Літературне бароко. Бароко в українській літературі

В противенстві до ренесансу (гуманізму), який не мав об’єктивних даних розвинутися в Україні кінця XV чи початків XVI ст., отже не мав майже ніякого відгомону в творах тодішньої української літератури чи науки, бароко не тільки блискуче проявило себе в українських літературних і мистецьких творах, але наблизило нас до західноєвропейських культурних і літературних течій.

На Заході бароко було спробою синтезу ренесансу і середньовіччя. Признаючи здобутки тодішньої науки (зокрема природознавства), воно теж ставить наголос на богословські науки, на християнство. В літературі бароко особливо наголошує форму літературних творів: стремління до оригінальності, до незвичайного накопичення різних поетичних прикрас, сміливих алегорій, протиставлень, тощо.

В Україні бароко набуває певних своєрідних прикмет. Як літературне явище XVII-XVIII ст. деякі історики літератури називають його „без достатніх підстав, козацьким бароко, бо козаки зовсім не були єдиною культурною продуктивною верствою в Україні тих часів”. Українськими письменниками тоді були головно ченці і прикмета українського бароко в тому, що в ньому є велика перевага елементів духових над світськими. Але є в ньому дуже сильні античні елементи в поєднанні з християнськими. Є міфологічні образи перемішані з християнською символікою (напр. Пречиста Діва стає грецькою богинею Діаною, а хрест прирівнюється до Нептунового тризуба).

Першим українським письменником, у якого спостерігаємо риси барочного стилю, був І. Вишенський, у якого зустрічаємо неймовірне накопичення прикрас, паралелізмів, сміливих епітетів і т.п. Бароковий стиль був йому очевидно відомий з польської літератури. Але дійсний початок бароко спостерігаємо у Мелетія Смотрицького, в віршах Кирила Транквіліона Ставровецького, та в утворенні Київської Колегії (1615 р.) і її реформах проведених П. Могилою. Отже головними представниками українського барокового письменства були духовні особи, ієрархи та професори Київської Академії, і воно починається непомітно, але тримається вперто доволі довго. Майже все XVIII ст. в українських вищих школах вивчають барокову поетику та плекають бароккову поезію. Останнім великим письменником епохи барокко був самий філософ і професор поетики Григорій С. Сковорода.

Українське бароко було епохою засвоєння не лише сучасного, але і старого. Усе те, що прогаяне було за століття, тепер старалися здійснити: появляються в Україні численні літературні переклади середнє вічного характеру, ба, навіть твори Отців Церкви в новому мовному одягу. Але одної прикмети не має українське бароко: різноманітности жанрів, зокрема світських тем. Не було тоді створено ані великого епосу (як от у поляків), ані великого роману, як це помічаємо в західноєвропейській літературі.

Мова барокової літератури залишається принципово слов’янська (як і в попередній період), але зустрічаємо в ній великі ухили до української народної і польської мов.

Віршова література

У зв’язку з піднесенням освітньої ролі літератури в громадському житті, зокрема в національно-оборонному русі (виступ козацтва), та в зв’язку з полемічною літературою, розвиваються в цьому періоді два жанри: вірші та шкільна драма.

Найранішими віршами вважають поетичні твори Г. Смотрицького на герб кн. К. Острозького, поміщені в «Острозькій Біблії». Ці вірші писані староцерковнослов’янською мовою і в них розшифровується символіку княжого гербу, розповідається про воєнні подвиги князя і заклик до перемоги над ворогами. Вірш цей є першим зразком геральдичної поезії, а корені її традиції сягають часів Київської Руси («Похвали»).

Про те, що віршова література займала помітне місце в письменстві того часу свідчать граматики і словники, в яких находимо правила віршування, які складались аналогічно до основ грецької чи латинської версифікації. Багато книг мали на звороті т.зв. епіграми, герби діячів-князів, як от напр. в «Адельфотесі», крім гербу Львова, поміщено панегірик на честь київського митрополита Рогози з його приїздом до Львова (1591 р.). Ідея вірша-звеличання Львова та моральна підтримка народу. Автор, львів’янин, наголошує, що так як лев панує над усіма звірями, так і місто Львів „над всі міста в князівстві руском продкує” (з поль. мови — „веде перед”). Автори гербових епіграм на честь окремих осіб підкреслювали „старожитність” і „зацність” (тобто чесність) даного роду, прославляли заслуги для народу. В цілому — геральдична поезія від її виникнення до 20-их рр. XVII ст. оспівувала хоробрість, відвагу при захисті України, православної віри та збереження національної гідности.

Такий характер мають вірші вчителя Львівської, а згодом Київської братської школи та друкаря Києво-Печерської лаври, Тараса Земки в честь панів Балабанів, вміщені в «Лексиконі» П. Беринди і його ж епіграми на герб архимандрита 3. Копистенського, де його увага спрямована на моральні якості цього діяча. Славлячи представників відомих родів, поети приписували їм ті риси, які хотіли б бачити в державних діячів, ставили їм у приклад, легендою овіяні, патріотичні діла „старовинних предків”, закликали вірно служити батьківщині, не шкодуючи ні добра, ні свого життя.

Згодом віршові панегірики-епіграми витіснюються прозовими передмовами. Крім них були ще вірші полемічного, морально-дидактичного характеру, молитовні та інші. Такою саме є збірка творів відомого оратора й поета Кирила Т. Ставровецького «Перло многоцінное» з 1646 р. До нашого часу збереглися різдвяні вірші, напр. такі, що прославляли народження Христа, відомого діяча освіти та автора граматики П. Беринду, призначені для декля-мацій учням Львівської братської школи. У Києві з’являється ряд віршованих панегіриків на пошану Єлисея Плетенецького («Візерунок цнот» . . .). Автор перелічує всі школи, шпиталі, церкви, монастирі, що постали заходами архімандрита Є. Плетенецького, а він самий — це образ розумного, справедливого і стійкого та безкомпромісного діяча. Такі ж були вірші в честь Петра Могили.

Козацтво та його провідники були теж темою похвальних віршів. Такими є вірші Касіяна Саковича на смерть Петра Сагайдачного, виголошені перед студентами Київської братської школи підчас похоронів гетьмана у 1622 р. і згодом надруковані. У цій збірці віршів поміщено герб запорозького війська (козак з мушкетом) і віршовану передмову, в якій автор бажає запорожцям перемоги. Вірші підносять військові й моральні якості гетьмана, який став ідеалом національного героя. Там же є заклики до дальшої боротьби за Україну.

У 30-их роках XVII ст. в друкарні Києво-Печерської лаври надруковано кілька панегіриків присвячених П. Могилі («Імнологія» і «Евхарістеріон альбо вдячність»). У першому є похвала, в другому — подяка, а головним мотивом є тема патріотизму й шанування науки. Третій панегірик написаний в його честь це «Евфонія веселобрмяча» (тобто, що приємно звучить), піднесений митрополитові П. Могилі київськими друкарями.

Шкільна драма

Поряд з віршами в літературі цього періоду значне місце починає займати шкільна драма, яка виникла з віршованих діалогів і, розвинувшись у XVII ст., буде продовжуватись і в XVIII.

В порівнянні в західноєвропейською драмою, драматична література в Україні розвинулась доволі пізно і постала під впливом польського і латинського театру, головно шкільного. В часах барокко була вона передовсім пов’язана зі школою.

Зав’язки української драматичної поезії існували в Україні здавен-давна у формі народних звичаєвих чи обрядових забав. Ті зав’язки у формі діалогів і хорових виступів (питання — відповіді) зустрічаємо у веснянках, у купальних та весільних піснях. І сам акт українського весілля подібний до своєрідної драми (приїзд молодого, сватання, заручини, дівич-вечір, вінчання і т.п.).

Були теж у давнину народні актори-скоморохи, що грали, співали, влаштовували забави, ходили з медведем, козою, приймали участь у весіллях, тощо. Але справжня драма з них не виросла. Вона виникла з віршованих діалогів, які практикували учні братських шкіл і за зразками західноєвропейських та польських театрів, дістала національний колорит.

Основу середньовічного європейського театру становили релігійні драми, що випливали з потреб Церкви ілюструвати біблійні оповідання.

Були це т.зв. містерії, яких головною темою була тайна спасіння людського роду, що виявилась у народженні Христа і його воскресіння. Другою формою були сценічні відображення життя святих і їх чудеса і вони мали назву міраклів. І врешті була драма, в якій виступали алегоричні постаті (як от Правда і Неправда, Гнів і Любов і т.п.) і вони вели розмови моралізаторського характеру. Це були т.зв. мораліте. І це був саме найсвоєрідніший тип барокової драми, де драматична дія переходить почасти у філософсько-богословський диспут. Ставили їх спершу у церкві, а згодом, коли почали добавляти до них комічні побутові сцени, релігійну драму почали ставити на публічних місцях, на майданах чи базарах, і з цього часу її розвиток пішов вільнішим шляхом. Покровителями цього театру були єзуїти в Польщі, і він був дуже популярний на українських землях, де діяло єзуїтське шкільництво. І треба признати, що вони поставили драму на високому рівні. їхні вистави відзначались багатством сценічної обстановки, у драму зручно були вплетені алегоричні чи міфологічні постаті, а то й опери чи балету, і вони знаходили велику підтримку серед панства та були дуже популярними серед глядачів.

Але старовинна українська драма не була сліпим наслідуванням латино-польських зразків, бо ще до цього часу існували в Україні простіші види драматичного мистецтва у виді релігійного змісту віршованих діалогів і декламацій, практикованих учнями братських шкіл (як от «Хрістос Пасхон» — переробка грецької трагедії про терпіння Христові, Львів, 1630), зі вставками комедійного дійства і національною гумористичною закраскою у формі саме інтермедій або інтерлюдій. Це були веселі побутові сценки, що їх вставляли між акти поважної релігійної драми для розваги глядачів, а їх змістом були жартівливі історії, гумористичні пригоди, сцени обману чи ошуканства, перемішані з невибагливими дотепами.

Такою першою була інтермедія, додана до польської релігійної драми Якова Гаватовича про «Усікновення голови Івана Хрестителя», виставлена в 1619 р. в Камінці Струміловій біля Львова. Це були інтермедії п.н. «Продав кота в мішку» і «Найкращий сон». На відміну від драм, вони були написані народною мовою, а сюжети їх взяті з сутоукраїнського фольклору. Крім цього їх значення в тому, що у них, вперше в українській літературі, з’явився образ звичайної української людини — селянина і вони творять фундамент під розвиток української комедії.

Ораторська і проповідницька проза

В парі з розвитком полемічної літератури розвивалась теж ораторсько-проповідницька проза, що продовжала старі традиції учительних творів старокиївського періоду, а до неї треба передовсім зарахувати учительні Євангелія, що містили проповіді на неділі і свята. Найвидатнішим автором цього типу творів був чернігівський архімандрит половини XVII ст. Кирило Транквіліон Ставровецький, що склав збірку «Євангеліє Учительное» (1619) і ще дві інші збірки, як «Зерцало Богословія» і «Перло Многоцінное». Були це гомілії, які пояснюють уривки св. Письма дослівно або алегорично. Крім цього у цих проповідях автор таврує розгульне життя панівних верств, заторкає проблеми породжені суспільним устроєм. Позитивна програма Ставровецького виявляється в закликах видавати книжки, будувати церкви.

Світську ораторську прозу репрезентує промова Івана Мелешка (він був смоленським каштеляном), яка пародіює соймові промови з часу панування польського короля Зиґмунта Авґуста, критикує Люблинську унію, що привела Русь-Україну до упадку і в цілому є цікавою пам’яткою гумористично-сатиричного характеру.

Посвяти, передмови, післямови

У зв’язку з розвитком видавничої справи в українській прозі виникає досить багата ділянка, а саме — всякого роду посвяти-промови і післямови до друкованих книжок. Мали вже їх раніші українські видання Скорини чи Федорова, а з пізніших особливо цікаві ті, які вийшли з друкарні Києво-Печерської лаври. Друкарі вшановували своїх протекторів митрополитів, архімандритів чи гетьманів, яким посвячувались книжки, вихваляли їх чесноти, а при цьому в передмовах подавались відомості про друкарню, а в «Післямовах» відмічувався час друку книжки і подяка добродіям, що уможливили таку появу.

Житійна література

Не можна тут поминути і т.зв. житійної літератури, яку в цьому періоді репрезентує в польській мові надрукований «Патерікон або життєписи святих отців печерських», виданий з благословенням митрополита П. Могили у 1635 р. Була це переробка такого ж «Києво-Печерського Патерика» Сильвестра Косова. Видання це мало на меті захистити найбільшу православну святиню Києвопечерську Лавру перед зазіханнями католиків і протестантів.

Найвидатнішою одначе пам’яткою української агіографії, але вже з кінця XVII і початків XVIII ст., є капітальна книга житій святих — «Четиї і Мінеї» (Київ 1684-1705), в чотирьох томах Дмитра Тупталенка, вихованця Могилянської Академії, пізнішого ростовського митрополита, якого деякі історики літератури називають теж Тупталом. Це був великий твір, в якому використано крім Біблії та творів Отців Церкви теж багато слов’янських і грецьких та латинських джерел, здобув велику популярність: читали його селяни, міщани, знав його і Шевченко, і був він передруковуваний багато разів та мав вплив на літературу слов’янських народів.

Історіографія

В розвитку української культури XVII ст. поважне місце займає історична література, а студії історії та її знання в тому часі пособляли патріотичному вихованню й запалювали до боротьби з ворогами України, зокрема ж з Туреччиною, кримським ханством і Польщею.

Найціннішою пам’яткою української історіографії першої половини XVII ст. є «Густинський Літопис», переписаний у 1670 р. в Густинському монастирі біля Прилук, на Полтавщині. Літопис в оригіналі називається «Кройнікою» і подає історію від Київської Руси до кінця XVI ст., при чому історія України викладена в тісному зв’язку з загальною світовою історією. На тлі інших творів української історіографії він найбільше достовірний і найменше тенденційний. Автор чітко розрізняє історію південної Руси-України від Московського князівства. Своїм розуміння назви „Русь” і „Москва” автор є представником тих вчених українських і польських кол того часу, що саме так як і він розуміли у XV і XVI ст. ці назви, подібно як і дипломати Польщі чи західної Європи. В цьому ж Літописі чітко поставлено питання генези української культури, яку заперечували в своїх виступах поляки. Автора цього Літопису можна теж вважати першим істориком українського козацтва, якому присвятив окрему частину «О началі козаків».

Поруч «Густинського Літопису» треба згадати невеликий збірник історичних оповідань невідомого автора, складений в початках XVII ст. у Києві п.н. «Літописи Волині і України», який називають «Київським Літописом». Крім запозичень з давніх руських літописів, у ньому чимало інформацій з хронік польських істориків. Центральну частину творить перелік подій з історії України і Литви від 1240 р. до 60-их рр. XVI ст. Мова цього Літопису близька до народної, яку тоді називали „посполитою”.

За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *