Замойська академія

Нові віяння, пов’язані з поширенням на українських землях елементів ренесансної культури, позначилися і на діяльності католицьких шкіл, які діяли в Україні здавна. Насамперед це стосується неодноразово вже згадуваної Львівської кафедральної школи.

Наприкінці XVI ст. серед їхніх педагогів з’являються вчені з доброю гуманістичною освітою, як, скажімо, Адам Бурський, але після обмеженого періоду пожвавлення кафедральна школа вступила в смугу стагнації. Короткотривалою була активність школи в Бродах, патронами якої були власники цього міста магнати Конєцпольські. Натомість значно довше життя судилося освітньому осередкові у Замості31. Розцінюючи як позитивний фактор освітні мандрівки молоді за межі України, в «латинські» університети Кракова, Праги, німецьких земель, Італії чи Франції, українські дослідники досі майже не надавали уваги заснованому в цьому місті університету, набагато ближчому, розташованому безпосередньо на українсько-польському пограниччі і створеному, згідно з задумом його засновника, власне для поширення освіти в «занедбаній» Русі 32.

Йдеться про Замойську академію — вищий навчальний заклад, відкритий як фундація канцлера і великого коронного гетьмана Яна Замойського в центрі його володінь, м. Замості у Холмській землі, поблизу україно-польської етнічної межі. У жовтні 1594 р. папа Климент VIII спеціальною буллою дозволив проголошення нової академії, визнаючи за нею статус університету з трьома факультетами: «вільних мистецтв», права і медицини (1648 р. до них було долучено теологічний факультет), а 1595 р. був прийнятий статут, згідно з яким мали віднині діяти класи і кафедри.

Програма навчання передбачала два рівні студій: нижчий — п’ятирічний (classes inferiores) і вищий — академічний, що тривав шість років (classes superiores). На нижчому щаблі, як і в середній школі, поглиблено вивчалися граматика латинської мови, поетика і початки риторики. Академічні ж класи обслуговували сім кафедр. Чотири з них (математики; логіки й метафізики; натуральної філософії і медицини; елоквенції, тобто красномовства) реалізували в дещо розширеному вигляді вивчення предметів давнього quadrivium’y середньої школи. Натомість закладами вже цілком університетського рівня були кафедри моральної філософії і політики, загального права та польського права. Впродовж 1640-х рр. відкрилися ще дві кафедри такого самого вищого щабля — історії і канонічного права (число кафедр пізніше зростало; напередодні закриття академії 1784 p. їх налічувалося 23).

Занепад Замойської академії у XVIII ст. став причиною досить скептичного погляду дослідників на її освітній рівень (як нищівно висловився свого часу Ян Кохановський, вона виховувала не громадян і не вчених, а саму лише темноту на шкоду і церкві, і краю 33). Проте стосовно періоду, який нас цікавить, тобто першого століття діяльності «університету пограниччя», такий присуд нині не вважають справедливим. Збережені програми студій з математики й астрономії, природничих наук, риторики, політики свідчать як про ґрунтовну підготовку молоді, так і про намагання пов’язати теоретичні знання з життям 34. Таку саму спрямованість мало й вивчення юриспруденції, де професори читали спеціальні курси з римського і саксонського та Маґдебурзького права, коментували статути Речі Посполитої і головні сеймові конституції, а також знайомили студентів з особливостями процесуального перебігу та канцелярськими формулами судочинства й нотаріату (університет міг надавати своїм слухачам звання публічних нотаріусів). Високий рівень навчання забезпечувався також добрими кадрами викладачів. Так, протягом першого півстоліття діяльності Академії серед її ректорів та професорів бачимо фламандського математика Адріана ван Роомена, львівського медика-природознавця Яна Урсинуса, кількох плідних письменниківфілософів (як уродженець Львова Шимон Бірковський чи мазовшанин Адам Бурський), видатного правознавця свого часу, теж львів’янина, Томаша Дрезнера та ін. 35 Останній, для прикладу, був сином львівського золотаря Ганса Кляйна. Як один з найздібніших учнів кафедральної школи, на кошт Яна Замойського виїжджав у освітню мандрівку на Захід, студіюючи право в Орлеані, Парижі, Бурже й Падуї, а 1606 р. отримав ступінь доктора обох прав у Римському університеті; видав кілька правознавчих праць, у тому числі вже в Замойській університетській друкарні відомий підручник з основ польського права «Institutionum iuris Regni Poloniae IV» (1613).

Згідно з задумом Яна Замойського, завдання заснованої ним академії було прагматичним — готувати своїх вихованців до виконання публічних обов’язків (у листі до папського нунція Каліґарі 1580 р. Замойський писав, що в задуманій ним школі поруч з філософськими науками мусить викладатися «наше цивільне право разом з канцелярськими формулами, а також публічне право Королівства, привілеї, угоди з зарубіжними володарями, конфедерації та різноманітні старожитності, які стосуються Речі Посполитої» 36).

Такий ракурс студій був привабливим для малозаможної шляхетської молоді, яка розраховувала заробляти свій хліб або й зробити престижнішу кар’єру на канцелярсько-адміністративних службах чи займаючись адвокатурою. Іншою рисою, що забезпечувала популярність академії, був її, висловлюючись осучаснено, демократизм: поряд з юнаками з «великих» фамілій (як Замойські, Потоцькі, Лещинські, Конєцпольські та ін.) тут, завдяки дешевизні утримання і недалеким відстаням від домівки, навчалися діти ремісників, купців і навіть селян з галицьких, малопольських та волинських теренів. Як засвідчують реєстри студентів, вихідці з простолюду нерідко були досить численними серед слухачів, тоді як шляхта ніколи не посідала понад 60 37. Зрештою, вельми важливою рисою, що сприяла притокові юнацтва з України та Білорусі, у тому числі з-поміж заможної родовитої шляхти, була спокійна релігійна обстановка в академії, де поруч з католиками навчалися православні, уніати, вірмени-григоріанці і протестанти, проте конфліктів на віросповідному ґрунті джерела не фіксують.

У період від заснування Академії до середини XVII ст. у студентських метриках занотовано понад 4,5 тис. прізвищ 38 (оскільки деякі прізвища повторювалися щорічно при переході у вищі класи, це число, зрозуміло, є більшим за абсолютну кількість слухачів). Коли говорити про територіальне походження молоді, то безсумнівне лідерство тут належало вихідцям з Галичини — найближчої до Замостя Холмщини, теренів Белзького воєводства, Перемишльської землі, Львівщини, Галицької і Сяноцької земель. Другу за чисельністю групу, що більш-менш урівнювалася з групою уродженців сусідніх польських Люблінщини та Мазовша, становили волинці. Характерно, що якраз серед них бачимо юнаків з таких помітних некатолицьких родин, як Бокії, Войни-Оранські, Гойські, Гулевичі, Древинські, Єловицькі, Єло-Малинські, Жоравницькі, Киселі (в Замості навчався Адам Кисіль та його брат Микола), Курцевичі-Булиги, Ледуховські, Пузини, Чапличі тощо. Трохи менше зафіксовано у студентських реєстрах приїжджих з віддалених Київщини, Брацлавщини та Поділля. Як і серед волинців, тут переважав заможний контингент: кияни Аксаки, Бутовичі, Вороничі, Грузевичі, Єльці, Стрибилі, Сущанські-Проскури, Тиші-Биковські, брацлав’яни Дешковські, Клещовські, Черленковські, Шашкевичі, подоляни Гумецькі, Слупиці, Ярмолинські та багато інших. Показовим, однак, здається те, що поруч з багатими юнаками серед студентів бачимо синів з тих незаможних родин, які традиційно займалися адвокатською практикою або служили в судово-адміністративних органах земель, де зберігало чинність русько-литовське право, як, наприклад, Верещаки, Богушевичі, Колчицькі, Миньковські, Мужиловські, Родкевичі, Шпаковські, Щирські тощо.

Чималий інтерес становить географія міст, з яких прибували міщанські діти, що навчалися в Академії. Найбільше було уродженців самого Замостя, але не бракувало львів’ян, а також хлопців з Крем’янця, Луцька, Володимира, Ярослава, Холма, Ратна, Белза, Потелича, Олеська, Дрогобича, Самбора, Сокаля та багатьох інших населених пунктів тодішньої України, аж до віддалених Кам’янця-Подільського і Летичева. Очевидно, дітям ремісників і купців мусив особливо імпонувати прагматичний напрям студій у Замості, оскільки це давало надійний шанс «вибитися в люди». Тим-то не дивно, що вже серед перших осіб, яким 1607 — 1608 р. університет надав звання публічного нотаріуса, бачимо міщанина Симона з Самбора, а першим бакалавром вільних мистецтв і філософії став 1609 р. Варфоломій Якликович з Городка (під Львовом) 39.

Заслуговує на увагу й те, що в Академії часто навчалися один по одному представники кількох поколінь тієї самої родини, як-от: Аксаки (1608 — 1642), Балабани (1598 — 1684), Гулевичі (1619-1680), Киселі (1609 — 1651), Пузини (1595 — 1647), Семашки (1597 — 1655), Терлецькі (1615 — 1642), князі Святополки-Четвертинські (1634 — 1760) та ін. Цей факт свідчить про усталення певної тяглості освітньої традиції, коли сама освіта, інтелектуальні цінності щодалі більше переставали бути екзотичним набутком енергійних одиниць, поступово перетворюючись на буденну норму життя. Як скаржилися до суду в 1645 р. Гулевичі, недоброзичливі сусіди, наїхавши на їхню садибу в с. Радошин на Волині, вивезли серед іншого майна і родинну бібліотеку — «болше нижли тисечу книг» 40. Якихось півстоліття тому на таку колосальну книжкову колекцію (вочевидь, переважно з латино- та польськомовних видань) годі було натрапити не те що в сільському шляхетському дворі — у княжих замках чи монастирських книгозбірнях.

Так виглядають основні здобутки «університету пограниччя», розташованого на найзахідніших окраїнах української території, в такій доступній близькості від сусідніх українських земель, що там уже до середини XVII ст. змогла отримати освіту не одна тисяча уродженців України. Відсутність явної релігійної заангажованості у спрямуванні університетських студій (чого не можна сказати про школи протестантів і єзуїтів) визначає особливе місце Замойській академії серед латинських шкіл того часу, через які масово проходила українська молодь. Завдяки самому змістові навчання, без тиску конфесійних упереджень, тут відбувалося стихійне формування світогляду вихованців з України як людей двох культур — новонабутої «латинської», що накладалася на свою, «руську». Власне, цей симбіоз, як відомо, й породжував яскравий феномен синкретизму української культури XVII — XVIII ст.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *