генезу українського відродження та про всі його компоненти, то дослідники цього феномену довели, що воно в східній Україні почалось на два-три десятки років раніше появи «Енеїди» і що останнє чверть-сторіччя культури XVIII ст. треба вважати його початком.

Цим питанням — коли, за яких умовин виникнуло українське національно-культурне відродження в східній Україні, досить основно займається визначний історик Дм. Дорошенко. На його думку це відродження (як і в інших слов’янських народів) мало своє джерело в історичній традиції і в пробудженні української народності. Ця перша — традиція — збереглася зокрема в Гетьманщині і в Слобідській Україні. Лівобережна Україна мала політичну і культурну автономію і це сприяло тому, що саме тут відродилась національна культура, а передовсім література і народна поезія. З кінця XVIII-oгo століття коли то, після розподілів Польщі, майже всі землі опинились під владою Росії, царський уряд залишив без змін досі існуючий соціально-економічний лад, зокрема кріпацтво, і піддержував його, як зрештою у всій імперії; з другої сто рони — цей же уряд зліквідував усі залишки будь-якої національно-державної окремішности України. На її місце були уведені загальноімперські установи.

А все ж таки, на лівобережній Україні збереглася, як вищий стан у суспільстві, провідна верства, тобто бувша козацька старшина у формі дворянства.

І саме це дворянство, яке масово потягнуло в російський бік і почало добиватися, разом з російським дворянством, привілеїв, зіграло поважну роль в первопочинах українського національного й культурного відродження. Воно, ступнево русифікуючись, прагнуло зайняти в імперії вищі адміністраційні пости, а деякі з них, як от Безбородько, Кочубеї, Розумовські та ін., таки й дійшли до високих становищ. Ще в 60-их роках XVIII ст. воно вимагало повернення старого гетьманського ладу. І ці думки не вгасали, не зважаючи на тверду лінію, яку повела супроти України цариця Катерина. Ба, що більше, воно вимагало відновлення козацького війська (проект В. Капніста).

Ці опозиційні настрої козацької верстви проявляли себе в парі зі ступневою емансипацією російського дворянства, яке в XVIII ст. починає здобувати собі щораз більше привілеїв і врешті одержує корпоративний устрій. Скасування гетьманства і всіх його інституцій і загальне заведення кріпацтва, насторожувало зросійщене українське дворянство, що і йому загрожує кріпацтво, і заставило його добиватись належних йому прав. Російський уряд заперечував рішуче всі козацькі привілеї, основані на грамотах польських королів і договорах гетьманів з Москвою. Посипались жалоби і петиції. Отже* — каже Дорошенко, — на ґрунті станових дворянських інтересів виникає увесь рух, який спирається на історичні традиції та на історичні докази. І в тому джерело особливого інтересу до історії козацької України: починається збирання історичних матеріалів, літописів, хронік, грамот, актів. Ціла низка дворян стає оборонцями своїх і козацького стану інтересів (Чарниші, Полетики, Чепи, Милорадовичі, Марковичі) та історичними даними і документами старається довести права українського дворянства на упривілейовані становища. Вони дивляться на це, як на патріотичне діло. Ось що читаємо в листі В. Полетики до культурного діяча А. Чепи: „Як приємно працювати для слави і добра Батьківщини! Наші власні почуття, свідомість, що ми не байдужі до інтересів Батьківщини, служать нам нагородою”.

Отже боротьба за права для нащадків української козацької старшини, яка затяглася на кілька десятків років, оживила інтерес до своєї рідної минувшини, до її дослідження і, навіть, ідеалізації цього минулого не тільки з клясових, але вищих ідейних спонук.

Українське національне відродження

Другим чинником українського національного відродження була ідея народності, яка зродилась у другій половині XVIII ст. на Заході. Ці поняття про націю та її права тільки що почали формуватись і м.ін. під їх впливом приходить до розвитку етнографії та дослідів фольклору (Англія, Німеччина), і всі ці ідеї починають проникати і на слов’янські землі та знаходять тут свій доволі сильний відгук. Першими зі слов’ян, що захопились цими ідеями на початках XIX ст. були чехи, а дальше серби, поляки, і в них появились перші праці з ділянки етнографії і фольклору; появились вони й частинно в Росії. Правда, спершу всі ці праці обмежувались тільки до описів різних ділянок народного життя (звичаїв, казок, пісень, переказів, тощо), а щойно згодом стали основою для глибших студій над життям народу та його духової творчості, а в тому і до досліджень народної мови і її особливостей.

І оте зацікавлення історичним минулим народу, його життям-буттям, його поезією і т.д. стало згодом одним з головним елементів романтизму загальноєвропейського, слов’янського, а теж і українського. Тут треба відмітити, що українські люди XVIII ст. ще не розуміли й не дооцінювали краси й багатства народної мови. їх, тобто вищі освічені верстви, притягала передовсім культура французька, польська чи згодом, російська. А вже зовсім чужою їм була народна творчість, до якої, з правила, ставились як до якогось курйозу.

Але кінець XVIII і початки XIX ст. приносять зміну. Появляються праці з ділянки української історії, філології, етнографії, літератури, і тоді поняття народності набирає іншого змісту. Ширше інтерпретується поняття «нації»: це не тільки вищі верстви включені сюди, але увесь народ, а поняття «батьківщина» охопило всі землі, і вже не в документах, гетьманських актах чи в хроніках шукають України, а в живих народних піснях, звичаях, обрядах, мові чи в літературі.

Національне відродження. Чинники та передумови ( За книгою «Семчишин МТисяча років української культуриК., 1993»)

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *