Кирило і Мефодій в історії українського Християнства

В українській (а втім і не-українській) історіографії, ще наприкінці минулого століття, постала гіпотеза, мовляв, свв. Кирил і Мефодій були першими, що прищепили християнську віру на землях південно-східної і західної України на сто років, ще до офіційного прийняття Христової віри кн. Володимиром Великим.

Питання — коли, де і за яких умовин це сталося, які були висліди тієї місії і які є на це докази, — все це стало предметом довголітніх і усесторонніх наукових досліджень передусім українських істориків (як от М. Грушевський, H. Полонська-Василенко), та істориків української Церкви (М. Чубатий, I. Огієнко). В новіших часах цим питанням зацікавився автор великого твору «Українська Церква міх Сходом і Заходом» — Гр. Лужницький спеціальну працю присвятив цьому питанню відомий дослідник прадавньої України о.д-р Ісидор Нагаєвський на початках 50-их pp. («Кирило-Мефодіївське християнство в Русі-Україні», Рим, 1954 р,). Окремо треба згадати нашого визначного мовознавця-славіста та історика української православної Церкви, митр. І Огіенка, який ще під кінець 20-их pp. видав свою велику двотомову працю, присвячену життю і місійній діяльності слов’янських братів («Констянтин і Мефодій. їх життя і діяльність», Варшава, 1927 p., і передрук — Вінніпег, 1970 p.).

Висновки всіх цих дослідників зводяться до того, що т.зв. хозарська місія солунських братів (860-862) була правдоподібно слов’янською, тобто руською, яка започаткувала християнізаційний процес східноукраїнських, а чергова місія цих же братів, т.зв. моравська (863-867) — західноукраїнських племен.

 Кирил і Мефодій

Костянтин (Кирил) і Мефодій були синами грецького вельможі Льва з м. Солунь (Салоніка) у візантійській провінції Македонії, де поруч себе жило грецьке і болгарське населення. Отже вже змалку оба брати знали македонсько-слов’янську говірку. Вони теж одержали найкращу освіту того часу. Старший Мефодій, по 10-літніи військовій службі, постригся в ченці, а молодший Костянтин, що був учнем знаменитого вченого, грека Фотія, був викладачем філософії та бібліотекарем при кафедрі св. Софії. Згодом він теж вступив до монастиря і прийняв ім’я Кирила. Оба брати присвятилися місійній праці і виїхали спершу на територію великої держави хозарів (між Дунаєм і Волгою). Згодом, з доручення візант. імператора і патріарха Ігнатія, виїхали вони до Велико-Моравської держави, куди їх запросив кн. Ростислав, що мав поважні клопоти з німецькими єпископами, які, навертаючи на Христову віру слов’янське населення, одночасно безоглядно германізували його.

Цю місію, з благословенням римського Папи, відбули вони з великим успіхом. Вони не тільки проповідували слово Боже у зрозумілій населенню слов’янській мові, але подбали теж про переклад основних літургійних книг на слов’янську (староболгарську або староцерковнослов’янську) мову.

А щоб перекласти грецькі літургійні книги на мову македонських болгарів, яку тоді розуміли всі слов’яни, треба було їм спершу уложити спеціальну азбуку, яка відповідала б слов’янській фонологічній системі. На думку дослідників, цією азбукою була спершу глаголиця (від слова глаголати — проповідувати) і цією глаголицею, поряд з грецькою азбукою, користувалися слов’яни в перших століттях нашої ери, але жодні книги чи інші пам’ятки в цій мові перед IX ст. не збереглися. Проте окремі літери, слова чи рядки зустрічаються між текстами, написаними кирилицею. На думку інших учених, це була саме кирилиця, основана на грецькій азбуці, яку так і назвали пізніше учні св. Кирила (Константина), що в основному стала азбукою східних і більшості південних слов’ян, ф

Праця солунських братів-місіонарів, яких згодом Церква проголосила святими, була незвичайно жертвенною, бо в той час вважалось єрессю проповідувати християнство в будь-якій іншій мові, ніж жидівській, Грецькій чи латинській. Тому обом братам прийшлося важко пережити та перетерпіти нагінку переслідування від німецького єпископату. Двічі ставали вони на папський суд і виправдовувались за введення і практикування слов’янського обряду. Врешті прийшов час, що їх учні були змушені під терором залишити Моравію і перенестись на терен Сербії і Болгарії. Це сталося вже після смерти слов’янських апостолів. Але праця їх не завмерла. Мова, яку вони ввели, і письменство, яке постало, стала мовою східнослов’янських народів, отже і українського, і проіснувала в пам’ятках української літератури, з різними варіантами, приблизно 600 літ.

 Хозарська місія Кирила і Мефодія

Перебування свв. Кирила і Мефодія на Русі — це історичний факт. Вислав їх до хозарів, сусідів Русі, грецький імператор Михайло III, і ця хозарська місія, на думку істориків, була на ділі слов’яно-руська місія, бо ж хозари тоді, в основному, визнавали юдейську віру (але жили між ними і не-хозари).

Про те, що оба брати мали конкретне відношення до тодішньої Русі, свідчить той факт, що в одному старинному творі («Житіє Константина»), на який часто посилається І. Огієнко у своїй праці і який був написаний старо-слов’янською мовою, називають Кирила „вчителем слов’ян, болгар і русів.”

За деякими історичними джерелами оба брати виїхали в першу хозарську місію мабуть ще 848 р. (а може й 843 p.). Спершу деякий час перебували вони в Херсонесі, на Криму. Цей старовинний город, заснований греками, був дуже важним культурним і торговельним осередком та своєрідним помостом між Візантією і слов’янською (поганською) північчю.

Ф Глаголицею католицька Церква в Хорватії користується й тепер, і то не лише в служебниках, але й щоб писати в церквах (наприклад у Загребі) оголошення про майбутні відправи тощо — для парафіян, які, очевидячки, досі читають і розуміють глаголицю.

Тут теж дуже вчасно було впроваджене християнство, і тут оба брати вивчали „мову сусіднього народу” (тобто племінної Русі). Тут теж, у Херсонесі, знайшли вони Євангеліє і псалтир, писані „руськими письменами”, і зустріли чоловіка, „що говорив тією мовою”. На думку Огієнка і інших дослідників, під цими „слов’янськими письменами” треба розуміти мову варяго-русів, тобто готів, а не слов’ян. А Євангелієм, що його там знайшли, могла бути книга ще з часів готського єпископа Ульфіли.

На думку Нагаєвського і його наукових досліджень, оба брати могли перебувати на теренах тодішньої Русі в pp. 843-862, тобто дев’ятнадцять літ, аж до часу їх відкликання і відрядження в моравську місію. Осередком місійної праці був, мабуть, Київ, тодішня столиця хозарської держави, і що тут саме, на думку Огієнка, могли появитись вже в другій половині IX ст. перші переклади, і що тоді могла там вже існувати християнська громада, для якої Кирило виготовив свої переклади. В кінцевому висновку Огієнко стверджує, що св. Кирило був першим, що охрестив полян, завів серед них слов’янське богослуження, і склав потрібну азбуку.

Цю гіпотезу про перебування солунських братів на Русі і їх місійну працю можна пов’язати з першою історичною згадкою про християнство в Київській Русі в 866 p., коли то, після невдалого походу на Царгород (Візантію) військо русичів було змушене відступити. Згодом, за свідченням грецького хронікаря Гамартола, ці ж русичі виявили бажання прийняти християнську віру. Цій події присвячене теж послання візантійського патріарха Фотія з 866 p., в якому говориться, що „Русь переміняє нечисте поганство на чисту, непідроблену віру”.

Оцей напад Руси на Візантію наш літопис пов’язує з іменами київських князів Аскольда і Діра, яких історична традиція вважала за християн. І цю гіпотезу, що кн. Аскольд буй тим першим князем, що після походу на Візантію у 860 р. прийняв разом з частиною Русі християнську віру, знаходимо теж у Гру шевського.35 До такого ж висновку про кн. Аскольда і його хрещення у 866 р. приходить інший, загально відомий історик давньої слов’янщини, чеський науковець Фр. Дворнік, автор кількох праць з цієї ділянки, який навіть твердить, що після хрещення Аскольда, в Києві було засноване єпископство для варяго-слов’ян. З нашої історії знаємо, що над Аскольдовою могилою була здвигнена церква св. Миколи (знищена большевиками), бо таке ім’я він прийняв при хрещенні.

Спираючись на ряд джерельних історичних даних, і Огієнко (у 20-их pp.)» і Нагаєвський (у 50-их pp.) приходять до однозгідного висновку, що саме Аскольд міг бути цим князем, який вислав послів до візант. імператора з проханням прислати йому місіонерів, і що цими місіонерами були, очевидно, солунські брати, свв. Кирило і Мефодій, і що з очевидною певністю наш народ може вважати їх за своїх апостолів. Це очевидно гіпотеза.

 Моравська місія Кирила і Мефодія

Не менше значення для генези християнізації Русі-України має теж т.зв. моравська місія солунських братів. Ця місія, твердять дослідники цього питання, була найголовніша праця, яка принесла величезні наслідки для усіх

слов’янських народів, а братам вічну славу. Цій саме місії завдячуємо теж первопочатки християнізації та защеплення східного обряду на землях частини сьогоднішньої Галичини, а теж Закарпаття, на сотню років до часу офіційного прийняття Христової віри українським народом.

Моравська держава об’єднувала у IX ст. великі простори слов’янських земель, бо в часах свого розцвіту її влада простягалася від сьогоднішнього німецького міста Магдебург аж по м. Стрий в Галичині. Отже в склад цієї слов’янської держави входила теж частина західноукраїнських земель. Моравська держава від початків IX ст. стала об’єктом мілітарного натиску німецьких князів, які хотіли навертати поганське населення на Христову віру, а в дійсності змагали до її мілітарного підбою. Щоби протидіяти цьому, кн. Ростислав вислав місію до візантійського імператора і за його згодою, і благословенням римського папи, прибули сюди свв. Кирило і Мефодій (862 p.). Своєю місійною діяльністю солунські брати охопили всі землі, що входили в склад Панонії, Моравії, до якої тоді належали чеські, польські, а теж західноукраїнські племена т.зв. білих хорватів.

На підставі перевірених джерел та інших історичних фактів, дослідники приймають, що в IX ст. на північно-східних схилах Карпат жили слов’янські племена, які зорганізували були сильну державу, відому в історії п.н. Білої (або Великої) Хорвати, а її столицею був правдоподібно Краків, що лежав на шляху від столиці хозарів Ітиль, через Київ, аж до зах. нім. міста Регенсбург. Біла Хорватія була теж добре відома грекам. Що більше, видатний історик старої слов’янщини, згадуваний уже Фр. Дворнік, на основі докладних студій дійшов навіть до висновку, що держава антів, якої осередком було плем’я дулібів на Волині, сягала аж по Шлеськ, і що до неї належали раніше і білі хорвати, які звичаями, релігією були дуже близькі антам. Але союз тих слов’янських племен довго не вдержався. Він розпався і спершу став частиною моравської держави, а згодом предметом спору між чехами, поляками і Руссю. Білих хорватів згадує теж «Повість временних літ», бо вони брали участь у поході Русі на Візантію у 907 р. На думку Огієнка, білі хорвати, що в другій половині IX ст. були в складі Велико-Моравської держави, заселювали території аж по м. Стрий (в Галичині) на сході, і по р. Буг на півночі.

І саме на території цієї Велико-Моравської держави свв. Кирило і Мефодій вели свою місійну працю впродовж трьох років. Не легка була це праця, бо обом місіонарам приходилося поборювати великі труднощі а саме з боку німецького духовенства. Двічі викликували братів до Риму на папський суд, а Мефодієві, що був висвячений у Римі на єпископа, при йшлося деякий час сидіти у важкій німецькій тюрмі, звідки звільнено його на інтервенцію папи. Основою обвинувачень було те, що оба брати проповідували у слов’янській мові і ввели східній (візантійський) обряд до літургійних відправ.

Проте місія солунських братів була дуже успішна. Християнство ширилося на всіх територіях Велико-Моравської держави, в цьому і на українських, і не виключене, що заснування Мукачівської єпархії на Закарпатті сягає часів Кирила і Мефодія, бо деякі історики вважають її найстаршою в колишній Панонії. Також Грушевський є тієї думки, що християнство на Закарпатті за корінилось ще в часах місійної діяльності свв. Кирила і Мефодія, а, цитований Огієнком, російський історик Є. Голубинський твердить, що кн. Володимир спроваджував з Закарпаття слов’янських священиків. За свідченням хронікарів того часу (Косми з Праги і Лямберта з Кведлінбурґу) Велико-Моравська держава перед своїм розвалом і знищенням (в наслідок наїзду мадярів) мала сім єпископських престолів. Отже, каже Нагаєвський, можна припускати, що серед них могло бути і одне єпископство на галицькій землі. Таким чином кирило-мефодіївське християнство було поширене на землі білих хорватів, а усування слов’янського обряду, якому Рим не сприяв, почалось аж за кн. Болєслава, наслідника польського кн. Мєшка. Деякі історики називають слов’янський обряд руським, а при старовинному польському монастирі в Опатові, біля Кракова, довший час мало існувати слов’янське єпископство.

З наших літописів знаємо, що на західноукраїнських землях дуже рано постали такі єпископства як угровське (Угро-холмське), перемиське (мабуть основане чеськими Перемишлідами), та галицьке. Це останнє існувало вже на початку XI ст., отже можливо ще з часів св. Мефодія. Вказує на це розквіт церков у княжому Галичі, що їх відкрили археологи, а було їх 5, а між ними церква свв. Кирила і Мефодія. Крім цього в Галичі був величавий собор Успення Пресв. Богородиці, з тлінними останками кн. Ярослава Осьмомисла, а храм цей, своєю красою дорівнював св. Софії в Києві. Отже християнство мусіло тут бути закоріненим з дуже давніх часів.

Сліди Кирило-Мефодіївського християнства ще зперед X ст. подибуємо теж на Волині, стверджує історик Української Православної Церкви І. Власовський. Свідчать про це пам’ятки старого церковного будівництва (т.зв. „стара кафедра” за м. Володимиром) і знайдені там предмети християнського культу. Найдені при розкопах, вони вказують на слов’яно-грецький обряд, „появу якого — на думку згаданого історика, — деякі історики зв’язують з місійною працею свв. Кирила і Мефодія” і його учнів.37

У висновках моравська митрополія св. Мефодія, — каже Нагаєвський, — виконувала ролю посередника між Сходом і Заходом. Але вона не вдержалась. Рештки Кирило-Мефодіївського обряду на цих землях викоренено. Вона впала і попала під вплив західньої Церкви.

По смерті Мефодія (885 р.) його слов’янські учні були прогнані з Моравії і вони втекли до Болгарії, Сербії, а, можливо, частина їх втекла теж на терени Білої Хорватії (Перемишль, Галич) і там продовжала свою роботу. Після катастрофи моравської митрополії св. Мефодія, стали тут схрещуватися релігійні впливи східньої і західньої Церков. І хоч згодом західноукраїнські землі мабуть належали до юрисдикції римського єпископа, греко-слов’янський вплив, що йшов із Києва, і прив’язаність народу до слов’янського обряду свв. Кирила і Мефодія були такі великі, що боротися з ними було дуже важко. Завдяки цьому цей саме обряд перетривав аж до офіційного хрещення Руси-України кн. Володимиром Великим.

За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *