Мистецтво Київської Русі. Живопис, музика, ювелірне мистецтво

Ще до запровадження християнства на Русі існувала певна традиція живопису, а з християнізацією вона дуже розвивається і стає важливим елементом культури. Невід’ємною частиною споруд київської держави Х-ХІІІ ст. були розкішні прикраси, зокрема в церквах. Візантійська церква, а за нею українська, хотіли викликати у вірних сильні й тривалі емоції, переживання. І тому зовнішня архітектура і внутрішня декоративність, прикраси, мальовила й увесь молитовно-літургійний обряд мали служити тій цілі. (За літературним переказом пишність релігійного обряду візантійської Церкви притягнули Володимира Великого до цієї ж Церкви). Ідеологія візантійського православ’я була втілена найвиразніше в храмовому розписі і його двох найголовніших формах: стінописі та в іконописанні.

Стінопис та в іконописання

У перші сторіччя християнства дуже важне місце зайняв саме стінний живопис, з його суворими аскетичними темами, що відображали християнську ідеалістичну мораль. В храмах Руси було три види живопису: мозаїка, фрески і станковий живопис (іконописання). Два перші види були в той час найбільшого поширення (були вони отже: в Десятинній церкві, київській Софії, чернігівському Спаському соборі, в Успенському соборі Києво-Печерської лаври). Найкраще збереглись у київській Софії, де м.ін. вповні збереглася мозаїка вівтарної стіни — „Оранти” (картина Богоматері, що молиться), а теж причастя апостолів і портрети Отців Церкви. Збереглись теж на внутрішній частині центральної бані зображення Христа і євангеліста Марка; береглась теж мозаїчна картина Благовіщення.

Поряд з фресками релігійного змісту зустрічаємо зразки світського живопису (як от кн. Ярослава — засновника храму, який до наших часів не зберігся’ зате добре зберігся мозаїчний портрет його дружини і трьох дочок).

Фресковим живописом покриті теж стіни башт і картини з побуту української і візантійської знаті.

Значне місце займало іконописання. Ікони виготовляли візантійські і руські майстри, але дуже мало з них збереглося.

Зразком найдавнішого станкового живопису є ікона Володимирської Богоматері, що вважалась святістю. Її привезли до Києва з Візантії, звідсіль перевезли її до Вишгороду, а врешті Андрій Боголюбський, ограбивши Київ (1169 р.), забрав її до Володимира над Клязмою, що був тоді його княжою резиденцією. У літописах згадуються ще й інші ікони. В XI ст. був теж звичай прикрашувати ікони срібними й золотими шатами з перлами і т.д.

І врешті засобом прикрашування й ілюстрування книг були мініатюри і ними були прикрашені «Остромирове євангеліє» з 1053 р. і «Збірник кн. Святослава» з 1073 р. У цьому останньому пам’ятнику українського літературного й мистецького характеру бачимо мініятюрно виконані зображення кн. Ярослава з сім’єю, зодягнених у дуже дорогий одяг.

Дуже високо стояло в княжій Україні різьбарство. В руїнах палати кн. Ольги знайдено залишки мармурових капітелів, колон, та залишки різьбленого каменю, подібно як і Десятинної церкви. Багато різьбленого мармуру знайдено в руїнах чернігівських церков.

Про високий стиль різьби свідчать ті нечисленні саркофаги, які залишились з того часу, а найкращий з них — це саркофаг кн. Ярослава Мудрого в св. Софії, з білого мармуру, вкритий чудовим рослинним орнаментом з християнською символікою. Були теж різьби на дереві і на костях, тобто з ділянки т.зв. прикладного мистецтва.

Ювелірне мистецтво

Досягло воно в Україні тих часів високого рівня й досконалості. Найдавнішими пам’ятками його є, датовані з X ст., окуття турячих рогів, знайдені у т.зв. Чорній могилі, біля Чернігова. Бачимо на них незвичайно вміло викарбувані чи то сцени з стародавнього українського фольклору чи рослинний орнамент.

Ювелірні майстерні були в Києві, де знайдено багато виробів зі золота чи срібла, як от сережки, хрестики, обручки. Ювелірні вироби того часу були дуже різнорідні (діадеми, намиста, наручники, нарукавники, ланцюжки, золоті калитки і т.п.). До ювелірних виробів належать теж держаки (ручки) мечів, золоті та позолочені прикраси на шоломах, тощо.

Величезна кількість ювелірних предметів пропала в безконечних війнах, наїздах та грабежах, або загинула в закопаних скарбах. Але ті, що збереглися до наших часів, дають нам уявлення про досконалість золотникарської техніки і різноманітність виробів. Німецький хронікар Ламберт із захопленням описує подарунки кн. Ізяслава І. та Святослава II. німецькому цісареві Генріхові IV. Таких коштовних речей Німеччина не бачила!

Ювеліри того часу знали багато різних видів техніки. Речей більшого розміру збереглося не багато. Серед них — славетна оправа Мстиславового Євангелія з XI ст. (вся дошка вкрита філіграновою плетінкою, в яку оправлено емалеві образки). Розкішні були Євангелії, що їх Володимир Василькович дарував до різних церков.

З занепадом княжого ювелірства починає розвиватися міське, в якому, замість золота, використовується вже мосяж. Татари, руйнуючи міста, забирали зі собою в полон майстрів ювелірного мистецтва, а італійський подорожник Плано Карпіні (кінець XII, пол. XIII ст.) писав, що у своїй подорожі до Монголії, бачив в Каракорумі багато руських майстрів, а один з них зробив престол зі слонових бивнів, мистецько вирізьблений, прикрашений золотом і дорогим камінням.

Музика

Ще в дуже далеку давнину музика — пісня — танець були дуже важливими атрибутами життя слов’ян: підчас праці, в воєнних походах, підчас свят і ритуальних обрядів, вони грали на різних інструментах та танцювали при тому, чи співали відповідних пісень. Грецькі історики і мемуаристи-хронікарі часто згадують про музичне мистецтво чи то скитів, чи пізніших слов’янських племен над Дніпром. Високий рівень музичної культури стародавніх греків залишив по собі слід так на пізнішій Візантії, як і на колонізованих греками територіях. А втім і незалежно від цього могли розвинутися у слов’ян власна обрядова музика і хорове чи танкове мистецтво. Отже була музика теж у стародавній Україні важливою ділянкою мистецтва.

Якщо йдеться про інструменти, то з прадавніх часів були відомі нашим предкам сопілки і дуди, які збереглись в народній музичній культурі до наших часів, а теж дерев’яні труби, флейти, роги, пищалі, бубни чи струнні інструменти як гуслі. Про існування цілого асортименту музичних інструментів у давніх русичів писав теж відомий дослідник нашої давнини М. Костомаров.

І хоч ніякі записи світської музики не залишились, проте, на підставі літературних чи літописних згадок, а теж фресок у Софійському соборі, знаємо, що вони виконувались в різних обставинах життя. Отже і репертуар мусів бути різноманітний (танковий, релігійно-обрядовий чи лицарсько-героїчний). Найчастіше зустрічаємо згадки про „співання слави князям”, про їх воєнні походи й подвиги (як от у «Слово про Ігорів похід»), а навіть є згадки про поетів-скоморохів та виконавців таких творів, як от „віщий Боян” (у цьому ж «Слові»), чи співець Митуса з XIII ст. Зокрема велике застосування мали музичні інструменти при війську і творили частину боєвого виряду

(…..Куряни … під трубами повиті”…..труби трублять в Новгороді”. . . — у «Слові про Ігорів похід»).

Зображення музикантів-скоморохів бачимо на фресках Софійського собору, які теж показують нам фрагменти тодішнього побуту. Отже можна догадатись, що при княжих дворах існували капелі музикантів, танцюристів-співців, як теж на дворах княжої знаті. Зокрема дуже популярними були скоморохи-весельчаки, які були представниками народної музики й народного сценічного мистецтва. Традиція давніх скоморохів збереглася подекуди в обряді українського весілля. Вони були теж учасниками народних гулянь у святкові дні і неділі.

З прийняттям християнства прийшла до нас церковна музика, яка мала спершу виключно візантійський характер, а першими учителями її були греки-професіоналісти. В парі з візантійським стилем поширювався теж, дещо відмінний, болгарський стиль. Згодом починає формуватись типоваа українська церковна музика, яка виросла в Києво-Печерській лаврі і звідтіль розповсюдилась на інші українські землі.

 

За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *