Народництво. Громади. Валуєвський Указ

Доволі сприятливі умовини культурницької праці для українства східних земель існували у другій половині 50-их pp. і на печатках 60-их.

Після закінчення невдалої Кримської війни 1854-56 р. за панування царя Олександра II., прийшло в російській імперії до основних реформ: у 1861 р. скасовано кріпацтво; у 1864 р. проведено судову реформу і, що важніше, впроваджено земське управління, тобто самоврядування, яке, на думку істориків, було одним з найвидатніших явищ у суспільно-культурному житті України кінця XIX ст., бо в ньому брали участь усі суспільні прошарки населення: дворянство, міщанство та селяни. І справді — земства виконали велику роботу в ділянці медичної, освітньої та економічно-соціальної обслуги населення. Вони вчили „самоурядувати” і піднімали національний дух.

Полекші від цих усіх змін відчули теж деякі Кирило-Мефодіївські братчики — Куліш, Костомаров, Білозерський, а згодом і Шевченко. їх амністовано, і Петербург став знову своєрідним центром українського національного руху. Головними завданням українських і російських демократів було, очевидно, звільнення селян. Російські демократичні журнали містили палкі вірші Шевченка, якого обожали прогресивні кола столиці, а відомий і загальновизнаний письменник Тургенєв перекладав на російську мову твори Марка Вовчка, що змальовували важке кріпацьке життя.

Народництво

І саме оборона селян-кріпаків і боротьба на своїх фронтах за їхнє звільнення з кріпацтва, боротьба, що тягнулась десятки років, під кінець 50-их і на початках 60-их років породила своєрідну ідеологію, що під назвою народництво — почала проникати уми і настрої передової української інтелігенції. Головною рисою народництва була не тільки ідеалізація селянства, але й переконання, що тільки селяни і рядові козаки були й залишились носіями української національності. Всі інші прошарки — твердили народники, — втратили свою національність і тому треба знову наблизитись до народу, вивчати його звичаї, мову, фольклор.

Першоджерелом українського народництва були твори Цертелева, Срезневського, Максимовича, Боротьба з кріпацтвом була однією з основних цілей народницького руху, якого прапороносцями стали Шевченко і Вовчок.

На початку 60-их років, завдяки фінансовій жертвенності українських дідичів, приходить у Петербурзі до організації друкарні й видавництва. Велику роботу розгортає тут Куліш. Він друкує свої важні «Записки о Южной Руси», роман «Чорну Раду», твори Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Шевченка, Вовчка. Появляється теж тоді ряд періодиків, а з них найважнішим, історичного, на ті часи, значення, був в Петербурзі журнал «Основа», який в роках 1861-62 став головним органом українського культурно-національного руху. В більших містах України починають друкуватися книжки українською мовою. А врешті, в столичному Києві засновано Т-во «Громада», що спершу було студентською організацією, а згодом названо її „старою”, на відміну від нової, виключно молодіжної. Тоді теж стало модою носити український народний одяг.

Київську «Громаду» очолив молодий історик Володимир Антонович, а членами її були такі діячі, як М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, О. Кістяківський, П. Чубинський, Т. Рильський, М. Михальчук, М. Старицький, О. Русов, Ф. Вовк, О. Кониський, М. Лисенко та інші.

Хлопоманство

Другим сильним культурним рухом, що виникнув на Правобережжі України у 50-их роках, було т.зв. хлопоманство. Хлопомани прагнули демократизації суспільних відносин, активного служіння народові. Рух цей зродився після польського т.зв. січневого повстання у 1863 p., передовсім серед спольщеної і златинізованої української шляхти, а лідером та ініціатором цього руху був, ще як студент університету, Володимир Антонович, за яким пішли інші ополячені українофіли, як от філолог К. Михальчук, етнограф Б. Познанський, економіст Т. Рильський (батько поета Максима), а теж В’ячеслав Липинський, пізніший ідеолог українського монархізму.

Валуєвський Указ

Спершу російський уряд, на початках 60-их років, не звертав особливої уваги на зріст цього руху, який мав виключно літературно-культурне і просвітянське значення. Але вибух січневого повстання дав привід російським шовіністам виступити гостро проти українців, підозріваючи їх у сепаратизмі. Почалася планова кампанія проти цього руху, проти шкіл і літератури, ведена в Москві, Петербурзі і в Києві, мовляв, серед селян, міщан і війська діє конспірація, що має завдання відірвати Україну від Росії. Були проведені арешти; чернігівська і полтавська «Громади» були зовсім розгромлені, а їх діячі арештовані й заслані до північних губерній імперії. Заборонено дальше видавання «Чернігівського листка», а недільні та інші школи, з українською мовою навчання, закрито.

У висліді цих репресій прийшло у 1863 р. до славетного таємного обіжника — „указу” міністра внутрішніх справ П. Валуєва про заборону друкувати книжки українською мовою призначені для народного вжитку, бо, мовляв, „такої мови не було, немає і бути не може”.

Валуєвський указ з 1863 р. був страшним ударом по українському культурному русі, а єдиним оплотом будь-якої культурної роботи стали «Громади». Валуєвська заборона ніби обминала твори красного письменства, але загальний тон заборони не залишав сумніву, що скоро й ці твори будуть заборонені. Наступні десятиліття наявно показали як московське самодержавця, крок за кроком, поступово нищило відроджене українство і всі вияви його культури.

У своєму обіжнику з 20 липня 1863 p., Валуєв дав наказ припинити друкування книг релігійних і навчальних, українською мовою, і доказував, що: „їх діалект (тобто український), яким користується простолюддя, це така сама руська мова, тільки попсована польськими впливами на неї; що ,общерусска’ мова теж зрозуміла малоросам, як і великоросам, і навіть куди більше зрозуміла, ніж творена тепер деякими малоросами, а зокрема поляками, т.зв. українська мова”. За винятком книг з ділянки літератури, обіжник забороняв друкувати в українській мові книги релігійного, наукового змісту, а теж шкільні книжки. У спеціальній інструкції з 1886 p., як додатку до цього обіжника, заборонено теж друкувати популярну літературу, доручено переглянути всі українські видання і перестати друкувати етнографічні матеріали.

Народництво. Громади. Валуєвський Указ (За книгою «Семчишин МТисяча років української культуриК., 1993»)

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *