Наука, освіта, друкарство XVII ст.

Приблизно 50-літній період між Берестейським собором (1596) і повстанням Хмельницького (1648) є одним із найбільш помітних в історії України XVII ст. В цьому періоді Київ став справжнім центром загальнокультурної церковної та видавничої діяльності, коли то у 1599 р. архімандритом Києво-Печерської лаври став дуже талановитий, шляхетського роду, галичанин, Єлисей Плетенецький. Завдяки підтримці козаків йому вдалося відзискати для лаври ті землі та маєтності, які колись король передав уніатам, а, розпоряджаючи потрібними фондами, запросив до Києва визначних учених, проповідників, письменників та перекладачів, які розгорнули свою науково-видавничу діяльність. І так у цьому гуртку Є. Плетенецького ми зустрічаємо таких видатних людей того часу, як Захарія Копистенський („муж учительний і достовірний в божественних писаннях”), Памво Беринда, Степан Беринда — відомі своїми працями учені, Тарас Земка — філолог, Лаврентій Зизаній Тустановський — педагог, Гавриїл Дорофеєвич — перекладач творів Отців Церкви та інші. Великі заслуги Плетенецького оцінили ще сучасники. За словами Копистенського, він був „батьком не тільки для Лаври, але і для всього українського народу”. В усіх акціях помагали йому провідні кола православних Галичини, Волині, Правобережжя, де гостро відчувались утиски релігійні і національні.

В центрі наукових зацікавлень і видавничої діяльності в цьому напрямі стояли дві важні справи того часу: обґрунтування догм православної віри і продовжування полеміки з уніатами чи взагалі католиками. Невдалими були початки православної догматичної літератури на українському ґрунті. Якщо не згадувати першої спроби малого «Катехизису», авторства Степана Зизанія (Вільно, 1593), який не зберігся, то другий подібний твір його брата Лаврентія Зизанія Тустановського п.н. «Великий катехизм» з 1624 р. спалили москалі. Не мав успіху Мелетій Смотрицький, який теж працював на «Катехизисом». На тлі цих невдач помітною появою було «Зерцало Богословія» Кирила Ставровецького (Почаїв, 1618), що було „першою догматичною системою в українській православній богословії”. А ще більше значення мало «Ісповідання віри» П. Могили, про яке вже була мова.

Діяльності київського гуртка учених треба завдячувати аж чотири видання «Номоканона», підручника для священиків про сповідь, покуту, гріх і т.п.

Наступник Плетенецького, З. Копистенський продовжив його діяльність, а вершком богословської науки була його ж «Палінодія», що ще більше пожвавила працю київського гуртка. В цьому ж періоді (в рр. 1629-39) збільшуються видання богослужебних книг, які, крім Києва, друкувались в інших місцях, як от Острог, Дермань, Стрятин.

Творами суто наукового характеру того часу були передовсім деякі підручники для шкіл з поетики, арифметики, граматики, фізики, астрономії, писані словяно-руською або латинською мовами. Таким же науковим твором треба визнати «Зерцало Богословія» К. Транквіліона Ставровецького (два видання 1618 і 1635 рр.), де подається виклад науки про Бога, про світ, про смерть, а теж полемічні трактати, як «Тренос» М. Смотрицького і «Літос» та «Палінодія» 3. Копистенського. Авторам цих творів добре відома антична література, вони чудово знали латинську і грецьку класичні мови, а Ставровецький навіть умів говорити по-грецькому.

Мова

До наукових досягнень цього часу треба теж зарахувати появу мовознавчих праць з ділянки граматики і словництва, які дуже причинилися до поширення освіти і мали значення в тодішньому шкільному навчанні.

У програмі шкільної освіти в Україні кінця XVI і XVII ст. дуже важне, а то й першорядне місце займала слов’янська (слов’яно-руська) мова, що заміняла рідну. Другою після неї була грецька мова, яка служила для перевірки й виправлення церковних книг, а теж протистояла латинській мові у полеміці православних з католиками. Слов’яно-руською, що близько стояла до живої народної мови, користувались у школах, а теж в літературних творах. Розвиток цієї мови на правильних основах був отже дуже актуальним питанням, тим більше, що ця мова ще не звільнилась від впливів польської мови, що панувала в установах, чи латинської, що панувала і в установах і в науці, але не класичної латини, пересипаної польськими словами, тобто мови макаронічної.

Велику допомогу в розвитку цієї мови дали граматики. Вслід за «Адельфотесом» і «Граматикою» Л. Зизанія з кінця XVI ст., у 1616 р. вийшла з друкарні Віленського братства, найкраща з наукового погляду, «Граматики словенския правильнеє синтагма» Мелетія Смотрицького, що був одним з видатних учених того часу. Він довший час учителював і для потреб школи написав «Граматику», яка в дальших перерібках стала основним підручником у школах України, Білорусі, а навіть Росії, аж до кінця XVIII ст. Цю «Граматику» видали в Москві в рр. 1648, 1721, 1723, а в 1755 р. вона була видана для сербських і болгарських шкіл (підручником «Граматики» Смотрицького користувався теж відомий великий російський вчений М. Ломоносов, автор першої «Граматики россійской» з 1755 р.).

З розвитком мовознавства в школах України (і Білорусі) виникла потреба для глибших студій та вивчення мови і це було необхідне для розвитку інших наук. У цій ділянці виникла потреба словників. Першою такою спробою був «Лексис» Лаврентія Зизанія ще з 1596 р., але щойно в 1627 р. появився найвидатніший твір лексикографії того часу «Лексикон Славенороский и имен толкование» ученого лінгвіста Памва Беринди. Тридцять років працював він над тим словником, що появився друком аж після його смерті. У ньому П. Беринда з почуттям великого патріотизму підкреслює, що „великославний и в мові широкий є язик словенский”. Є в цьому «Лексиконі» багато запозичень з інших мов, бо метою автора було дати пояснення (тлумачення) всіх українських і запозичених слів і він дуже добре впорався з цим завданням. Він переклав на українську мову понад 8000 слов’янських та іншомовних термінів і цим збагатив тогочасну літературну мову України.

Словник Беринди викликав спротив людей, які не бажали поширювати українську літературну мову. В той саме час велася боротьба між старою церковнослов’янською і новою літературною слов’яно-руською мовою, але поволі нова витісняла стару. Один з найбільших оборонців церковнослов’янської мови З. Копистенський писав: „Слов’янська мова своєю красою дорівнює грецькій і перевищує латинську, і цілком надається до філософії, богословія і взагалі до науки”. Такі погляди на старослов’янську мову були панівні і в Київській колегії і в Києво-Печерській лаврі. Була очевидна тенденція зв’язати тодішню Україну з давніми часами і це сповняло тодішніх інтелектуалів і діячів культури національною гордістю. Бо про вживання української живої мови для наукових цілей тоді ще й мови не було.

Друкарство

Гарна традиція українського друкарства з кінця XVI ст. знаходить своє гідне продовження в першій половині XVII ст.

Друкарні в ті часи не мали комерційного характеру. Навпаки, вони були культурно-освітніми установами, які, поруч шкіл, відігравали в релігійно-національному русі дуже поважну роль. Школа і друкарня доповняли одна одну, а в проводі друкарської справи стояли звичайно високоосвічені люди. З перших українських друкарень виходили книжки спершу тільки слов’янською, а згодом латинською чи польською мовами.

У першій половині XVII ст. число друкарень в Україні поважно зросло. Поруч найстаршої друкарні Львівського братства, з’являються друкарні у Стрятині біля Львова, в Дермані на Волині (1604), в Крилосі під Галичем (1606), Києво-Печерська друкарня в 1616 р., Рахманівська (на Волині) в 1619 р., в 1628 р. Луцька, в 1638 р. в Крем’янці. Крім цих були ще тут приватні друкарні і мандрівні, як от в У герцях біля Самбора, в Мінську, Луцьку.

Найбільше значення мала Києво-Печерська друкарня, що її придбав Є. Плетенецький, який теж подбав про папірню в Радомислі біля Києва, що постачала необхідний папір. В цій друкарні надруковано, як першу книжку, «Часословець», призначений як підручник для учнів братських шкіл, а у 1624 р. звірений з грецьким текстом «Псалтир».

Про те, яка була продукція друкарні Києво-Печерської лаври, може свідчити порівняльна таблиця, що показує нам досягнення інших друкарень:

Друкарня:
Віленська за 22 роки (1574-1595) 13 книг
Острозька за 32 роки (1580-1612) 18 книг
Львівська теж за 32 роки (1580-1612) 13 книг
Києво-Печерська за 13 років 40 книг

Крім релігійних книг друкувались в цій друкарні твори з історії філософії; тут же надруковано в 1622 р. «Візерунок цнот» (тобто образ чеснот) на честь Є. Плетенецького, а в 1627 р. «Вірш на жалосний погреб зацного рицера Петра Сагайдачного», (тобто на „жалібний похорон чесного лицаря”). І врешті, у 1627 р., перший і славний цього роду твір української лексикографії Памва Беринди «Лексикон». Всі ці та інші книги були багато ілюстровані. Серед цих видань були книги різного змісту, багато панегіриків, а то й великих книг по 1000-1500 сторінок.

В порівнянні з іншими сусідніми країнами, як от Польща, не кажучи вже про Московщину, де до книгодрукування прийшло дуже пізно, ці числа вказують на доволі гарний розвиток друкарства в Україні того часу.

В Західній Україні великого розвитку дійшло друкарство передовсім у Львові, а крім цього при монастирі в селі Уневі, біля Золочева, де за З0 років надруковано шість десяток книг. Зросла теж продукція друкарні М. Сльозки у Львові, яку придбало Львівське братство. Загалом з львівської братської друкарні від початків її існування (1591) до 1800 р. вийшло разом понад 200 книг.

Ця друкарня, яка перейшла згодом у руки т.зв. старорусинів, шо мали контроль над Ставропігійським Інститутом, (який був твердинею Москви), протривала аж до приходу радянської влади в західну Україну. Крім цього, при кінці XVII ст. діяли ще у Львові дві друкарні: єпископа Шумлянського і святоюрського монастиря.

Література

Кінець XVI і перша половина XVII ст. прикметні в літературі з одної сторони продовженням давніх жанрів (полеміка, ораторсько-проповідницька проза, житійна література, історично-мемуарна проза), а з другої — появою нових жанрів (віршування, початки драматургії у формі інтермедій).

Другою, дуже прикметною рисою літературного процесу того періоду, зокрема першої половини XVII ст., це поява літературного бароко, якого зміст, джерела й традиції ще достатньо не досліджені, дарма, що цей літературний стиль (чи літературна манера) проіснував в українській літературі (як теж у мистецтві) більше як 100 років, бо аж до виступу Сковороди, і мав великий вплив на кілька генерацій письменників.

На першому плані треба очевидно поставити полемічну літературу, яка, започаткована у 80-90 рр. минулого століття, розгорнулася з цілою силою у двох перших десятиріччях XVII ст. і, з невеликою перервою в 30-их рр., не сходила з кону літератури аж до половини XVII ст.

Найбільшого розвитку досягла полемічна література. Детальніше це питання висвітлено в окремій статті – Полемічна література

 

За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *