Дохристиянські вірування українського народу

„Вони живуть на кінці світу, в країні тінистій і господарсько-багатій на ліси, і сонце мало доходить туди”.

Ось такими словами звичайно описували старинні письменники, що жили в кліматі й культурі середземноморського басейну, далекі північні землі слов’ян, а в тому числі і наших предків. Непрохідні дикі праліси залягали цілу середню й північну Європу, а перетикали їх ріки, річки, багна, озера, мочарі.

Такі ж простори лісів були на українських землях. Північна Чернігівщина мала назву „лісної землі”; деревляни були плем’ям, що „сиділо в лісах”, а пуща підходила під самий Київ і ловили в ній звірів. Увесь шлях з Києва до Володимира на Волині і до Львова йшов ледве прохідними лісами й болотами, і ціле Підкарпаття було покрите лісами. Але серед тих лісів попадались і вільні місця — поляни, луки, луги, зокрема при річках і в напрямі до Чорного моря, і там звичайно поселювались люди і починали своє життя.

Важко встановити вигляд первісної української людини так доісторичних, як і вже історичних часів, бо інформації перших подорожників і хронікарів старовинних часів, як теж літописні дані, випадкові і часто суперечні. І хоч немає ніякої певності, що слов’яни взагалі, а в тому і східні, були одноцілим антропологічним типом, проте наука сьогодні поділяє їх на два основні фізично типи: один — високий, чорнявий, другий — низький, ясноволосий. А коли пригадаємо, що Україна від найдавніших часів була мандрівним шляхом різних рас-народів-племен, то матимемо частково уявлення, яку антропологічну мозаїку репрезентувала собою українська людина.

Поселялись наші предки в таких околицях, де кінчався ліс і починались вільні простори, бо це давало їм можливість розвести хліборобство, займатись ловецтвом, плекати скотарство, мати захист перед ворогами.

Хоча на всьому сх. слов’янському просторі ми спостерігаємо в слов’ян признаки етнічної єдності, проте у матерільній культурі й побуті перед-державного населення України бачимо чимало прекметних відмінностей. Це стосується зокрема ведення господарства, а теж тваринництва, ловецтва. Всі ці та інші подібні заняття (промисли) не велись стандартно, а навпаки, залежно від тієї чи іншої території, виявляли вони певну різнородність.

За археологічними даними, корінне населення України VII-VIII ст. жило здебільш великими гуртами у напівземлянках з грубими, глиною обмащеними, стінами. Ці тодішні хати з сіньми і двома звичайно кімнатами нагадують сьогоднішню українську хату. Недалеко від поселень були своєрідні цвинтарища, з безкурганними могилами, в яких хоронили рештки трупоспалень. Такі поселення спостерігаємо по всій Україні, зокрема на широких просторах лівобережної України у межах річок Сейму, Десни, Сули і Ворскли. Тут зокрема виділяються т. зв. городища (як от Роменського типу), тобто укріплень з високими земними валами та глибокими ровами. Такі городища знайдено в доволі великій кількості на Київщині (400), Волині (350), Поділлі (250), в Галичині (100) і т. д. Вони охороняли населення від ворогів, а часто були адміністраційними осередками цілої округи і мали між собою господарчі зв’язки.

Якщо йдеться про заняття населення, то до утворення Київської Русі сталися деякі зміни в господарському житті українських племен, бо т. зв. вирубне землеробство поступово замінювалось т. зв. орним і все більше використовувались тварини як тяглова сила. Поруч хліборобства розвивається скотарство, а крім гончарства, ткацтва, бджільництва та полювання на хутряного звіря чи рибальства, населення займалось теж обробкою заліза та іншими ремеслами. Археологічні досліди показують, що в Київській Русі були всі види зернових культур, а за даними «Руської Правди» значне місце займало бджільництво.

Суспільне життя. Обрядовість

Основною суспільною клітиною так у племінному устрою, як і в державному, був, очевидно, рід-родина. Хоч є чимало доказів на те, що в прадавніх часах (Трипільська культура) головою роду була жінка-мати, проте в історичних часах безсумніву ця функція належала родоначальникові-батькові. До моменту виникнення сім’ї, як фундаментальної спільноти пов’язаної спільними економічними інтересами (чи виробництвом), спільним житлом, спільним харчуванням і спільною обороною перед усякою небезпекою, існували серед слов’янських племен різні первісні, інколи дикі й неморальні, звичаї. Цікавим прикладом того може нам послужити спосіб завершування подружжя. Найдавнішою формою подружжя в слов’ян було т.зв. умикання, або викрадання дівчини: молодий-жених нападав зі своєю ватагою на дім вибраної дівчини і брав її силою, або викрадав потайно, інколи за згодою дівчини (сліди такого викрадання збереглися ще до недавна в деяких весільних обрядах, і духовенство, і князі згодом гостро це поборювали).

У противенстві до таких племен як деревляни, або в’ятичі чи сіверяни, які за даними літопису „жили по звірячому, їли нечисте, убивали один одного, шлюбів не знали і викрадали дівчат та сорому перед батьками й невістками не мали, та мали інколи по дві-три жінки”, у полян була вища культура. Вони практикували не викраданная, а купно, тобто вищу форму шлюбу; вони — каже літопис, мали звичай тихий і спокійний, знали сором перед невістками, сестрами і матерями своїми, і мали шлюбні звичаї. Жених не ходив силою по дівчину, її приводили до нього ввечорі, а другого дня приносили те, що давали за нею, тобто віно. І цей прадавній звичай з-перед історичних часів зберігся у наших весільних обрядах до новіших часів.

Ігри-забави-музика супровожали всякі святкування. Це був давній слов’янський звичай. „Сходились на ігрища, на танки і на всякі бісовськії пісні” — оповідає літописець, а такі розваги відбувались на вулицях, майданах на те призначених. Танцювали при різних нагодах, звичайно при таких музичних інструментах як бубни, труби чи сопілки, пищалі та гуслі (подібні до арфи).

Було два похоронні звичаї: небіжчика або хоронили в землі, або палили. Цей останній звичай зберігся тільки в малокультурних околицях. До могили везли тіло, за старовинним звичаєм, на санях, при чому жінка, діти, рідня голосили-плакали, а на княжих похоронах за домовиною вели коня і несли його зброю. Після похоронів відправляли тризну-поминки.

Вся ця обрядовість, пов’язана з родинним життям, по різному практикувалась у різних околицях української землі. З приходом християнства чимало цих обрядів загинуло, а деякі перетривали до наших часів.

Більш детальніше про релігійні вірування «Українська міфологія дохристиянського періоду»

 

За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *