Монастирі на Русі

Християнство мало великі успіхи і це дає підставу припускати, що його коріння сягало дальше і глибше за добу Володимира Великого.
Велике число церков і монастирів на Русі, та людей, що хотіли перейти в монаший стан, а врешті поширення паломництва поза межі України до Святої Землі, до Афону (в Греції, що був і по сьогодні є центром грецьких монастирів), чи врешті до Царгороду, свідчать про велику побожність людей того часу.
Духівництво, яке творило окрему групу населення, поділялося на дві верстви: т.зв. чорне (ченці-монахи) і біле — звичайні священики. До монастирів вступали інколи вельможі, заможні бояри, а то й князі (як от кн. Святослав-Святоша, син чернігівського князя Давида Святославича). За підрахунками істориків нашої Церкви було в Києві княжої доби 17 монастирів, у Галичі — 5, у Чернігові — 3, в Переяславі — 2, у Володимирі Волинському і в Тмуторокані по одному.

Головним огнищем чернецтва в Україні був Печерський монастир під Києвом, а засновником його — чернець Антоній з Любеча. Чернечий чин прийняв він у славному грецькому монастирі на горі Афон, а згодом вернувся в Україну, щоб тут започаткувати монастирське життя. У невеликій печері, серед лісу над Дніпром Антоній (згодом канонізований на святого), прозваний Печерським — „почав жити тут, молитися Богові, їв сухий хліб і то раз на день, води в міру вживав і копав печеру, не даючи спочинку собі ні в день, ні в ночі, перебуваючи в трудах, без сну, на молитвах”. Так пише про нього літопис. Коло нього згуртувалось 20 ченців, вони поширили печери для церкви й монаших келій. Дальший розвиток цього славного в нашій історії монастиря — це заслуга ігумена Феодосія. За незвичайно праведне життя, його в 1061 р. вибрали третім ігуменом цього ж манастиря. Під проводом Теодосія Печерський монастир незвичайно зріс так числом побожних ченців, як і своїм престижем. Монахи ввесь час проводили на молитвах та праці, і не тільки самі виробляли собі одежу з вовни чи полотна, чи займались хліборобством, городництвом і т.пм але були теж між ними переписувачі-копісти книг, були малярі (як от славній Алімпій) чи лікарі (як Агапіт), визначні вчені (як от славний перший літописець Нестор). Звідсіль теж вийшов перший український митрополит Іларіон. Були вони врешті першими учителями в перших початкових монастирських школах. Найбільше дбали вони про аскетичні подвиги (строгий піст, молитви, неспання, велика самодисципліна, тощо), а «Печерський Патерик», тобто книга святих отців церкви, залюбки малює цілий ряд незвичайних подвижників (як от пресвітер Дам’ян ціле життя не їв нічого, крім хліба й води, як князь Святоша сповняв найтяжчу роботу в манастирській кухні, а Іван Затворник закував себе у залізні окови і так перебув 30 років!!)
Другою частиною духівництва було т.зв. біле або парафіяльне. їх було дуже багато, а за даними німецького хронікаря Дітмара Мерзебурзького, як уже згадувалось, було у Києві у 1018 р. 400 церков. В деяких церквах, крім церковної прислуги, було по кілька священиків, а в цілому духовний стан мав велику пошану. Були навіть церковні суди, які карали за всі злочини проти моралі, порушення церковних законів, двоєженство, незаконні шлюби, ба навіть ворожби чи … за родинні сварки. Прибутки церкви складалися з „десятин” княжого майна, з пожертв князів і заможної знаті.
І так спроквола християнство проникало все життя одиниці й усього народу. З дня народження аж до смерті Церква тодішня опікувалась людиною. Люди хоч раз у день (або ввечорі) заходили до церкви на молитви, а князь чи знатні бояри мали своїх окремих священиків, вдержували приватні каплиці, часто гостили ченців.
В парі з цим розвинулось паломництво до святих місць і такі прочани були у великій пошані народу. Княжа Україна мала теж свої святі місця: ходив побожний люд на прощу особливо до Печерського манастиря, в особливій пошані була чудотворна ікона Богородиці в Пирогощі в Києві, і друга ікона у Вишгороді. Вишгородську силоміць забрав і перевіз до Московщини князь Андрій Боголюбський підчас свого першого грабіжницького наїзду на Київ у 1155 р., а друга опинилась була в Галичині у Звенигороді і її доля нам невідома.

 Святі на русі

Святі на русі були також свої: княгиню Ольгу, кн. Володимира Великого, Антонія і Феодосія Печерських. Найбільше почитані були мощі свв. Бориса і Гліба у Вишгороді.
Для багатьох чужинців, що перебували в Україні княжого періоду, були окремі церкви, як напр. костел св. Пречистої Діви Марії, заснований ірлянськими монахами в Києві в XII ст., були латинські храми і в інших містах, а в Києві мали свій осідок теж і польські монахи домінікани і бенедиктини, а в Галичі XIV ст. перебували франціскани, які згодом причинилися до заснування польських єпископств у Перемишлі, Львові та Галичі.
І православні ХІ-ХІІІ століть, в своїй основній масі, не були ворожо наставлені до католицтва, бо торговельні, культурні та дипломатичні стосунки з поляками, уграми, німцями, сприяли релігійній толеранції. Проте українське православне духовенство проповідувало повне відчуження від інших вір, проповідувало, що тільки в православній Церкві можна знайти спасіння, бо „хто є в іншій вірі чи латинській чи в вірменській, не побачить життя вічного» . ІН А були й такі випадки, що „хто їв з поганами мусів очиститися в церкві» . . . і над ним читали окрему молитву. А попри те частими були подружжя членів княжого роду з чужинцями (провославних з католиками) і наші князі давали пожертви і своїм і чужим монахам.
Автім були й прояви релігійного фанатизму, зокрема коли супроти Церкви поповнено більший злочин, як от богохульство. І так за літописними згадками 1172 р. київський митрополит Константин судив за єресь суздальського єпископа Федорця, бо цей останній сказав хулу на Богородицю: його завезли на песій острів і там „осікли його і язик врізали і руку праву відрубали і очі йому вийняли” . . .
Монастирі на Русі (За книгою «Семчишин МТисяча років української культуриК., 1993»)

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *