Литовсько-польська доба історичне тло

Монголо-татарська навала в середині XIII ст. і наступне 150-літнє панування Золотої орди привели до занепаду економічного, політичного і культурного життя України. Від численних міст і поселень залишились тільки самі руїни або самі назви. Посол римського папи Плано Карпіні, який побував на Україні у 1246 р. писав, що вона була посіяна кістками а в недавно ще багатому Києві заціліло тільки 200 будинків . . .

Всі руські князівства попали в повну залежність від татарського хана, що залишив васалами на місцях руських князів і бояр, а їх зверхниками й контролерами поставив своїх намісників-баскаків.

Довший опір татаро-монгольським наїзникам ставило Галицько-Волинське князівство з кн. Данилом Галицьким (1201-64), яке, крім цього, мусіло вести війни з польсько-мадярськими військами.

У цьому ж часі (пол. XIII ст.) виникло Велике Князівство Литовське, яке вже в XIV ст. спершу захопило білоруські землі, а згодом території Київщини, Чернигівщини, Переяславщини, Поділля і значну частину Волині. У 1387 р. кінчає своє державне існування Галицько-Волинська держава, якою оволоділи поляки. Вони ступнево почали заводити свої порядки, конфіскували боярські землі і роздавали їх польським магнатам, а що гірше — почали переслідувати православну віру і старались поширювати католицизм. У висліді це привело до ступневого спольщення української, а теж білоруської, провідної верстви.

Займаючи українські та білоруські землі, литовські князі не вмішувались у місцеві порядки, а залишили навіть при владі місцевих князів при умові, що вони признають над собою зверхність великого литовського князя. Литовці, як народ меншої тоді культури, підлягали перевазі вищої культури, української, і користувались українською мовою того часу в урядуванні, складанні законів і грамот. Дехто з литовської княжої сім’ї приймав православ’я та споріднювався з українськими та білоруськими князями.

З упадком Києва й Галича, столиця Литви — Вільно стало наче б то новим українським центром, а Гедиміновичі зробилися немов українською династією на місці старих Рюриковичів.

Після татарського панування і вічних міжусобиць українських князів, українське населення почувало себе спокійніше під рукою литовських князів, що обороняли українські землі передовсім від татар, а теж від поляків.

Але у другій половині XIV ст. прийшло до польсько-литовської унії (у Креві 1385 р.), а литовський князь Ягайло, ставши польським королем, прилучив Литву з усіма українськими землями до Польщі, і з цим моментом польські впливи відразу взяли гору над давніми традиційними українсько-білоруськими впливами, а Вільно стало центром польської католицької політики й культури.

У XV ст. безуспішною була боротьба деяких литовських князів (Вітовта, Свидригайла) привернути Литві попередній статус та усамостійнити її, як і безуспішні були заходи українсько-білоруських князів (Любартовичів, Олельковичів, Коріатовичів) утриматись при владі і втримати якусь, хоч би малу, автономію. Ці князі мусіли підпорядуватися Литві, а посередньо і Польщі, і згодом перейшли в стан звичайних землевласників. Дві останні спроби українських князів зберегти для України якусь автономію закінчились трагічно: кн. Михайлові Олельковичеві (братові київського князя Семена) відрубали голову, а спроби повстання кн. Глинського теж закінчились невдачею.

В тому ж часі приходить до зросту московської держави, яка, з малого, татарами підкореного, князівства, зростає в силу, і у висліді воєн з Литвою забирає від неї під свою владу всю Сіверщину (з Черніговом, Стародубом і Новгородом Сіверським). Цьому процесові об’єднання різних менших князівств під владою московського князя відповідала ідеологічна теорія, мовляв, Москва є не тільки спадкоємцем Києва, а московські князі нащадками Рюриковичів, але, що більше: Москва, з упадком Константинополя у 1453 р., почала вважати себе спадкоємницею Візантії (теорія т.зв. „Третього Риму”), а московські князі починають виступати як „борці за руську народність і за православну віру”. . . І так на національно-релігійному ґрунті в Литовсько-Руському князівстві починають загострюватись конфлікти. Скріплюється ілюзія про спільну батьківщину під омофором православної Церкви, яка зібільшувала ряди прихильників Москви серед українського населення цих територій. З одного боку загрожувала Україні латинізація і спольщення, а другого — обмосковлення, під плащиком оборони релігії, обманливих пільг та рівноправності.

Другою поважною драмою України того часу було татарське лихоліття. Ціле XV і дальші століття сповнені важкою і нерівною боротьбою з татарськими наїздниками, які безжалісно нищили край, забираючи населення тисячами в ясир. У 1482 р., за намовою Москви її союзник Менглі Гірей зруйнував Київ, спалив замок, масу народу забрав у полон, церкви пограбував і потир (церковний посуд) з собору св. Софії послав як дарунок московському цареві Іванові III. Ні литовський, ні польський уряд не мали сили організувати оборони цих окраїнних земель. Мусіла це робити сама людність і це м.ін. привело до виникнення козаччини, яка стала оплотом оборони України перед татарами, а крім цього підняла стяг боротьби проти колоніального гніту польської шляхти на Україні, насильної полонізації та окатоличування. Прийшло до цього після Люблинської унії 1569 р., в результаті якої Литва й Польща формально і фактично об’єднались в одну Річ Посполиту. А в дальшому наслідки цього для України були фатальні: більша частина українських земель (Галичина, Холмщини, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Підляшшя) перейшла до Польщі, а друга, значно менша, до Москви. Українське національне життя, національні традиції та вся національна культура зазнали тяжких ударів, бо полонізація широко відкрила свої двері. На Україні появляється польська магнатерія, якій король дарував українські землі, польська адміністрація; польські костели і монаші чини почали свою працю над перетворенням української людини в польського обивателя римо-католика.

Міцна державно-творча організація Запорізької Січі, її справжній демократичний устрій, оригінальність лицарського побуту та безмежна відданість народним ідеалам, звертали увагу цілої Європи. їх сміливі і вдалі походи проти татар чи турків знаходили широкий відгук. Вистарчить пригадати звернення до них імператора Рудольфа II і папи Климентія VIII у 1599 р. з закликом до воєнного союзу проти турків, що були тоді найбільшим ворогом Європи. Чимало цікавих, об’єктивних і цінних інформацій про козаків зустрічаємо у споминах та описах чужих подорожників (як от в італійця Гамберіні з 1584 р., курляндського герцога Міллера з 1585 р., особливо обширний опис Запоріжжя дав нам посол нім. цісаря Рудольфа II — Еріх Лясота у 1594 р.). Є теж чимало описів у польській мемуаристиці того часу (як от у Папроцького з 1544-1614 р.), а виняткове місце серед них займає «Опис України» франц. інженера Ґ. Боплана, перекладений на багато мов, де м.ін. є теж цінні відомості з географії, історії та етнографії України; там же багато цінних інформацій про козаків.

Політично-державний і суспільний лад

Серед таких історичних, вкрай трагічних, обставин, змінився в цілому політично-державний і суспільний лад, у якому основний культурний процес, що з такою силою проявляв себе впродовж майже 300 літ, майже зовсім припинився. В польських національно-державних інтересах було довести до повної колонізації підбитих земель і про якусь дальшу розбудову української культури і її традиційних виявів шкода було й говорити, тим більше, що і провідна верства, князі, шляхта, бояри, були виставлені на важку пробу і, в силу існуючих обставин, здебільш капітулювали.

Щож характеризувало цей новий лад?

Швидке зростання польських впливів було відчутне передусім на північно-західніх землях України (Галичина і Холмщина). На інших землях польсько-литовського панування цих впливів (аж до Люблинської унії в 1569 р.) не було. Там литовські впливи були незначні, бо навіть у литовському князівстві, на місце литовського права уведено руське право, що, очевидно, доказувало вищість української культури, яка мала за собою багату традицію. Якщо йдеться про Правобережжя, то ці землі були в основному виставлені на дії трьох культур: староруської (української і білоруської), а теж польської і литовської. А проте ці землі аж до другої половини XVI ст. зуміли зберегти свою автономію.

На всіх інших землях, під виключними впливами польськими, було інакше. Польський уряд призирливо ставився до української культури і українських традицій, а українська шляхта скоро злилась з польською так, що вже на цих землях у XV ст. заникають рештки давнього українського устрою, бо за винятком селян, малоосвіченого духовенства та дрібного міщанства, українські бояри-шляхта переходить у польський табір.

Якщо йдеться про державний лад, то на чолі литовсько-руської держави стояв князь, який сполучав у собі всю монаршу владу: законодавчу-виконавчу і судову. Згодом ці всі його прерогативи після Люблинської унії перейшли на загально-шляхетський польсько-литовський „загальний сейм”. Так же само було з українськими удільними князями, які спершу залишилися зверхниками своїх земель, а з половини XV ст. вони стають підданими великого князя (литовського) і втрачають свої права. Після ліквідації удільних князів у місцевій адміністрації появились намісники-старости (у великих містах — воєводи), а пол. українські землі поділились на воєводства.

Якщо йдеться про соціальний лад у польсько-литовській державі, то найвищий клас населення творили князі, нащадки українських удільних князів, що хоч втратили владу, зберегли свої земські володіння. І ці князі-багатії стояли на самому версі суспільної ієрархії. їх родові гнізда були передовсім на Волині. І так князі Острозькі вважали себе нащадками турівських князів, Четвертинські виводили себе від кн. Святополка Ізяславича, Збаразькі, Вишневецькі — від кн. Федора Несвизького, а Чарторийські, Санґушки, Корецькі, Слуцькі виводили себе від литовських династій Гедиминовичів. Крім них були ще знатні панські роди Загоровських, Гулевичів, Заславських, Четвертинських, Немиричів. Ці роди займали високі уряди, засідали в „Раді Панів” великого литовського князя, йшли з ним у воєнні походи, і народ вважав їх дальше за своїх князів-провідників і протекторів, і вони приймали цю роль. Литовську державу приймали за продовження давньої київської держави і до кінця боронили самостійності Литви. Навіть на Люблинському сеймі, коли унія з Польщею була вже прийнята, найвизначніші українські магнати до кінця відмовлялися від присяги, мовляв, „ми є народ такий благородний, що не дамо першенства ніякому іншому народові на світі”. … І ці князі вважали своїм моральним обов’язком опікуватися своїм народом, а кн. Костянтин Острозький всю свою енергію вклав у те, щоб забезпечити Україну від татарських нападів, а його син Василь-Костянтин здобув собі велику славу, як фундатор Острозької Академії. Інші основували церкви, монастирі, школи, опікувалися братствами (найбільше їх було на Волині).

Але між тими княжатами було доволі таких (як от чернігівські), які зі своїми землями перейшли до Москви. Подібне явище бачимо на Поділлі, де не збереглися боярські княжі роди, і тут у XV-XVI ст. появилася польська або спольщена шляхта, яка захопила найкращі землі. Дуже малий відсоток бояр залишився при українстві в Галичині, де їх у 1430 р. зрівняно з польською шляхтою, а в XVI ст. українські бояри зникли в Галичині, а тільки серед дрібної шляхти збереглися українські традиції.

Нижче від маґнатів-панів стояла шляхта, яка жила на загосподарованих землях, одержаних за військову службу. Вони походили в значній мірі з давнього боярства. В XV-XVI ст. вони ще доволі добре зберігали українські національні традиції й брали живу участь в українському культурному русі. Вони часто приставали до збройних протипольських рухів (як от повстання Мухи в 1490 р.); сильна була теж участь української шляхти у формуванні козаччини: найвизначніші козацькі гетьмани, як Сагайдачний, Хмельницький, Виговський, Мазепа, а теж багато козацької старшини, були шляхетського роду. Зі занепадом козацької держави вони теж ступнево спольщились.

Дальше йшли бояри, що в Литовськім князівстві повнили функцію середнього класу службовців, а врешті — військовики.

Другу соціальну групу творили міщани, а міста на Подніпров’ї були підвалиною політично-суспільного життя давньої Руси.

Найбільші міста в польсько-литовський державі перебували на особливому становищі: вони підлягали окремим правам, мали своє самоврядування і підчинялися лише великому князеві. Все міське населення було зорганізоване в корпораціях, в яких найбільше привілеїв мало купецтво.

В XIV ст. з’явилась цехова організація, (як от у Львові та в інших містах), а згодом в цехи об’єднувались усі професійні прошарки населення: лікарі, аптикарі, музики, ремісники і т.д. Вони мали свої статути, свою самоуправу, свої суди. Вони відзначали свої свята, несли свої хоругви, мали своїх патронів-святих. Рівночасно з цим більші міста набували самоврядування на підставі т.зв. Магдебурзького права. Це сприяло розвиткові міст і перетворювало міщанство в окремий замкнений стан.

Найраніше здобув Магдебурзьке право Львів (1356 р.), згодом Кам’янець Подільський, Луцьк, Крем’янець і т.д.

Зв’язки українських міст з Польщею і зах. європейськими країнами позначились на національному складі міського населення. У містах правобережної України проживали німці, жиди, вірмени, які займалися промислом та купецтвом. Були отже українські міста не лише осередками цехового ремесла, але й великих торгів-ярмарків міжнародного порядку.

Третім класом було селянство. Воно було антиподом шляхти. Чим більше прав і багатства здобувала шляхта, тим більше їх втрачало та убожіло селянство.

На початку литовсько-польської доби серед селянства України збереглися ще з княжого періоду три великі категорії селян: вільних селян (т.зв. смердів), напів-вільних (т.зв. закупи) і невільників (рабів).

Після Люблинської унії становище селян погіршало. Прийшла панщина, яка перетворилась у повне кріпацтво. Це було джерелом численних повстань, які почались ще в XV ст., а втечі селян від панів були на денному порядку. Втікали кріпаки в степи, на незаселені Дикі поля, де їх не могла досягти рука польського пана чи його адміністратора. Зокрема масово вони втікали на Запоріжжя, збільшуючи постійно ряди тих, що вже там раніше опинились у вільній козацькій запорізькій республіці.

 

За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *