Григорій Долинський

Григорій Карпович Долинський, внук «дворянина» гетьмана Івана Мазепи, згодом сотника Батуринського (1713) і бунчукового товариша Якова Івановича Долинського (Сучченка) і син бунчукового товариша Карпа Долинського), народився коло 1722 року.

Службу почав року 1739 канцеляристом у Ніженській полковій канцелярії. Року 1741 вже був військовим канцеляристом (при Генеральній Військовій Канцелярії). Року 1745 він був другим, а з року 1754 першим ніженським полковим осавулом. Але головна служба Долинського проходила при гетьмані Кирилі Розумовському, бо він був «главный его сіятельства зконом» (1763). Року 1754 Долинський «посылан был от гетмана в Сечь Запорожскзкого к атаману кошовому по указной надобности». В 1755-1760 pp. він був «директор почт, учрежден-ных по контракту от Глухова до Кіева», «в якой поверенности будучи, трудился всеприлежнейше, учреждая зкономическіе порядки ко избереженію казенних денег, через что учинил прибыли Малороссійскому скарбу до 8 000 рублей». Року 1760 Долинський «присудствовал с подскарбіем генеральним в зкспедиціи національнаго Батуринскаго строенія». Наступного 1761 року він був призначений «к смотріінію и управленію коронными деревнями в полках ныжинском , Гадяцком и Переяславском». Року 1762 Долинський, виконуючи далі обов’язки «главного зконома» при гетьмані, дістає чин бунчукового товариша. Нарешті, 1764 р. Долинський був «определен» підкоморієм Батуринського повіту і на цій посаді був аж до 1779 року.

Року 1767 лівобережно-українське громадянство взяло участь у виборах до імперської Комісії для складання проекту нового «Уложенія». Основне питання, яке хвилювало тоді широкі кола українського громадянства, — це була справа державно-правного становища України. Крапді представники українського громадянства були в рішучій опозиції до російської централістичної політики і одностайно вимагали відновлення гетьманату. Отож Ніжинське й Батуринське шляхетство, яке зібралося 29 березня 1767 р. для виборів депутата до Законодавчої Комісії, ухвалило в своєму наказі просити про дозвіл обрати гетьмана. Лідером цього шляхетства був підкоморій Григорій Долинський.

Російський генерал-губернатор Лівобережної України, граф Петро Рум’янцев, ужив відповідних заходів, щоб вплинути на ніженських автономістів. Але ш зрада обраного депутатом ніженського земського судді Лаврентія Селецького, ні посилка до Ніжена довірених осіб Рум’янцева, бунчукового товариша Олександра Безбородька й секретаря Малоросійської Колегії, військового канцеляриста Петра Завадовського, які привезли якийсь «заготовленной и невіідомо кем без согласія, совета и знанія всего общества сочиненный, новый наказ», складений, безперечно, за вказівками Рум’янцева, і примушували нові збори шляхетства його схвалити, чим «обратили в зло предмет, чтоб устраивать все ко благому для всех вообще и всякого особо при таком происхожденіи и замешательстве», — не зламали українських патріотів. Шляхетство одноголосно ухвалило стояти при старому наказі і обрало, замість Селецького, що відмовився, нового депутата. Це був Григорій Долинський.

Стурбований і роздратований цим сміливим виступом шляхетства, Рум’янцев кинув на нього всі адміністративні перуни. Вибори Долинського були скасовані, на неслухняних виборців накладено чималий, як на той час, грошовий штраф (550 карбованців), а далі всі вони були «отрешены» від своїх посад, які мали бути заміщені іншими особами, а звільнених наказано було «впредь к делам не употреблять, что и во всей Малой Россіи публиковано». Мало того, всі вони були віддані до військового або до цивільного суду, при чому їх було «сыскано из домов и помістей» до Глухова, де вони й були заарештовані.

Слідство й суд провадилися найбрутальнішим способом. Обвинуваченим спочатку робилися «разныя устращенія и угрозы, яко то тюрмою, посаженіем на хліб и на воду и другія ругательства». Коли вони відмовилися визнати себе за винних і доводили, що суд над ними, ще й військовий, цілком незаконний, частина з них, найбільш стійкі, «взяты были под строжайшій караул, посаженні на хліб и на воду», а дехто «посажен бмл в сотенную Глуховскую тюрму между воров и бешеных людей». Обвинувачені були засуджені до жорстокої кари, дехто навіть до кари на горло, заміненої на довічне заслання. Вони були «закованы в кандалы и веденні были чрез город в Малороссійскую Коллегію, а оттуда отведены и посажены под строжайшій первого караул, с приказаніем караульному офицеру ни жен, ни дітей их, ниже с пищею кого либо к ним допускать». Зокрема Долинський був позбавлений усіх прав і засуджений на довічне ув’язнення.

Згодом російський уряд, мабзггь, не без участи Рум’янцева, скасував цей жорстокий і безглуздий вирок і амнестував засуджених. Але ніженська демонстрація гучною луною розійшлася по всій Україні. Не дивно, що копії заяви-протесту Долинського та його товаришів проти нелюдського поводження російської адміністрації з ними (годі й казати, що автором її був сам Долинський) знаходимо в різних рукописних збірниках другої половини й кінця XVIII століття.

Хоч Долинський дуже гідно тримався під час слідства й суду, «ніженська історія» не пошкодила його службовій кар’єрі. Він і далі продовжував виконувати обов’язки Батуринського підкоморія. Року 1771, «во время опасной болезни в Ніжине» (мова мовиться про чуму. — О. О.) він «в гражданском правительстві при-судствовал до прекращенія той болізни». Року 1779 Долинський одержав «чин» надвірного радника (в ранзі сухопутнього підполковника), а в 1783-1784 pp. був членом Малоросійської Колегії (при чому «без жало-ванья, на своем кошті»). Року 1782 Долинський був «выбран депутатом с прочими к вьгсочайшему двору (подяка за надання українському шляхетству прав російського дворянства. ) и был в той зкспедиціи чрез пять місяцев».

29 березня 1784 року Долинський був призначений головою І департаменту Новгородсіверського Верхнього Земського Суду- Року 1785 він дістав чин колезького радника, а 1787 р. був нагороджений орденом св. Володимира IV ступеня.

Року 1785 сенатори гр. Q. Р. Воронцов і О. В. Наришкін, що ревізували Новгородсіверську губернію, «записали ему (Долинському) за порядок и скорое отправленіе уголовных діл — похвалу». Недарма навіть старий (з ніженських виборів 1767 р.) противник Долинського, О. Безбородько, тоді вже впливовий вельможа в Петербурзі, дуже рекомендував (1787) його, бо він «лучше многих других» (урядовців), хоч при цьому Безбородько зазначав, що Долинський «уже … слишком стар».

I в урядових колах, і в громадськості Новгородсіверщини старий діяч посів дуже поважне місце. Вік, життєвий досвід, заслужена репутація людини національної думки й непідкупного сумління, з одного боку, і високе службове становище, багатство, широкі й впливові родинні зв’язки, з другого боку, — все це, справді, висунуло Григорія Карповича на одне з перших місць у Новгородсіверському українському середовищі.

Долинському дістався добрий маєток від батька (і діда), який він аж ніяк не надщербив. Року 1783 за ним числилося 825 д.об. ст.Йому належали (1787) в Новгород-сіверській губернії, Коропівського повіту в с. Пекареві (де він і жив) — 156 д., в с. Кнутах — 4 д., в с. Курені — 120 д., Кролевецького повіту, в хуторі при с. Мельні — 1 д.. Чернігівської губернії, в Борзенському повіті, в с. Красилівці — 100 д., в с. Загорівці (Великій) — 13 д. та ще Лохвицького повіту, в с. Огульцах (Гольцах) — 85 д., разом 479 д. ч. ст. (отже, всього коло 1000 д. об. ст.). Окрім того, добрий маєток принесла Долинському його друга жінка (1766), Марфа Іванівна Лашкевич (донька бунчукового товариша Івана Семеновича Лашкевича і внучка Семена Тихоновича Тищенка-Лашке-вича, Стародубівського війта), що першим шлюбом була одружена з Степаном Семеновичем Березовським, бунчуковим товаришем (1761).

Григорій Карпович мав широкі родинні й особисті зв’язки і на Україні, і в Петербурзі. Близькі стосунки (а згодом навіть свояцтво) з гетьманом Кирилом Розумовським та його численною фамілією, приятелювання з родиною Сулим (б. полковник переяславський Семен Сулима та його сини, зокрема «малоросійський» генеральний суддя Яким Сулима), старе знайомство й свояцтво з Опанасом К. Лобисевичем) тощо – робили його відомим далеко за межами Новгородсіверщини. До цього спричинилися також сини Григорія Карповича: Іван (1746-1809), вихованець Кенігсберзького університету, таємний радник, віцепрезидент Комерц-Колеґії (у Петербурзі) і член Російської Академії (1794); Яків, підполковник, згодом колезький радник, радник Новгородсіверської Палати Карного Суду (1791-1796), вихованець Кеніґсберзького університету (1766); Петро, одружений з донькою генерального судді О. П. Дублянського), засідатель Новгородсіверського Верхнього Земського Суду (1782-1785), засідатель Новгородсіверського Совісного Суду (1790), Коропівський повітовий маршал (1791, 1793).

Цікаві стосунки Г. К. Долинського з фельдмаршалом гр. П. Рум’янцевим-Задунайським, який колись так суворо повівся з ніженськими «бунтарями». Згодом минуле було не тільки забуте — ніж ними встановилися дуже добрі взаємини. Про це, між іншим, свідчить лист Г. К. Долинського до Рум’янцева з 11 червня 1778 року, де він сповіщає фельдмаршала про наступне весілля свого сина Петра Григоровича і просить його «обещаную ему милость повышеніем чина пожаловать для сего случаю совершить». Попри вислови звичайної урядової субординації та респекту і разом з тим попри почуття власної гідности, відчувається щира пошана до славного полководця: після всього, що колись було між ними, так міг писати Долинський тільки до дійсно порядної й доброзичливої людини.

Можна було б думати, що на старості літ колишній «бунтар» смирився і визнав новий порядок речей. До певної міри так воно й було. Вік, часті хвороби, нові умови життя — все це мусіло впливати на його погляди і особливо на його поведінку. Аджеж і до нього можна було б скерувати відомі слова правителя Чернігівського намісництва, Андрія С. Милорадовича, до Григорія А. Полетики (1781): «Фамилія Ваша, имініе, немолодыя лета да будут смягченіем патріотической горячности … Оставим дела, судьбою своєю влекомыя».

І все ж маємо дані про те, що Г. Долинський таки не смирився. Коли новгородсіверське дворянство 1786-1787 р. готувалося до зустрічі імператриці Катерини ІІ і витрачало на це чималі кошти, Григорій Карпович, один з небагатьох, відмовився взяти участь у цих витратах, посилаючися на свою нібито матеріяльну «недостаточность». Досить згадати, щ;о це писала людина, якій належало коло тисячі душ кріпаків, щоб зрозуміти політичний сенс цієї відмови. Крім того, це було дуже сміливо, бо всі дворяни Новгородсіверщини були попереджені, що «буде бы, над чаяніе, свышеписаных нарядов или в другом чем, до сего случая (готування до приїзду Катерини II. ) касающемся, кто из господ дворян ослушньш или нерадивым оказался, та-ковой подвергает честь, жизнь и имініе своє опасности»). А Г. К. Долинський до того ще був на державній службі. Отож гадаємо, що в Новгороді-Сіверському Г. Долинський, старий ніженський «протестант», належав до того кола українських патріотів, з якого вийшли «Історія Русів» та «Історія» А. Худорби — і де підготовлена була закордонна політична місія В. Канні ста 1791 року.

Але літа брали своє. Року 1790, мабуть, через хворість, Г. К. Долинський не міг виконувати своїх обов’язків голови Верхнього Земського Суду і перебував у «домовом отпуску»). Згодом стан здоров’я Долинсь-кого трохи покращав, і він повертається на службу, але вже в Чернігові, звідки йому, мабуть, ближче було до свого маєтку (Курень). Якийсь час (1796) він був (,у ранзі статського радника) головою Чернігівського Верхнього Земського Суду. На цій посаді він лишався, мабуть, до ліквідації намісництва.

Останні роки Г. Долинський був у відставці і жив у своєму маєтку. Він помер до 21. II. 1799 року).

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *