Берестейська унія

Безумовно що велике значення мало в житті українського народу релігійне питання (боротьба проти православної української Церкви, окатоличування) і що воно було тісно пов’язане з національним питанням насильної чи добровільної полонізації, зокрема вищих шарів суспільства. Але приходиться ствердити, що зокрема в релігійному аспекті тодішньої України і її драми, ні реформаційні рухи, ні католицька реакція, ні спорадичні конфлікти між єпископами (з духовенством) і інколи перебільшеним автономізмом братств, (що часами доводило до конфліктів), в такій мірі не знищило української православної Церкви, як важний історичний акт в житті тодішньої України, яким була церковна унія, заключена в Бересті, на Волині, в 1596 р.

Ідея злуки православної і католицької Церков, за словами Н. Полонської-Василенко, ніколи не заникала в нашій історії. Ці спроби поєднати Церкви, що розділились ще в 1054 р., починаються вже в XII ст., прибирають на силі в XIII ст. (Собор в Ліоні 1274 р.) і з початком XV ст. (Констанцький собор у 1418 р.). Найбільше актуальним стало це питання на Флорентійському соборі 1439 р. Але хоч тоді митрополит Ісидор приєднався до унії, проте, крім горстки магнатів, широкі маси залишились при православній вірі. В середині XVI ст., з посиленим наступом польського воюючого католицизму, появляються в Польщі палкі полемісти (як от Венедикт Герберст та визначний єзуїт Петро Скарга), які починають гостру боротьбу проти православної Церкви, а той останній (Скарга), у своїм творі «Про єдність Божої Церкви», безпосередньо засуджував православну віру й доводив необхідність злуки з Римом, накреслюючи при цьому перспективні користі, які матиме з цього Україна, передовсім в культурно-освітній ділянці, в піднесенні престижу православного духовенства і в матеріальних благах української шляхти.

Наприкінці XVI ст. знову поновились унійні заходи серед православних, при чому ініціаторами стали самі православні владики, які почували себе зневаженими політикою грецьких патріархів, що підтримували братства і хотіли завести контролю над єпископами чи митрополитом. Широкі маси поставились до справи унії байдуже, а якщо йдеться про становище українських магнатів, то воно було різне: одні, як от Тишкевич, що був одним з найбільших оборонців православ’я, пішли за унією; інші, як от „некоронований король” України кн. Костянтин Острозький, власник величезного майна в Галичині і на Волині та опікун тисячі церков, усвідомляв, що унія може оздоровити відносини і скріпити престиж православної Церкви, поставив до ініціаторів унії ряд вимог. Він м.ін. домагався: збереження обряду, заборони забирати насильно православні церкви, заборони переходу на латинський обряд, зрівняння в правах православного духовенства з католицьким і т.д. Але цих „артикулів” Острозького не проголошено на Соборі, що в ньому взяли участь митрополит і сімох єпископів, а з них тільки двох (львівський Гедеон Балабан та перемиський Михаїл) стануло по стороні православних, а п’ять інших, з митрополитом Михайлом Рогозою, перейшли на унію.

Рішення Берестейського собору польський король затвердив, а православні, що відбували свої наради в той же час також у Бересті, з участю екзарха грецького патріарха Никифора, відкинули їх.

Так Україна розділилась у Бересті на два ворожі табори: по одному боці став увесь православний загал і два владики, по другому — уніати, митрополит і п’ять владик (володимирський, луцький, пінський, холмський і полоцький). Усіх цих владик „відступників від православної віри” Никифор позбавив сану „за самовільне підданство папі римському”.

Берестейська унія, що була задумана як засіб скріплення й рятунку української православної Церкви мала непередбачені наслідки: з однієї православної Церкви виникнула т.зв. уніатська, тобто Українська Католицька Церква (з’єднана з Римом) і православна-нез’єднана (ця остання в другій пол. XVII ст. попала в залежність від московського патріарха.).

Оцей тяжкий стан погіршував внутрішній двоподіл: владики, частина міщан і шляхти пішли за унією, а більшість рядового духовенства та частина шляхти з князем Острозьким, братства, селяни, а передовсім найбільша сила — козацтво, залишились при православній Церкві.

Таким чином православна Церква залишилась на фронті нерівної боротьби. Розвинулась на широку скалю полеміка, тобто полемічна література, яка мала велике значення для оборони православної Церкви. А в цій полеміці пристрасну участь брали видатні й талановиті автори, а їх твори поширювались по всій Україні й викликали захоплення читачів. А тим часом православні втрачали права, а з ними церкви, монастирі, маєтки, які переходили в уніатські руки.

На тлі цих подій поглиблюється денаціоналізація української шляхти і цілий ряд знатних родів переходить на унію або католицтво, а там дальше в польський національний табір. Релігійна боротьба підкошувала сили народу, полемічна література роз’ятрювала пристрасті: православні ненавиділи уніатів, „як зрадників віри”, а римо-католицька Церква не вважала їх за повноправних громадян, бо вони не були поляками. Поляки хотіли, щоб вони — з’єднані з Римом — відмовились від усіх своїх догм, від історії, традиції. Але наслідки цієї акції були зовсім протилежні. Хоч польське катол. духовенство принижувало уніатів, вони не здавались і, не дивлячись на всі ці перешкоди й моральні терпіння, „Українська Католицька Церква — каже видатний історик Д. Дорошенко — не зв’язалась з польським урядом, а стала головним заборолом української народності проти полонізації”

 

За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *