Заселення Слобожанщини і занепад національного життя в Західній Україні

З самого початку Хмельниччини до кінця XVII ст. правобережна Україна жила серед безперервних воєн і спустошень, які, в результаті, довели її до руїни.

При кінці 70-их років майже все населення Київщини і східного Поділля зникло; воно переселилось або на лівий беріг Дніпра, на Волинь, або до Молдавії, і спершу турецький уряд, а потім поляки мусіли ці землі колонізувати, наче б пустелю. А потім знову польські пани заводили тут своє право і знову починалась нова боротьба, і знову виступала нова козаччина.

У той же час, у половині XVII ст., приходить до виникнення т.зв. Слобожанщини (Слобідської України), яка постала шляхом колонізації колись українських, але втрачених за половецько-татарських набігів, земель. Це була сьогоднішня Харківщина, Курщина, Вороніжчина. Ця територія, що належала до московської держави, крім пограничних сторожових постів, лежала облогом і українські селяни, втікаючи від польської неволі, залюднювали їх, а царський уряд не чинив їм ніяких перешкод. Тисячі людей прибували сюди, закладали на нових місцях „слободи” (свободи) і з цього пішла назва Слобожанщина або слобожанська Україна. Тоді теж постали міста Суми, Харків, Охтирка, Ізюм та інші, які стали центрами звільненого від податків і повинностей нового слобідського козацтва. Будучи під сильним впливом московського життя і порядків, слобожанська Україна не переривала культурних зв’язків з наддніпрянською і не губила почуття своєї національної спільноти. Своїм побутом слобожанці нічим не відрізнялись від життя на лівобережній Гетьманщині, а осередком став Харків, що в першій половині XVIII ст. зіграв велику роль, як український центр культурного відродження.

Незавидна доля зустріла теж у другій половині XVII ст. західноукраїнські землі, тобто Галичину, Волинь і Холмщину, які, після великого народного руху за Хмельницького, опинились у важкому положенні. Спершу там теж прийшло до революційних зривів, особливо на Волині, що була головною ареною боротьби, але в міру того, як слабшав розмах козацької сили в східній Україні, тратив свою силу і народний дух. Польща його безоглядно здушила, прийшло до полонізації і окатоличування народу. Українсько-білоруська книжна мова, що ще була вживана в урядах західної України і Білорусі, була з кінцем XVII ст. заборонена і замінена польською. Останки української православної шляхти спольщились, а коли 1676 р. польський сейм видав цілий ряд обмежень проти православних, прийшло теж до остаточного окатоличення православних галичан. їх опір унії зламано і в 1700 р. львівський владика И. Шумлянський проголосив унію і став уніятським митрополитом. Прийняло унію і Ставропігійське братство думаючи, що цим способом воно піднесе українське міщанство. На жаль, так не сталося, бо львівські поляки не думали ділитися своїми привілеями з уніатами. І так унія була остаточно проведена в єпархіях львівській, перемиській, холмській і подільській. Ще раніше це сталося на Закарпатті (1649), а останньою перейшла на унію волинська (луцька) єпархія у 1711 р.

 

Заселення Слобожанщини і занепад національного життя в Західній Україні (За книгою «Семчишин МТисяча років української культуриК., 1993»)

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *