Бойки

Бойки — етнографічна група українців, які заселяють Карпати на північних та південних схилах від р. Ломниця й Тересьва на сході — до р. Уж і Сан на заході. За сучасним адмінподілом, Бойківщина охоплює південно-західну частину Рожнятівського і майже весь Долинський райони Івано-Франківської обл.; Сколівський, Турківський, південну смугу Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і більшу частину Старосамбірського районів Львівської обл.; північну частину Міжгірського і Великоберезнянського та Воловецький райони Закарпатської обл.

Культура і побут бойків мали деякі особливості, зумовлені їх історичною долею та природним середовищем. У Боків збереглися деякі специфічні риси в мові (бойківський говір), одязі, будівлях. За основними рисами культури й побуту вони майже не відрізняються від українців інших регіонів.

Територія Бойківщини займає близько 8 тис. км2.

Бойки — нащадки давнього східнослов’янського племені білих хорватів, яке входило до складу Київської Русі.

Перші демографічні дані про населення Бойківщини містяться в переписах австрійського уряду (1772-1774), хоча на їх основі не можна відтворити повної демографічної картини, оскільки анкети переписів містили дуже мало питань. За приблизними розрахунками (1857), на Бойківщині проживало 170-175 тис. чол., зокрема в галицькій частині – 110-118 тис., закарпатській — 52- 57 тис.

У 1772-1918 рр. Бойківщина перебувала під владою Австро-Угорщини, 1919-1939 рр.- Польщі. Після возз’єднання Західної України (1939) та Закарпаття (1945) з УРСР — у складі України.

Станом на 15 січня 1970 р. на її території проживало близько 300 тис. чол. (питома вага українців становила в середньому 73,2%).

Існує кілька гіпотез походження назви «Бойки», проте проблема утворення цього етноніму залишається нез’ясованою. З усіх припущень та гіпотез найпоширенішими й науково обґрунтованими є дві. Перша базується на лінгвістично-діалектній основі (О. Верхратський) і пов’язує походження з особливістю їх лексики (населення часто вживало в своєму говорі частку «бойе» в значенні «так»). За другою гіпотезою, етнонім «Бойки» походить від антропоніма «Бойко».

Науково безпідставними й штучними можна вважати спроби пов’язати походження назви «Бойки» із різними проявами їх вдачі або характеру (І. Червінський, 1811; П. Шафарик, 1837; О. Потебня, 1878). Гіпотеза, що пов’язує назву «Бойки» з кельтським племенем «бойїв» (боїв), також нічим не обґрунтована (А. Пастернак).

Бойки

Археологічні пам’ятки др. пол. І тис. н. е., знайдені на території Бойківщини, мають виразний східнослов’янський характер.

Матеріали антропологічних досліджень населення Бойківщини, що проводилися у XIX-XX ст., дають підстави для висновків: антропологічна подібність значною мірою збігається з гематологічною й свідчить про генетичну спільність Бойків із східними слов’янами взагалі та з українцями інших регіонів. Зокрема, відомий польський вчений І. Коперницький (1888) констатував, що за морфологічними рисами Бойків істотно не відрізняються від українців рівнинних районів Галичини. Польський антрополог Я. Чекановський у своїх дослідженнях (1967) відзначив велику подібність Бойків до лівобережних українців-полтавчан.

У складі української загальнонародної мови говір бойків належить до так званих карпатських говорів південно-західної групи українських діалектів. Він має деякі специфічні риси, зокрема, у фонетиці, морфології, лексиці (є своєрідні слова, багато архаїзмів тощо; наприклад: «шата» — одяг; «чилад» — люди; «жалива» — кропива; «лужанка» — поляна в лісі. Бойківські старовинні перекази про Святославову могилу, короля Данила та ін. свідчать про їх участь у спільноукраїнських історичних процесах.

Основні галузі господарства Бойків — гірське скотарство та землеробство (рілля становить близько 25% території), лісові промисли, художні ремесла. Бойки також возили сіль. Через Бойківщину проходив головний шлях з України в Угорщину й Західну Європу. Оселі Бойків користувалися т. зв. волосько-руським правом і не знали панщини; феодальні повинності існували переважно у формі чиншу (продуктової або грошової ренти) та відробітків (заготівля будматеріалів, забезпечення солеварень дровами тощо). В сучасних умовах Бойки займаються переважно землеробством і скотарством, працюють на лісорозробках, нафтових промислах; розвинені художні ремесла існує курортна галузь.

Найбільші міські поселення Бойків: Турка, Бориня, Волове, Старий Самбір, Самбір, Борислав, Дрогобич, Долина, Калуш.

Збереглися шедеври архітектури Бойків: Миколаївська церква в с. Кривка (1768), Михайлівська церква та дзвіниця в с. Тисовець (1863), громадський дзвін в с. Комарівка (1887, є підстави вважати, що він аналогічний вічевим дзвонам періоду Київської Русі), церква св. Юра у Дрогобичі (XV-XVI ст.) та ін.

Основним метеріалом для одягу Бойків служили домоткане полотно, вовняне сукно й овече хутро. Колористична гама одягу, його прикраси й орнаментація були на Бойківщині значно біднішими й простішими, ніж у гуцулів або лемків. Один з характерних засобів оздоблення одягу, особливо жіночих сорочок — дрібні зборки довкола шиї та в нижній частині рукавів. Чоловіки носили полотняні штани й сорочку, киптар або сердак, гуньку (з овечої вовни), широкополий капелюх (бриль), ходаки і широкий шкіряний пояс. Сорочка мала розріз на спині. Бойки також носили хутряну безрукавку — бунду, один бік якої був незашитий і зав’язувався ремінцями. Чоловіки подекуди заплітали волосся у дві коси.

З Бойківщиною пов’язані імена видатних діячів української культури: І. Франко, В. Гнатюк, М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич, В. Охримович, М. Павлик, О. Марків, М. Зубрицький, І. Лепкий. І. Франко присвятив історії та культурі краю свої численні художні, публіцистичні й наукові твори (зокрема, «Етнографічна експедиція на Бойківщину», «Карпато-руське письменство»). На Бойківщині народились П. Ко-нашевич-Сагайдачний, І. Креховецький — генеральний суддя за Б. Хмельницького, багато інших визначних діячів минулого.

Сукупність традиційних місцевих етнокультурних рис характеризує Бойків як своєрідну історично складену етнографічну групу українців. Головними й етновизначальними в структурі їх побуту, матеріальної та духовної культури були і є ознаки, спільні для всього українського народу.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Схоже