Мистецтво другої половини XVII ст.

Інтенсивний розвиток архітектури супроводився значним розвитком монументально-декоративного мистецтва. Не зважаючи на те, що у всіх видах тодішнього мистецтва переважає релігійна тематика, друга половина XVII і перша XVIII ст. — це початок наближення до реального життя. Мистців починають все більше цікавити світські сюжети чи людська особистість. У другій половині XVII ст. українські майстри кисті все більше опановують просторову і повітряну перспективу і світлотіньове моделювання. Була це доба бароко, що і в цій галузі мистецтва мала великий вплив на мистців, які під впливом фламандської школи (зокрема Рубенса) пішли шляхом реалізму і це довело навіть до створення окремої української малярської школи, при чому українські мистці досягають великої технічної досконалосте.

Настінний живопис

Тут на першому місці треба вирізнити настінний живопис, якого зразки, типові для України з другої половини XVII ст., найкраще збереглися в кількох дерев’яних церквах західної України, а саме — в церквах св. Юра та Чесного Хреста в Дрогобичі і св. Духа в Потеличі. В юріївській церкві в Дрогобичі наприклад одна стіна зображує розп’яття і страсті Христові, а протилежна — вшестя Христа та зображення Страшного Суду з мотивом урочистого ходу царів, цариць, мучеників та інших праведників у рай. Нові теж прийоми спостерігаємо в зображенні Богоматері, яку мистець наділив рисами звичайної української селянки на тлі українського стилізованого килиму (квіти, вазони і т.п.).

Малюнками прикрашені церкви на Подніпров’ї та на Лівобережжі (відомі розписи Троїцького собору Густинського монастиря).

Особливими пам’ятками монументального живопису були іконостаси, серед яких особливою грандіозністю, пишністю та багатством відзначаються іконостаси Єлецького собору у сімдесятих роках XVII ст., Троїцького в Чернігові та Преображенської церкви в Сорочинцях (з половини XVIII ст.) і всі вони виконані в бароковому стилі.

В галузі іконостасів працювали визначні майстри. Славні іконостаси збереглися в церквах західної України, а з них найславніший іконостас церкви св. П’ятниці у Львові і самий пишний богородчанський (в церкві села Богородчан), куди його перевезено зі Скиту Манявського, для якого він спочатку був призначений. Творцем цього останнього був славний маляр Іов Кондзелевич. Був він не тільки талановитий, але й освічений мистець, який мав не тільки солідну мистецьку освіту, але й удосконалив її, подорожуючи по чужих краях, та був ознайомлений з німецьким, італійським та славним тоді, малярством голяндської школи. (Богородчанський іконостас переховується тепер у Національному Музеї у Львові).

Ряд іконостасів виконав теж його сучасник Іван Руткович, родом із Жовкви, в роках 1667-1707, що був великим майстром яскравого колориту та декоративності, а релігійні теми та образи трактував по світському. Найповніше його майстерність виявила себе в іконостасі церкви св. П’ятниці в Жовкві, а в цілому — на композиції його творів помітний вплив західноєвропейського мистецтва.

Визначним майстром іконостасів цього періоду був Ілля Бродлакович на Закарпатті, який в своєму зображувані постатей Христа чи Богоматері теж додержувався традицій тодішньої школи українського малярства, а вся його творчість свідчить, що культура Закарпаття розвивалась у тісному зв’язку з культурою всієї України.

В картинному малярстві переважає релігійна тематика, але окремим персонажам мистці надавали прикмети не тільки живих людей, але й своїх сучасників, як напр. в зображенні св. Бориса і Гліба в одній іконі на Волині (місто Ратне) зображено їх у формі козаків-донаторів.

Про велику майстерність українських іконописців свідчить один з класичних творів кінця XVII ст. «Розп’яття» з портретом лубенського полковника Леонтія Свічки, в українському одязі, з козацькими вусами й оселедцем, а релігійні персонажі (образи Христа, Марії, Йосипа) теж зображено як реальних людей.

Серед різних жанрів світського мистецтва основне місце займає портрет, а його українського особливістю було те, що при всій своїй життєвості, зберіг він тісний зв’язок з іконописом. Іконописне зображення включало портрети визначних діячів того часу. Такі портрети (з малими винятками) виконувались посмертно і ставили їх ближче до святих місць у церквах, каплицях, вміщували в іконах з тим, щоб забезпечити небіжчикові заступництво святих. Дуже популярними були тоді портрети Хмельницького і визначних козацьких старшин, а в західній Україні — львівських братчиків у репрезентативній позі з жезлами, гербами, книгами та іншими атрибутами.

Графічне мистецтво

В Україні доби бароко, зокрема часів Мазепи, дуже успішно продовжувало розвиватися графічне мистецтво, а осередками його були великі друкарні. Києво-Печерської Лаври, Троїцько-Ільїнського монастиря в Чернігові та Ставропігійського братства у Львові. Велику увагу приділяли майстри естетичному виглядові книги і часто прикрашували оксамитові або шкіряні (різних кольорів) оправи книг золотими або срібними тисненнями та квітчастими взорами. Так зокрема оформлялись дорогі книги, що їх багачі дарували церквам, і вони вважались унікальними ювелірними виробами. Для них виготовлялись дорогі металеві оправи, прикрашені декоративним різьбленням, емаллю, а окремого значення надавалось першій титульній сторінці, яка називалась „форта”. Текст книги майже завжди прикрашували заставками, початковими (ініціальними) буквами, кінцівками та іншими декоративними елементами, виконаними червоною або чорною фарбами. На відміну від російських видань того часу, в українських книгах, в заставках і початкових буквах зображувались окремі фігури, а то й цілі сцени.

В кінці XVII ст. великого розцвіту досягла традиційна для українського мистецтва дерево різьба з релігійною тематикою, як напр. в «Толковій Псалтирі» з 1697 р.

Доволі гарно розвивалась тоді й книжкова мініатюра. Нею були ілюстровані деякі церковні книги, як напр. рукописне Євангеліє з полтавського сховища.

Багато творів книжкової і станкові Гравюри своїми сюжетами були пов’язані з українською дійсністю і можуть служити джерелом для вивчення місцевої іконографії, побуту. Напр. про різні етапи реконструкції церков

Києво-Печерської лаври довідуємося з «Патерика» з 1661 p., а про архітектуру львівської Успенської церкви — з ілюстрацій «Учительного Євангелія».

1 врешті треба згадати про станкову гравюру, не тільки на церковні сюжети, але й світські. Особливо вирізнялись панегіричні гравюри, якими прикрашувано т.зв. тези або програми перед початком академічних виступів і які розвішувались на стінах братського манастиря. Деякі з них були на папері, інші на шовку, вручали їх найбільшим достойним гостям, а найбільше це практикувалось у Київській Академії.

Визначні гравери

Розвиткові українського граверства того часу і першої половини XVIII ст. сприяло пожвавлення релігійно-полемічної та культурно-освітньої діяльності. В Україні в цей час сформувалась велика художня школа граверів, а провідне місце в ній належало Києво-Печерській лаврі, яка підтримувала тісний зв’язок з львівською (аж до переходу Ставропігійського братства до унії 1721 р.) та з чернігівською.

Провідну роль в Києво-Печерській мистецькій школі відіграв найвизначніший мистець мідериту та офорту на всьому сході Европи, основоположник українського граверства — Олександер Антоній Тарасевич. Його творча діяльність припадає на роки 1670-1720 і його заслужено вважають мистцем, майстерність якого не поступається перед мистецтвом кращих західноєвропейських граверів того часу. Основну мистецьку освіту здобув він у західній Німеччині (Авґсбурґ), і в першому періоді своєї діяльності приймав участь в оформленні закордонних німецьких і польських видань. З 1680-их років він починає працювати в Києво-Печерській лаврі і тоді, крім гравюр та офортів на релігійні теми, створив ряд чудових портретів визначних людей того часу.

Сучасниками Тарасевича було двох інших видатних граверів того часу, а саме Леонтій Тарасевич, (який разом з Олександром вчився закордоном), що теж працював у Києві, та І. Щирський, що працював у Києві і Чернігові. У їхніх гравюрах слідне зацікавлення громадськими й політичними справами тодішньої України (як от війни з турками і перемоги над ними, панегірики на різні обставини і т.п.). Щирському належить гравюра тези на честь діячів Київської Академії, в якій м.ін. зображено живописну юрбу „спудеїв”, тобто студентів Академії. Оба мистці якийсь час працювали теж в Москві, де в той час не було майстрів, які відважилися б гравірувати портрети.

Скульптура

Для цієї ділянки мистецтва було менше сприятливих умовин. Скульптура не користувалась підтримкою Церкви, що в той час була головним замовником мистецьких творів.

Мистецтво української скульптури не виявляло впливів популярного тоді бароко, а натомість видні на ній сліди народного мистецтва, як напр. декоративного різьблення в дереві. І в цій ділянці українські різьбарі досягли справжньої майстерності. Під їх вправним різцем дерево перетворювалось на ажурне листя, важкі грона винограду, пишні соняшники або гірлянди чудових квітів. Але майстри не обмежувались до декоративних завдань, бо не рідко, серед гілок і квітів їхньої дереворізьби, можна було подибати фігури святих, вельмож, а навіть . . . царів!

Музика другої половини XVII

Українська музична культура другої половини XVII і першої XVIII ст. активно продовжала традиції попередніх епох. У часи визвольної війни Хмельницького і пізніше, в другій половині XVII ст. бандуристи по свіжих слідах подій складали нові думи і в них оспівували героїку боротьби українського народу.

І хоча вже з початком XVIII ст. творення нових дум припиняється, думи XV-XVII ст. далі побутують у репертуарі бандуристів, а кобзар-бандурист, цей рапсод України, всюди був улюбленцем народних мас. Музична культура бандуристів була такою високою, що їх, для розваги, держали у себе і польські магнати і російські царі. (Григорій Любисток був придворним бандуристом цариці Єлисавети Петрівни).

В парі з цим, у цьому часі йшов розвиток партесного співу. Цей тип церковного співу плекали передовсім у великих культурних центрах, таких, як Львів, Луцьк, Київ, Чернігів. В каталозі Львівського братства з 1697 р. перелічується партесний репертуар, що обіймав 267 церковних творів. їх авторами були тогочасні українські композитори, а найвизначнішим а них був М. Дилецький (1630-1690). Кияєвлянин з походження, здобув вищу освіту в Вільні і Варшаві, був визначним теоретиком музики. Обстоював нотну систему запису музики, пропагував багатоголосий спів (партесний), використовував світські мотиви й народні мелодії. Йому належить теж перший підручник з теорії музики «Грамматика пєнія мусикійского» (у польському, німецькому і російському виданнях). З цього часу церковний партесний спів поширився з України на всю східню Європу. Високу музичну культуру українців того часу відмітив дуже маркантно згадуваний уже Павло Алепський.

Від половини XVII ст., коли почався політичний зв’язок України з Московщиною, починається також експорт нашої музики до Москви, і з цього часу київська нотація і взагалі музична культура завойовує собі там міцне місце аж до половини XVIII ст., коли то почала там домінувати італійська музика.

 

Мистецтво другої половини XVII ст. (За книгою «Семчишин МТисяча років української культуриК., 1993»)

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *