Відомі українські актори

Козацька доба започаткувала для українства і театральні трупи. Особливо це проявилося в роки гетьманування Кирила Розумовського, який після обрання на цю посаду в 1750 році почав будувати в Глухові палац італійської архітектури на зразок царського. У цьому ж приміщенні гетьман відвів місце і для театральних вистав. їх мали давати італійські та російські митці, яких Розумовський привіз із Санкт-Петербурга. Проте до участі у виставах гетьман почав долучати і обдарованих місцевих мистців «плебейського» походження. Останні мали настільки великий успіх, що чужинські актори визнали себе переможеними в творчому змаганні, відтак гетьман не вважав за можливе тримати далі їх і відправив на батьківщину.

Але справді український національний театр розпочинається з початку XIX століття з постановок творів видатного Івана Котляревського «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» у Полтавському вільному театрі. Потім розвиток українського театру йшов через поширення цього мистецтва гастролюючими трупами. Особливо ж великого успіху вони досягли під час виступів у Санкт-Петербурзі у 80-х роках XIX століття, в яких брала участь прославлена Марія Заньковецька (4.08.1854-4.10.1934).

«Щось невимовно дивне, неописане трапилося, — писав Микола Садовський у своїх спогадах про її участь в п’єсі «Наймичка».

Це був такий тріумф українського слова, якого воно більше ніколи не зазнавало.

Марія Заньковецька

Заньковецька, цей велетень і талант, розгорнула перед публікою дивні риси простоти й мистецтва. Публіка, яка звикла до штучного і через це блискучого виконання імператорських артистів, потонула в тій божественній, художній простоті артистки… Уперше в житті своїм салон побачив таку артистичну гру, від чого мусив переконатися, що в мужичому, змученому працею тілі, під драною його свитиною, б’ється часто серце, гаряче серце. Це переконання дала їм художньо-чарівна гра Заньковецької. Зате ж і вітала її публіка! Вся зала, набита, мов улик бджолами, блискучим панством сальонів, стогнала і гучно вітала артистку».

І далі: «Слава трупи під орудою Кропивницького росла щодня. Квитки на вистави продавалися тиждень заздалегідь, а вся вулиця Мойка, яка вела до каси театру, була набита людьми всяких шарів суспільства і проїзд по ній припинився. У Петербурзі було багато українців, починаючи з бідолах, які працювали як маленькі урядовці у різних урядах, і до сенаторів зі золотими еполетами, які почали признаватися, що вони теж «малороси», але вже давно з України: «Дуже, дуже приємно познайомитися з земляками».

Геніальний Лев Толстой після перегляду її у виставі «Глитай або ж павук» у Москві 1887 року послав свого сина за куліси, аби той випросив від артистки «на згадку ту хустку», що її Заньковецька зриває з голови на сцені. Той подарунок від великої актриси й досі зберігається в музеї Льва Толстого.

А ідеолог чорної сотні, редактор «Нового времени» Суворін, котрий досі цькував усе українське, став навколішки перед Заньковецькою і молив, аби переходила до російського театру, бо, мовляв, «другой такой артистки я никогда не видел». Він, до речі, кілька разів намагався перетягнути Марію Заньковецьку на російську сцену, заявляючи їй дослівно; «Бросайте вьы вашу узкую национальную речку и випливайте в широкеє безбрежное море общерусского театра».

Однак ні вона, ні її чоловік — артист Микола Садовський та інші українські артисти не зрадили свого рідного театру, незважаючи на те, що їм пропонувалися набагато кращі умови для праці й творчості. Сама Марія Заньковецька в автобіографії це пояснила таким чином: «На всі намагання залишити мене на імператорській сцені, на примусові запросини п. Суворіна до свого театру, Корша — до свого і ще багатьох інших, не дивлячись на ці корисні запропонування і надзвичайні винагороди, яких до того майже ніхто не одержував, незважаючи на становище високостоящого в той час російського театру, не дивлячись на все це, — я залишилась на своїй милій, хоч тоді й зовсім бідній і репертуаром, і положенням, і відносинами до неї з боку уряду — українській сцені».

Російський цар аплодував і кричав «браво!», а після перегляду запросив українських акторів до виступу в одному з імператорський театрів.

За спогадами видатного артиста і режисера Івана Мар’яненка, Марія Заньковецька, «маючи виключну акторську інтуїцію й хорошу пам’ять, була надзвичайно спостережливою… На сцені, під час дії, Марія Константинівна своєю надхненною грою, силою свого таланту захоплювала не тільки глядача, а й своїх партнерів, підносячи одночасно їх на вищий щабель. В патетичних сценах її очі то затуманювались, то горіли, як зорі, то кресали іскри. Голос її то був м’який, дитячо-довірливий, то повний безнадійности, горя, то буряний, клекочуючий (здавалось, могутній барито дзвенить), то раптом сріблястий сміх розкотиться. Хто раз почує цей голос, той все життя пам’ятатиме його».

Такої ж думки був і Михайло Коцюбинський: «Кожний, хто тільки знає українську сцену, хто знає її діячів, той ніколи не забуде вашого імени, не забуде його й історія України… Незабутній Кобзар українського горя поставив»слово» на сторожі, а ви понесли те слово, щоб палити серця, щоб будити у них чуйність до світла і рідної мови…. Бажаємо вам довгого віку, сили, енергії, — так, як Україні бажаємо найбільше людей, як ви».

Відзначаючи її талант, Іван Франко 1908 року лаконічно написав: «Зерно прозябло… і нива ожила і вкрилася ясною зеленню, зацвіла буйно, і в слушнім часі видасть багаті плоди. Ось ваша заслуга перед Україною і перед світом».

 

Марія Заньковецька

До корифеїв українського театру по праву відносять і грекиню за походженням Євфросинію Зарницьку (16.02.1867-30.06.1936), яка з самого дитинства закохалася в нашу мову, а володіючи гарним голос — і в українську народну пісню. Починаючи від 1889 року, коли вона приєдналася до трупи трьох братів Тобілевичів, протягом сорока років п гра в головних ролях у численних українських драмах, оперетах, комедіях і водевілях заворожувала глядача.

 

За рішенням Юнеско 1981 року серед інших пам’ятних дат відзначалося сторіччя від дня народження української драматичної артистки та співачки Катерини Рубчакової (29.04.1881-22.11.1919), котра розпочала свою акторську кар’єру в театрі Товариства

«Руська бесіда» у Львові в 1896 році.

Амвросій Бучма

По суті всі класичні ролі в українському театрі зіграв неповторний Амвросій Бучма (14.03.1891-6.01.1957). Зокрема, він представляв Миколу Задорожного в п’єсі Івана Франка «Украдене щастя», а також був виконавцем багатьох ролей у фільмах українських режисерів.

Наталія Ужвій

З видатних актрис радянського періоду в українському театрі особливо виділяється уродженка Волині Наталія Ужвій (8.09.1898-30.07.1986), яка за видатні заслуги в створенні сценічних образів удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці (1973), трьох Державних премій СРСР і Державної премії УРСР.

Неперевершеним майстром сцени залишився народний артист Микола Яковченко (3.05.1900—11.09.1974), котрий не тільки зіграв численні ролі, а й знявся в багатьох фільмах.

Українці в XX столітті серед перших заявили про своє опанування кіномистецтвом.

Олександр Довженко

Цим маємо завдячувати насамперед геніальності режисера Олександра Довженка (10.09.1894-25.11.1956), фільми якого вже в 30-і роки минулого століття увійшли до золотої скарбниці світового кіномистецтва.

З інших постатей українського кіно мусимо назвати в першу чергу сина буковинської землі Івана Миколайчука (15.06.1941—3.08.1987), котрий створив такі глибокі національні образи на екрані, які залишаться назавжди класичними.

З українською землею пов’язав свою творчість визначний вірменський і український кінорежисер, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1991, посмертно) Сергій Параджанов (9.01.1924-21.07.1990). Тут він створив фільми «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка», «Перший хлопець», «Українська рапсодія», «Квітка на камені».

Але найбільше досягнення — екранізації в 1964 повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Цей фільм був удостоєний 16 призів на багатьох міжнародних кінофестивалях.

Ада Роговцева

Помітними постаттями в українському театральному житті і кіномистецтві стали подружжя Костянтин Степанков (03.06.1928— 22.07.2004) і Ада Роговцева (16.07.1937), які зіграли десятки ролей як на сцені, так і на екрані.

З інших відомих акторів українського театру і кіно необхідно згадати насамперед Богдана Ступку, Богдана Бенюка, Анатолія Хостікоєва, Ольгу Сумську…

Що стосується участі українців у розвитку російського кіно-мистецтва, то тут необхідно назвати таких видатних акторів, як Віра Холодна, Леонід Биков, Василь Лановий, Євген Матвеєв, Сергій Бондарчук, Клара Лучко, Олексій Петренко…

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *