Наука і освіта часів Київської Русі

Свій швидкий розвиток література Київської Русі завдячує очевидно загальному станові освіти й знання. Школи й письменство були головним джерелом поширення освіти, яке зосереджувалось передусім у Києві, а теж в інших більших містах. Покровителями і добродіями їх були самі князі, княжа знать, а теж заможні бояри і купці-міщани.

Школи

Хоч повна історія освіти і шкільництва того періоду ще як слід не вивчена, —    історичні дані, якими розпоряджаємо, наявно свідчать, що цим справам наші князі придавали великого значення і самі давали приклади своєї великої, як на ці часи, освіченості.

І так, за даними літопису, кн. Володимир Великий почав забирати у визначних громадян дітей і давати їх на книжну науку (матері ж дітей „плакали за ними, як за помершими”. . Маємо теж дані про те, що кн. Ярослав Мудрий „зібрав від старшин дітей учити грамоти”. Перші школи приміщувались при манастирях і церквах, а першими учителями, як і в усій Європі того часу, були священики, ченці, а теж дяки. Треба прийняти, що крім шкіл для знаті й вишколу духовенства, були теж школи для ремісників і купців. Вищу освіту добували тільки багаті і талановиті, а в її програму входили не тільки читання й писання ст. слов’янського письма, але й знання грецької мови. За свідченнями митрополита Климентія, в половині XIII ст. було в Київській Русі до 400 чоловік, що знали грецьку мову, а в «Збірнику кн. Святослава» з 1073 р. находимо одну статтю, що обговорює питання стилю й реторичних фігур. За шкільні підручники служили богослужебні книги (передовсім «Псалтир»), а можливо, що були теж азбуковники, тобто своєрідні підручники для навчання грамоти. Крім основ грамоти і грецької мови вчили теж чужих мов, передовсім західно-европейських, а крім цього основ математики. Маємо теж літописні відомості, що Ганна Всеволодівна (внука кн. Ярослава Мудрого) відкрила в Києві спеціальну школу для дівчат, де вчили не тільки грамоти, але й практичних зайнять.

Книжка і її цінність

З розвитком освіти великого значення набирали книжки. Найдавніші книги писали на пергаменті чи тонкій шкурі (особливо тонкою була осляча і її імпортували з Малої Азії, а згодом в Україні вживали для цього телячої шкури); папером почали користуватись щойно в XIV-XV ст. Писали гусячим пером, чорнило робили з дубової або вільхової кори.

Найдавніші рукописи були писані (як уже була про те згадка раніше) уставом який перейшов у півустав, а далеко пізніше розвинувся скоропис, подібний до звичайного способу писання. В уставі й півуставі букви слова були відокремлені, в скорописі — сполучені. Старовинні книги були прикрашені різнородним орнаментом, заставками у виді плетінок, а ініціальні букви й заставки мальовано, звичайно, червоною фарбою (кенварю), а не рідко золотом чи сріблом. Писанням книг займались професійні писці (переписувачі) —    ченці, а кн. Ярослав Мудрий дуже піклувався цим ділом. Праця переписувача була важка й утомлива і тривала роками, а про труд писців маємо чимало інколи гумористичних висказів („Як радується жених своїй невісті, так радується писець, коли побачить останній лист”).

Не легке отже було переписування і книга цінилась дорого. Кн. Володимир Василькович, читаємо в літописі, „8 гривень заплатив за один молитовник, а в тому  ж часі ціле село купив за 50 гривень”. . . Довго і солідно виготовляли перепліт такої книги, оправляли її в дошки, покриті шкурою, а то й сріблом, з майстерним орнаментом. Щедрими меценатами перших книг і перших бібліотек були теж князі, які, інколи, були й самі письменниками (як от кн. Володимир Мономах). Такими визначними меценатами були кн. Ярослав Мудрий, який заснував при Софійському соборі першу бібліотеку; був ним один з чернігівських Ольговичів — Микола Святоша, який подарував Києво-Печерській Лаврі велику бібліотеку, а волинський князь Володимир Василькович самий переписував книги й оправляв їх, а згодом висилав їх у дарунку церквам і манастирям. А як цінили й шанували книгу можна довідатися читаючи, розсипані по різних збірниках, коротко схоплені речення, як от: „Хто мудрий, а не знає книг, той подібний до плота без підпор, і як вітер повіє, то впаде”. . .

Наука і центри освіти

Центрами освіти на Русі в період розцвіту київської держави були передовсім Київ і Новгород, а поряд з ними велике значення мали Полоцьк, Чернігів, Галич, Володимир Волинський. Там були школи, бібліотеки, там проживали найбільш освічені люди того часу, а були ними, в першу чергу, духовенство. Серед них було найбільше учителів, письменників, ораторів, живописців, літописців та інших. Вони були творцями тодішньої української науки, яка, як і уся тодішня культура, була спершу у повній залежності від Візантії, що була тоді, побіч Риму, другим світовим центром науки й літератури.

І так з Візантії, або за її допомогою, були дуже поширені тоді твори письменника VIII ст. Івана Дамаскина з питань філософії, діалектики і граматики. І ці три галузі знань пронизували середньовічну освіту на Русі аж до початків XVII ст. Популярними були теж збірники, як от «Пчела», з уривками з творів античних філософів та істориків (як от «Хроніки» Малали чи Гамартола).

Але згодом наука київського періоду почала поволі емансипуватись з-під цього впливу, зокрема в ділянці тих знань, що стосувались українських і загально-слов’янських земель, якими візантійська наука мало цікавилась. Ці перші спроби тодішнього українознавства бачимо вже в літописах з цих часів, де є багато матеріялу про початки, розвиток і стан українських земель у різні періоди історії того часу. З них згодом розвинулась українська історіографія, а в парі з нею й оригінальна українська література.

Зовсім окреме значення має складена на основі норм українського звичаєвого права законодавча пам’ятка — «Руська Правда». Це збірка законів кн. Ярослава і його наступників, яка лягла в основу Литовського статуту і законодавства гетьманської доби. Ця пам’ятка цікава ще й своєю майже чистою східнослов’янською мовою, без елементів церковно-слов’янських, прозорою будовою речень та словником вже давно забутих слів-термінів.

Природознавчі та інші науки

Крім абстрактних знань з богослов’і і філософії, були поширені на Русі знання природознавчих наук, а теж медицини, астрономії і, очевидно, математики.

Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької мови, як от популярна зоологія «Фізіолог», про створення світу — «Шестоднев». Відомості з географії обмежувались до одного джерела, а це — космографії Козми Індикоплова, візантійського письменника з IV ст., який відкинув був вчення Птоломея, що земля є кулею, і намагався доказати, що земля, це чотирокутна площа, на краях замкнена стінами, що сягають до небесного склепіння.

Окремо від інших наук треба згадати медицину. Першими лікарями на Русі були ворожбити і знахарі, всякі „віщуни” і „кудесники”, мужчини і жінки. Лікували замовлюванням і заклинанням. Існувала отже своєрідна медицина, яка, крім різних зел, мастей, порошків і т.п., передбачала теж водолікування, нагрівання і т.п.

Але згодом появляються вчені лікарі, що проживають по княжих дворах або при монастирях. Згадує про них печерський Патерик, напр. про Антонія Печерського, монаха-іконописця і лікаря Алімпія, та інших лікарів, як напр. Пімена, Агапія. У XII ст. дуже відомим лікарем був Петро Сірянин. З медичною літературою була обізнана княжна Евфрозина з Чернігова.

Та найбільше вславилась княжна Евпраксія-Зоя (дочка Мстислава Володимировича і внучка кн. Мономаха). У 1112 р. вона вийшла заміж за візантійського імператора Йоана Комнена, і під час коронації прийняла ім’я Зоя. Ще молодою князівною вона цікавилась медициною, а в Греції поглибила свою медичну освіту і була автором першого медичного наукового трактату «Алімма» (масті). Книга має п’ять частин і 29 розділів, і по сьогодні зберігається в бібліотеці Медічі у Флоренції.

 

За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *