Культурне відродження другої половини XVII ст. Історичні передумови

Ні придушення селянсько-козацьких повстань проти Польщі у тридцятих роках XVII ст., ні т.зв. „золотий спокій” (за польським визначенням), який ніби настав згодом, не розв’язали цілого ряду наболілих справ, які переживала Україна під польським пануванням.

Що більше, — в цьому часі магнатсько-шляхетська Польща посилила національно-релігійне, економічне та соціальне гноблення українського народу. Значно погіршало становище нереєстрового козацтва, яке шляхта прагнула обернути в кріпаків. Різні обмеження і високі податки привели до зубожіння міського населення, що в свою чергу гальмувало розвиток торгівлі. Коли до цього додати грубі зловживання, а то й безправ’я адміністраційної влади, що була на окупованих землях виключно в руках польської верхівки, то будемо мати повну картину того, що діялось в Україні під кінець першої половини XVII ст. Така колонізаторська політика Речі Посполитої, яка вела зорганізовану нагінку на православну віру, на культуру й мову народу, довела до крайнього загострення суспільних відносин, а в дальшому привела до найбільшого в історії України всенародного руху, до визвольної війни, яку в 1648 р. очолив великий державний діяч і полководець гетьман Богдан Хмельницький. І він відкриває нову велику главу в історії України — козацько-гетьманської держави, яка проіснувала понад 100 років.

У першій фазі проти польського повстання, яке знаменне цілим рядом воєнних перемог над поляками і яке завело переможні козацькі полки аж під Львів і Замость, Хмельницький тріумфально вертається до Києва, де його весь народ, у проводі з митрополитом С. Косовим, вітає як справжнього визволителя зпід польського ярма. Тоді в ньому наступила велика зміна: він усвідомив, що це повстання, яке мало принести народові тільки полекші, прибрало характер справжньої війни за куди більшу справу, — за визволення всього народу і побудову з’єднаної й незалежної української держави. Він сам себе називає „Самодержцем руським з Божої ласки» і задумує визволити „весь руський народ» аж по Люблін і Краків.

У другій фазі, закінченій Зборівським компромісовим договором (1649), Польща погодилась на сформування регулярної козацької армії (40,000) з Хмельницьким, як гетьманом, у проводі. І хоч територія його влади була обмежена до трьох воєводств (Київщина, Брацлавщина, Чернігівщина), вона стала зав’язком козацько-гетьманської держави з українською адміністрацією, поділом війська на полки, що стали адміністраційними одиницями, а старе козацьке місто Чигирин стало гетьманською столицею, звідкіля почав гетьман нав’язувати зв’язки з іншими державами.

Щоб забезпечити новопосталу державу від зазіхань Польщі, яка ніяк не хотіла погодитись на будь-яку форму української державності, і не маючи довір’я до зрадливого турецького союзника, Хмельницький рішається на переговори з московським царем і в висліді у 1654 р. приходить до злощасної Переяславського договору, за яким Україна зберігає всю свою повну внутрішню автономію і всі права самостійної держави зі своєю армією, адміністрацією і зовнішніми дипломатичними зв’язками, а московський цар застерігає собі право бути її протектором. Згідно з цим же договором, який став згодом найбільшим історичним прокляттям України, цар зобов’язався обороняти її від Польщі, визволити зпід польської влади всі українські землі, але при тому мав право вдержувати по всіх більших містах свої залоги.

Далеко не все українське громадянство і його провідні кола погоджувалися були на таку „унію” з Московщиною і відмовлялися від присяги на вірність цареві. Було проти тієї спілки і київське духовенство, бо не хотіло йти під опіку московського патріарха, а прагнуло залишитись під владою царгородського. І все це мало ряд драматичних моментів, не кажучи вже про дальші трагічні наслідки. Така психічна постава провідних кол того часу до складеного договору була зовсім виправдана вже тоді. За велика була різниця між тодішньою Україною і Московщиною так в громадському ладі, як і в культурі. В Московщині давно вже встановився царський лад, де всі прошарки суспільства були підчинені абсолютній тиранії царя, над селянами тяжіла кріпаччина, культура стояла дуже низько та мала всі познаки азійської замкненості, суворості та відчуження від усього неруського, чужинецького. Все це доповнював релігійний фанатизм та страшенна нетерпимість до чужої віри.

А тим часом в Україні існував виборний лад, від сільського отамана до гетьмана включно, були вільні взаємини з західнім культурним світом, була велика тяга до європейської освіти, культури, була свобода думки, слова, друку. Не дивно отже, що ця спілка козацької держави з азійською деспотією дуже швидко почала відчуватись своїми прикрими наслідками.

Українське національне відродження

Не зважаючи на підписання Переяславського договору, боротьба проти Польщі не припинялась. Тривала війна між Польщею і Росією, в якій брали участь і козацькі полки, привела до Андрусівського договору (1667), за яким Лівобережжя залишилось під владою Росії, а Правобережжя (крім Києва) перейшло під владу Польщі і було в її руках аж до кінця XV11I ст. Буковина дальше перебувала в турецькому ярмі, а Закарпаття — в мадярському.

В другій половині XVII ст. за гетьманування І. Виговського, Ю. Хмельниченка, П. Тетері, І. Брюховецького, П. Дорошенка, Д. Многогрішного, І. Самойловича, І. Мазепи, що дотримувались різних орієнтацій — то на російський царизм, то на польського короля, то на турецького султана чи на шведського короля, Україна стала ареною безперервної боротьби проти внутрішніх і зовнішніх ворогів та гетьманських міжусобиць.

Після визвольної війни українське панство, козацька старшина і вище православне духовенство дбали передовсім про свої інтереси, а все це коштом селянських мас.

Російський царизм, що став від Переяслава органом найвищої влади в Україні, обмежував так політичні, як і економічні права гетьманського уряду, накладав важкі податки на населення, по містах наставляв своїх воєвод та держав там свої гарнізони. В результаті прийшло до повстань і заворушень на лівобережній Україні, в яких, крім населення, приймали теж участь і запорожці. Очевидно всі повстання були здушені.

Водночас велась в Україні боротьба проти агресії султанської Туреччини, яка захопила велику частину Поділля і фортецю Кам’янець Подільський; решта Правобережжя і Галичина була під Польщею, від якої звільнити ці землі хотів у союзі з Туреччиною гетьман П. Дорошенко. Проти планів Дорошенка виступила рішуче Москва і, після його зречення з гетьманства, за влади гетьмана Самойловича, (якого за „зраду” теж скоро позбавлено гетьманства), прийшло до ще більшого наближення до Москви. А саме за влади цього гетьмана прийшло до скасування незалежносте Київської митрополії, яку поставлено в залежність від московського патріарха. Таким чином московський уряд добився того, що турки примусили царгородського патріарха зректися зверхності над українською Церквою, яка з того часу, аж до відновлення УАПЦ 1921 p., перестала існувати.

Українська Церква від самих початків церковної організації в Україні-Русі залежала від царгородського патріарха. Ця залежність від XVII ст. мала більше номінальний характер, але після Переяслава служила заборолом проти московських зазіхань. Митрополит Сильвестер Косів дуже нерадо погодився на присягу московському цареві. Другий по ньому, Діонісій Балабан теж був відкритим ворогом Москви. Після смерти прихильного Москві митрополита Тукальського, Москва десять років не допускала до вибору нового митрополита, а його функції виконували прихильні Москві т.зв. містоблюстителі (Филимонович, Баранович), які все таки були за незалежністю української Церкви. Щойно у 1684 р. Москва рішилась на вибір нового митрополита, але при умові, що Київська митрополія залежатиме від московського, а не від царгородського патріарха. За згодою гетьмана Самойловича і під натиском Москви черговим київським митрополитом став Ґедеон Четвертинський, що признав зверхність московського патріарха тим більше, що під тиском Туреччини царгородський патріарх погодився на те відлучення української Церкви від Царгороду, з яким українська Церква впродовж сім століть перебувала в релігійному зв язку.

І. Мазепа та українська культура

Зовсім нові часи настали з вибором на гетьмана Івана Мазепи (1687), якого понад 20-ти річне гетьманування — це особливий період в політичній історії України та в історії її культурного розвитку. Новообраний гетьман присягнув цареві Петрові І. на вірність та підписав 22 пункти „статтей”, у яких козацькій старшині гарантовано ряд привілеїв і володінь, але рішуче заборонялось гетьманові мати будь-які дипломатичні зносини з чужоземними державами.

В особі нового гетьмана лівобережна Україна дістала талановитого політика й адміністратора. Колишній генеральний осавул П. Дорошенка — Іван Мазепа мав на ті часи найкращу освіту. Він вчився в Київській Академії, а теж в Єзуїтській колегії у Варшаві, і закордоном. Виявив себе винятковим меценатом освіти, мистецтва і взагалі культури, а при цьому був глибоко релігійною людиною. У своїй політиці щодо Москви держався суворої лояльності, чим здобув собі велике довір’я і ласку царя, але при цьому дбав, щоб вдержати повну автономію Гетьманщини та приєднати до неї правобережну Україну. Опору української державності бачив він передовсім у творенні сильної старшинської верстви і тому наділяв її почестями і маєтностями. Спеціальними універсалами старався приборкувати внутрішні невдоволення, а то й бунти, і змагав завжди до внутрішнього миру.

Хоч чимало було критиків його влади, а все таки зумів він собі здобути пошану і авторитет, бо хоч в основному орієнтувався на верству заможної та освіченої козацької старшини, але при цьому виступав теж в обороні „посполитих”. Все таки за його гетьманування важко приходилось народові терпіти від московської опіки, зокрема підчас російських походів проти Туреччини, в яких козаки мусіли приймати участь, а теж від здирств і грабежів російської армії, що проходила українськими територіями. Найбільше втрат потерпіла Україна в людях підчас т.зв. Північної війни Москви зі Швецією, а теж в далеких краях, як Фінляндія, Польща, в яких згинула велика маса козаків за не свою справу. В наслідок того край був страшенно виснажений та економічно зруйнований. Серед народу, козацтва та старшини почалось явне невдоволення. Було ясно, що Україна за царя Петра стала знаряддям російського імперіалізму і платить за це високу ціну. Серед таких обставин Мазепа здецидувався на великий історичний крок — на розрив з Москвою і потаємний союз з Швецією (Карлом XII).

Доля походу Карла XII. на Україну є одним з найяскравіших у всесвітній історії зразків загибелі великого задуму, якому всі обставини пророкували великий успіх. А тим часом закінчилась вона 1709 р. Полтавським боєм, що був найбільше трагічною подією в історії України, бо з нею починається нова доба повільної, але остаточної ліквідації державності гетьманської України і перетворення її в російську колонію.

Епілогом Полтавського бою було: 1) втеча з рештками не добитої шведської армії Карла і частини козаків до Туреччини і там же смерть Мазепи; 2) вибір Пилипа Орлика на гетьмана і його ж авторства — перша українська конституція у формі декларації, в якій сказано про те, якою має бути Україна, звільнена від чужого панування і яким має бути новий устрій гетьманської України; 3) невдачні спроби військової інтервенції Орлика проти Москви, а врешті 4) його еміграція на захід Європи і його довголітні спроби і його сина Григора актуалізувати українську справу серед володарів тодішньої Європи.

 

Культурне відродження другої половини XVII ст. Історичні передумови ( За книгою «Семчишин МТисяча років української культуриК., 1993»)

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *