Валентин Гаврилович Литвиненко — біографія

Піднесена мрія і дошкульний жарт, ліричні роздуми і суворий сарказм, дивовижні простота і ясність відзначають художницьку долю Валентина Гавриловича Литвиненка.

Народився він у сім’ї незаможнього торгівця, у м. Кременчуг. Проте справжньою батьківщиною майбутнього митця стало с. Дейманівка на Полтавщині, куди переїхала його сім’я, що рано залишилася без годувальника. Після смерті батька у матері залишилось п’ятеро дітей. Щоб якось прогодувати сім’ю, вона влаштовується в селі працювати акушеркою.

Саме тут, на Полтавщині, в українській мові, співучій і звучній, в красі рідного краю перед майбутнім художником відкрилась Україна. На порозі його юності прийшло до нього почуття Батьківщини, що так яскраво забарвлює його кращі роботи. Мова, на якій написані литвинівські казки, мотиви його краєвидів, його типажі й теми, його настрої — все це принесли роки, прожиті в цьому краї.
В. Литвиненко рано захоплюється літературою, читаючи твори українських та російських класиків, казки, які відкрили йому чарівність поетичного вигаду. Одні книжки пояснювали життя звичайне, його осо­бисте, інші — відкривали шлях в захоплюючі країни, куди летить на ніч Жар-птиця, де Кожемяка перемагає Змія Горинича, де крилаті коні й зо­лоті яблука на деревах, віщі звірі й птиці.

Сімнадцятилітнім хлопчиною Валентин почав працювати — спершу чорноробом, потім учнем маляра. Згодом набув кваліфікації покрівельника-висотника і до 1929 р. працював на будівництві елеваторів у степовому Криму. Життя в ці роки стало його першою справжньою школою. А другою була художня студія знаменитого живописця і графіка М. С. Самокиша на тихій Жуковській вулиці в Сімферополі (1929—1930). Вірний традиціям Академії мистецтв, Самокиш вважав за основу професійної підготовки художника вміння малювати з натури. Він учив цінувати в мистецтві простоту і бачити в ній джерело прекрасного. Вчив чесності й зневаги до вдаваних ефектів.
Юнак продовжував професійне навчання на робітфаку при Хар­ківському художньому інституті (1932—1934), також у студії відомого художника Івана Селезньова в Києві.

Повернувшись з дійсної військової служби, Валентин Литвиненко працює в газеті «Комсомолець України». Саме там відбувається його становлення як художника-карикатуриста. Тоді не існувало, як немає й досі, ніякого факультету, що готував би сатириків. Натомість був колективний досвід сучасників і попередників мистецької школи. В цьо­му плані Литвиненка можна вважати учнем тодішніх старійшин сати­ричного цеху — К. Ротова, В. Антоновського, А. Каневського і, особ­ливо, І. Семенова. Природно, багато чого дало йому спілкування з ук­раїнськими сатириками старшого покоління — О. Козюренком, К. Агнітом, Бе-Ша (Б. Шаповалом), Самумом (С. Уманським), на той час досвідченими майстрами.

У передвоєнний час Литвиненко співробітничає у «Держнацмен-видаві», «Дитвидаві», видавництві «Мистецтво». Саме тоді відкриваються найголовніші шляхи, що ведуть його по життю — там початок і його сатири, і його книжкової графіки.

У 1941 р. Валентина Гавриловича було мобілізовано до армії. Та вже через кілька місяців його відкликали у розпорядження Політвидаву при ЦК КП України; він повертається до справи, за якою застала його війна — малює плакати й листівки, карикатури, ілюструє книжки й брошури.
Коли після багатолітньої перерви в Україні знову почав виходити республіканський журнал «Перець», Валентин Литвиненко зробив одну з перших, багатьом відому обкладинку журналу, в якому його «патрон» — Перець — вперше втілився у вигляді маленького задиркуватого чоло­вічка у широченних червоних штанцях. Вже перші воєнні плакати відштовхнули у далечінь все, чим до тієї пори жив художник. Він блискуче виконав плакати «Гітлер капут!», «З миру по нитці», «Коментарі зайві» тощо. Вони посіли чільне місце з-поміж головних його досягнень. Са­тиричні плакати 1944—1945-х рр. перейняті тим урочистим оптиміз­мом, який входить вагомим складником до литвиненківського особли­вого бачення, особливого пізнання світу.
Згадуючи вітчизняну сатиру після перелому у війні, після перших рішучих перемог нашого народу, сатирична братія тріумфувала. Нарешті можна було із цілковитою підставою малювати побитого Гітлера. Переможний дух нашої сатири втілився «на повну силу» в плакатах Литвиненка.
Агітвікно («Коментарі зайві») (1944) намальоване з тією безпосе­редністю, з тією внутрішньою розкутістю, яка буває хіба що тільки в альбомах начерків «для себе». Так, Гітлер намальований з підв’язаною щокою; він біжить і губить на ходу драні штани. Плакат сповнений ме­тафор: до тулуба замість ніг приставлена блискавка — поламана й пе­рев’язана ганчіркою «блискавка навпаки», символ хваленого «бліц-крига», який провалився, «блискавичної війни», що обернулася на «бліц-драп».

Цей плакат зробив свою справу: надав впевненості й сміливості мільйонам наших людей в ті тривожні роки війни.

З роботами для фронту пов’язані і станкові твори Литвиненка 1944—1945 рр. Гравюри «Рус не здається», «Дядечку, я боюсь!», «Дитячий садок», «Душегубка» — це потрясіння художника під час війни всім тим, що так болісно нагадувало трагедію в Україні 1944-го. Зокрема у гравюрі «Душегубка» зображена фабрика смерті в Бабиному Яру: »тільки що перестали диміть печі, і попіл трьохсот тисяч жертв ще не змішався з землею, і не виросла трава…».
Найважливіша якість Литвиненка-художника — його дивовижне гостре відчуття багатоманітності життя. Либонь цим відчуттям пояс­нюється одна із суттєвих особливостей творчості майстра — його праг­нення до художнього універсалізму як засобу, завдяки якому якнай­точніше можна показати повноту буття. Життя бачиться йому як єдність протилежностей, переплетіння суперечних начал — світла й темряви, добра й зла, правди й кривди. Саме це почуття контрастності й по­роджує в творчості художника речі, полярні за темами й образами, за духом та настроями. Звідси — лінії творчих пошуків Валентина Литви­ненка, його сатира, його лірика, його епос.
Наприкінці 1945 року Литвиненко виконав «Люблю і горджуся» та «Лист». Відкриваючи для себе інші, неходжені шляхи, він постає в цих роботах зовсім іншим художником; ними починається інший Литви­ненко — лірик. І найчистіша лірика воєнного часу — «Лист», повість про сумні й нерозривні зв’язки часу. Художник розповів її як людську долю, як історію кохання.
Литвиненко не пояснює того, що відбувається; й ми можемо ду­мати, що хочемо про листа, ім’ям якого названа композиція. Та смуток «Листа» ми відчуваємо, знаючи, яка біда скоїлася з жінкою, котра стоїть біля стемнілого вікна. Це біда, яку несли воєнні листи. Художник дає глядачеві відчути розмір горя: прийшов лист — і світ розколовся навпіл. За вікном усе залишилося, як раніше — рухлива вулиця, біло-біло, і йдуть люди, і засвічуються вечірні вікна. Ми бачимо все це очима жін­ки, в руках якої — щойно розпечатаний лист. І все це протистоїть іншо­му плану композиції, де простір став неживий і тоненька жінка з листом у руці здається особливо сумною. Для неї умить весь оточуючий світ змінився.

«Лист» знаходиться десь поміж живописом і графікою, і найближче до графіки, до мови ліногравюри, якою майже незмінно користується Литвиненко-лірик.
Тою ж самого 1945-го Литвиненко зробив «Дон Кіхота» за моти­вами Сервантеса. Його герой прийшов не з рівнин Ламанчи, а з Освенціма й Орадура. Він приголомшений «жахом війни, і при зустрічі з ним художникові не до сміху.

Згодом речі, подібні до «Листа», «Дон Кіхота» — одна за одною ви­никають поряд із карикатурами Литвиненка. Це — «Полтавський пей­заж» і «Мисливський мотив», «Пам’ятник Т. Г. Шевченкові в Києві» і «Золота осінь», «Мисливська лірика», «Весняна тиша», «Весняні води» та ін. Художник вдається до пошуків найліричнішої лірики так само­віддано, як і до створення найсатиричнішої сатири. і тут його веде пос­тійне прагнення до художньої досконалості.
Над кожним аркушем свого ліричного альбома Литвиненко пра­цює, як звичайно, довго, перепробуючи кілька варіантів. Нерідко цілі роки відділяють перший відбиток завершеної гравюри від першого її ескіза. У «Золотій осені» — озимина, густа, рівна, дружна, перебігає з краю в край швидкими зеленими струмками. Автор хоче, щоб світ його гравюр був рівновеликий світові сущому. Йому потрібно, щоб був широким цей світ. 1 для того в його гравюрах — і другий, і третій плани, і обов’язкові даті, й темні смуги лісів біля небокраю, і телеграфні лінії, що йдуть у далечінь, і ключі журавлів, які відлітають у вирій.
Часто за зовні звичайнісінькими, невинними побутовими сценами його карикатури приховують гострий сатиричний підтекст. Мова йдеться про: «А у матері одинак» (1954), «Трагедія з комедією» (1954), «На межі двох районів» (1955), «Дохазяйнувалися» (1955), «Усім штатом перед апаратом», «Вельможа» (1959), «Майже як у казці» (1967) та ін.
«Усім штатом перед апаратом» на вигляд — «сцена». Розсад­жуються люди на ґанку правління колгоспу, збираючись фотографу­ватися, їх дуже багато — усі не вміщаються на ґанку, деякі всілися на сходинках і просто на землі. Задні, як у цирковій «піраміді», нава­люються на спини передніх. І це ще не все: хтось перелякано кричить: «зачекайте, не знімайте, зараз ще троє прибіжать…». І справді: біжать троє, поспішаючи, гублячи шапки…
Як не відрізняються усі вони багатьма своїми прикметами, в око впадає їхня подібність. Вони і повинні бути саме такими: адже це — штат, не люди, а «одиниці».
У середині — наприкінці 1960-х років, прагнучи до найбільшої місткості сатиричного образу, Литвиненко досить часто звертається до форми малюнка-байки. При цьому він не переповідає байку в послі­довній низці малюнків, що замінюють рядки тексту, а відтворює її обра­зи й ситуації.
Повертаючись до теми малюнка «Усім штатом перед апаратом*’ у 1966 р., митець вирішує її вже зовсім по-іншому. Він розповідає байку про «Головрукавичторг», де є і загублена рукавичка, і жаба-скреко-тушка, і зайчик-побігайчик, і лисмчха-сестричха, і братик-вовчик, котрі дуже зручно влаштувалися в ній, і, нарешті, ведмідь, якому теж закор­тіло там поживитися. «Бачу, штати у вас ще не зовсім укомплектовані, так що й для мене місце знайдеться».
У ці роки художник уважніший до народної графіки, до лубкових картинок. В одній із пізніх його карикатур «Ріпка» постає світ наївний і злагоджений, міцно й розумно сконструйований з формальних елемен­тів лубка, що зберії і лубкову виразність, і його простодушне лукавство. Ці пошуки Литвиненка дуже споріднені з усім, чим жила тоді сатирична графіка, яка все настійніше відшукує зв’язок з народним мистецтвом, з національною художньою традицією. Тому роботи його — знову серед кращих, найпомітніших досягнень сатири, визначають її магістральний шлях.
Важливим кроком Литвиненка до епосу стала серія «Рибальське щастя» (1960). Багато її гравюр зберігають прямий зв’язок з «Мисливсь­кими усмішками» Остапа Вишні. Вони найбільш гумористичні. Як не веселиться художник, розповідаючи про свого героя, йому близьке вті­лювання в серії образів природи, він милується нею без поспіху, насо­лоджуючись. В його образах порівну гумору і лірики. Праці Лигвинешса побували на багатьох виставках України, в інших республіках колиш­нього Радянського Союзу, зарубіжних країнах. Його ілюстрації до байок І.Крилова і Л. Глібова, до «Мідного вершника» і «Руслана і Людмили» О. Пушкіна, до Тараса Бульби» й «Ревізора» М Гоголя, поема «Сон» Т. Шев­ченка — не стільки перекладання літературного твору, скільки суджен­ня про нього, своєрідний портрет, об’єктом у якому стає авторський за­дум. Згодом просування митця до епосу, до епічних форм, епічного сприйняття світу здійснюється в кількох напрямах. Він створює цикли гравюр і малюнків, у яких маємо паралель до епічних літературних тво­рів, — ілюстрації у звичайному значенні слова («Захар Беркут» 1. Осан­ка, 1950; українські народні казки, 1948—1968; казки І Франка, 1951 і 1967 та Лесі Українки, 1966; «Три ведмеді» Л. Толстого, 1953).
Лні поема, ані повість, що відтворили героїчні видіння минувшини, а саме казка назавжди залишиться для Литвиненка найулюбленішою епічною формою. У ній він бачить втілення мудрості народу, пам’ять його тисячолітньої боротьби проти сил природи, гніту, злиднів. Йому дорогий у казці її поетичний реалізм, що сполучив найтонші спосте­реження і вигадливу фантастику. Мова Литвиненка-казкаря звучить ра­дісно й наївно. Художник дає волю своєму живописному почуттю й ши­роко використовує усі можливості кольору. Казка починається в нього не від спроб наділити людською подобою її героя, а від того, що, за­лишаючись тваринами, вони смішно пародіюють людські почуття і вчинки. Щось подібне відбувається в казкових ілюстраціях Литвиненка і з пейзажними мотивами. Природа теж постає в його ілюстраціях як жива.

Такою книжкою є «Осел і Лев» І. Франка, яку оформив і проілюст­рував 1967 р. Литвиненко. Він так розміщує ілюстрації, що ті ніби під­хоплюють оповідь, продовжуючи з того місця, на якому її обриває остання фраза попередньої сторінки.
У роботі над ілюстраціями до збірника українських народних казок «Рукавичка» (1968—1969) художник продовжує шлях, намічений у попередній книжці. Казки з «Рукавички» — це улюблений ним світ тва­рин. За влучністю портретів «Рукавичка» помітно виділяється навіть серед кращих його робіт. Природа героїв митця — двоїста: залишаю­чись персонажами фантастичних лісових історій, вони живуть і як уособлення певних моральних начал — Боягузства та Винахідливості, Хоробрості та Завзятості. Сила живої спостережливості й фантазії ху­дожника позбавляє їх нудної однозначності шкільних персоніфікацій. І вся казковість «Рукавички» раптом обертається прозорим шифром. Яким передаються очищені від дрібниць побуту, покладені на високий лад епосу дії людські.

У «Рукавичці» втілені народні уявлення про розумний, по-доброму влаштований правильний світ, в якому перемагають чесність, відвага й кмітливість, де неуцтво, боягузтво, підступність завжди осоромлені. Тут постає образ могутнього переможного життя, яким вирує земля, вига­няючи в піднебесся ліси, закипаючи шумом трав, народжуючи звірів «хороших» і «поганих», але завжди гармонійних всією своєю звірячою статтю. У гравюрі-байці «Журі» йдеться про тугих на вухо, хрипких во­рон, поставлених бути суддями пташиного співу. Як сатиричний під­текст вплітається в літературну тканину байкового епосу, так у Лит­виненка він закладений у тканину пластичну. Його «Журі» — це зістав­лення характерів. «Журі» — величезні ворони, які відгородилися від усього на світі зі своїм переможним невігласним карканням, знялися, як гора, над малесеньким співаючим зябликом, і в цьому зіставленні — вбивча іронія.

Уже говорилося про значення казки в творчій долі художника. Його шлях до казки — від ілюстрування її до зображення, до відкриггя пластичної паралелі епічному літературному жанрові. І коли на цьому шляху до нього приходить справжній здобуток, який ознаменував гра­вюру, він так і називає її — «Казка». Вперше Литвиненко здійснює в своїй станковій графіці суто декоративне рішення: вся поверхня її ніби заткана візерунком химерно переплетених гілок. Розглядаючи її, йдеш разом з художником із правди в казку. Нам дається ніби подвійний зір: все, що відбувається в гравюрі, ми бачимо очима дівчинки і своїми очи­ма. 1 нам видно, як дерево на краю лісу, сягаючи корінням в озеро, стає лісовим духом: піднісши над темною водою круглу вусату голову, під­першись вузлуватими ручиськами, лісовий бог дивиться вдалину суво­ро, із задумою, загадково. Його руки, довгі вуса і волосся невловимо переходять у кору і коріння дерева, і, спостерігаючи за ходом штихеля, звивистими нерівними борозенками, що позначають складки кори і химерно сплетений візерунок гілок, ми ніби знову покидаємо казку і йдемо в правду, в звичайне денне життя лісу. Це не ілюстрація до казки, а просто казка, закінчена, що замикає в самій собі художній організм. Світ казки втілений у пластиці, в будові ліній і площин, і в кольорі, в усьому матеріалі, з якої робиться гравюра.
Заслуговує на увагу чудовий живопис Валентина Григоровича. Це зокрема: «Руїни Києво-Печерської лаври» (1944), «Ліс на Кавказі», «Над морем» (1945), «Міський етюд» (1946), «На Володимирській гірці», «Місячний вечір» (1947), «Біля Києва» (1948), «Стара верба», «Весняний дощ» (1965), «Блакитна весна», «Стара яблуня», «Дорога на село», «Гілка з яблуками» (1966), «Озеро взимку» (1967), «Зелений червень» (1969), «Свіжий сніг», «Зимовий краєвид», «Березовий гай», «Літній день» (1970) та багато ін.
Десь уже близько тридцяти років «орудував» Литвиненко олівцем, ілюстрував народні казки, байки Л. Глібова, казки І. Франка й Лесі Українки, мисливські усмішки улюбленого Остапа Вишні. Зрештою й самому захотілося не тільки пензлем, а й художнім словом змалювати своїх маленьких друзів — птахів та звірят, своєрідними голосами яких повнилась його домівка. І відомий художник узяв письменницьке перо й до кінця свого життя не випускав його з рук, створюючи власні казки та оповідання про синичок, білочок, шпачків, їжачків. Валентин Гаврило­вич все життя любив ліси й поля, зелені луки й українські річки, уважно вивчав поведінку їхніх мешканців, піклувався про чотириногих та кри­латих друзів. Веселий вигадник і казкар, він часто був свідком цікавих випадків з життя тварин та пташок і розповів про них у своїх творах: «Про маленьких друзів», «Як гуртом корову рятували», «Повітряна три­вога», «Золоте яєчко», «Казки та оповідання», «Чарівна сопілка», «Стара сосна і дятел-молодець».

Збігали роки. Час приносив Литвиненкові нові теми й образи, нові завдання й захоплення. Його роботи виділялися навіть у найширшій та найповажнішій експозиції. В їхній Оцінці були одностайні і глядачі, і кришки. Його книги витримували найбільші тиражі, а потім по кілька разів перевидавалися. А станкові аркуші розходилися в численних фото­копіях. Люди переповідали одне одному як свіжий анекдот на злобу дня його карикатури, дошкульні та їдкі. Твори В. Литвинснка не раз де­монструвалися на зарубіжних виставках радянського мистецтва, стали відомими й визнаними в багатьох країнах. На Всесвітній виставці «По­літична сатира в боротьбі за мир» (Москва, 1970) вони були відзначені золотою медаллю. За великі заслуги в розвитку українського мистецтва
B.  Литвиненко 1960 р. був удостоєний звання народного художника Української РСР.

У 1966 р. Валентин Гаврилович зробив автошарж для свого кро­кодильського альбомчика. Він малював, не жаліючи себе, ущипливо від­мічаючи й кущики брів, що ростуть безладно, й довгі пасма чуба, старанно й невміло начесаного збоку на лисе тім’я. І очі, що дивляться ду­же пильно, як заворожені, й ледь розгублено, немовби вперше бачать усе навкруги. Та ще через те, що олівець у руці художника нерішуче повис над аркушем, нібито вперше вибираючи шлях у його білих про­сторах. 1 здається, що обличчя це з якоїсь іншої, нікому не відомої біографії. Настільки не в’яжеться воно з канонічним і загальновідомим життєписом майстра. Саме воно, оце обличчя, й нагадує несподівано те, чого не можна забувати — складне творче життя свого володаря, шлях, яким він йшов в цей світ, щоб побачити його по-справжньому і зрозуміти.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *