Архів коша Запорозької Січі

1775 рік, 4 червня… Численні царські війська зненацька оточили запорозьку столицю Січ. Під їхнім тиском кошова старшина вирішила здати Січ без опору.Наступного дня, 5 червня, за наказом командувача царськими військами генерал-майора П. Текелі з січових сховищ забрали й вивезли в поле боєприпаси, матеріальні цінності й архів запорозької військової канцелярії тощо. Столиця Запорозької Січі була зруйнована, а її територія — Вольності Війська Запорозького — окупована царськими військами.

Конфіскований архів скасованого Коша (уряду) Запорозької Січі після зруйнування

січової фортеці опинився в розпорядженні коменданта Новосіченського ретраншементу (царської військової бази на Запорожжі) Норо ва. Саме тоді почалося вилучення документів цього архіву. Потьомкін шукав у запорозькому архіві документи, цікаві особисто для нього. Серед них — копію виданого йому атестата на звання «товариша запорозького куреня Кущівського» і передусім приватні свої листи до кошового отамана Петра Калнишевського, в яких називав його «вельмишановним люб’язним своїм батьком, « нерозлучним другом », а після скасування Запорозької Січі з віроломством і жорстокістю, без суду й слідства наказав Калнишевського заслати й довічно ув’язнити в Соловецькому монастирі.

Коли закінчив своє існування Новосіченський ретраншемент, у 1777 р. архів Коша Запорозької Січі був переданий до фортеці св. Єлизавети; однак і ця фортеця була ліквідована в 1784 р. Запорозькі архівні справи опинилися в Катеринославському повітовому суді, де січовий архів, документи якого ще мали практичне значення, використовувався для довідок у справах про землеволодіння на території колишньої Запорозької Січі, оскільки її землі Катерина II роздала російським та українським поміщикам. Згодом, коли «для ведення поточних справ» уже не було потреби в запорозьких документах, чиновники забули про архів Коша Запорозької Січі, і він припадав порохом у підвалах суду, зотлівав…

Однак рядовий канцелярист Спичак, зрозумівши неоціненне наукове значення архіву Коша Запорозької Січі, відібрав і упорядкував його, врятувавши таким чином для нашої історії та культури.

У1839 р. новоросійський генерал-губернатор М. Воронцов організував комісію (у складі губернського чиновника для особливих доручень історика А. Скальковського, представників міністерства освіти професора М. Мурзакевича та військового міністерства Розета) з розшуку й збирання матеріалів для історичного архіву, що створювався в Одесі. Катеринославський повітовий суддя Куценко повідомив Воронцову, що Спичак зібрав багато документів Запорозького Коша. Воронцов 11 листопада 1839 р. наказав Куценкові відправляти в Одесу запорозькі матеріали, а Скальковському — прийняти у своє відання справи запорозького січового архіву і «зберігати до розпорядження».

8 грудня 1839 р. суддя Куценко писав у донесенні Воронцову про відправку справ січового архіву і про те, що повітовий суд оголосив канцеляристу Спичаку подяку, яку було запропоновано Воронцовим. Розпорядження генерал-губернатора Скальковському щодо запорозького архіву так ніколи й не надійшло. Скальковський привласнив архів і шістдесят років тримав у своєму монопольному володінні унікальні історичні матеріали, які були внаслідок цього не доступні для науки. Наукова громадськість вперше дізналася про існування цього архіву саме із тритомної «Історії Нової Січі, або останнього Коша Запорозького» А. Скальковського, яку він надрукував у 1841, 1846 і 1885 pp. Автор книги приписував собі заслугу відкриття запорозьких матеріалів. Ряд статей і документів запорозького архіву він надрукував у журналі «Киевская старина».

Тримаючи запорозький архів як особисту власність, Скальковський не підпускав до нього інших дослідників. Наводячи запорозькі документи у своїй тритомній «Історії Нової Січі…», Скальковський писав: «З моєго архіву». Саме лише через це широке документальне цитування і зверталися вчені до його книги. Нищівну оцінку Скальковському як історикові дав Т. Г. Шевченко («брешеш, людоморе…»). В «Історії Нової Січі…» використана лише незначна частина запорозького архіву. У викладі, який ведеться майже в літописній формі, вмонтовані документи або витяги з них. Звіряючи їх з оригіналами архіву Коша Запорозької Січі, можна переконатися, що Скальковський спотворював архівні матеріали, робив багато скорочень без усяких застережень.

На початку 80-х pp. XIX ст. Новоросійський університет і «Одеське товариство історії та старожитностей» безуспішно намагалися визволити запорозький архів з рук Скальковського. Відомий дослідник історії запорозького козацтва Д.І. Яворницький звернувся до Скальковського з проханням дозволити ознайомитися з архівом, але той зажадав фантастичну суму. За два місяці до смерті, в 1898 p., Скальковський передав архіваріусу скасованого генерал-губернаторського управління в Одесі О. Міллеру весь запорозький архів, який містився у двох шафах: одна була з упорядкованими справами, а друга — з невпорядкованими, без опису. За заповітом Скальковського, Міллер мусив приєднати запорозький архів до архіву генерал-губернатора, що зберігався при канцелярії одеського градоначальника.

Але й після цього архів Коша Запорозької Січі залишався до 1917 р. закритим для дослідників. Історик Кубані П. Короленко чотири роки (1898-1902) добивався дозволу градоначальника працювати над січовим архівом. Врешті-решт йому було рішуче відмовлено.

Такий же наслідок мали й клопотання члена «Одеського товариства історії та старожитностей» П. Іванова, який після невдачі в Одесі розшукував запорозькі документи в петербурзькому архіві. У той же час якимсь чином окремі матеріали із січового архіву вилучалися і продавалися спритними гендлярами на чорному ринку в Одесі; до слова, таке траплялося і за життя Скальковського. У 1899 р. професор О. Мурзакевич подарував «Одеському товариству історії та старожитностей», у бібліотеці якого опинилась низка запорозьких документів, лист київського генерал-губернатора Вейсбаха до кошового отамана Івана Білицького щодо умов переходу Запорозької Січі з кримської протекції під російську владу. Документи про цей період відсутні в архіві Коша Запорозької Січі, хоча вони згадуються у Скальковського. Очевидно, вони загинули по приватних колекціях і збірках, а тепер їх можна переказувати лише за скороченими текстами Скальковського.

Після жовтневої революції, коли була проведена націоналізація архівної справи, архів Коша Запорозької Січі ввійшов у систему українських радянських державних архівів: спочатку до складу фондів Одеського крайового історичного архіву, а в 1931 р. був переведений до Харківського центрального історичного архіву.

У 1941 р. архів Коша Запорозької Січі було евакуйовано серед найцінніших архівних фондів, а в 1945 р. привезено до Києва; він увійшов до складу фондів Центрального державного історичного архіву України, де й досі зберігається у фонді 229.

Архів Коша Запорозької Січі, незважаючи на те, що деякі його документи безповоротно втрачені, залишається єдиним цілісним, системним зібранням запорозьких документальних матеріалів часів Нової Січі. Взагалі від усієї трьохсотлітньої історії українського козацтва збереглося не так уже й багато прямих документів, що належали Запорозькій Січі. Так, під час розгрому царськими військами за наказом Петра І Чортомлицької Січі в полум’ї пожежі загинув січовий архів. Царський офіцер Петро Яковлєв зумів, однак, захопити клейноди й частину запорозьких документів і вивезти їх до Петербурга.

Отже, окремі запорозькі документи, а також історичні матеріали про запорозьких козаків входять до складу різних архівних фондів та рукописних збірок, що розпорошені не тільки по архівах України, Москви, Петербурга, а й Польщі, Угорщини, Швеції, Франції, Ватика-ну, Туреччини.

Таким чином, архівний фонд, що склався внаслідок діяльності Коша — центрального органу правління Підпільненської (Нової) Січі, в якому всебічно й комплексно відбився останній сорокарічний період існування запорозького козацтва, є унікальним історичним джерелом. Невичерпні багатства документальних даних, які містить цей архів, надають його матеріалам великого значення не тільки для дослідників запорозької історії, а й для вчених, що розробляють інші проблеми історичної науки, а також питання історії мови, літератури, мистецтва, етнографії, фольклору тощо. Архів Коша Запорозької Січі — це справжня перлина української писемності XVIII ст.

Запорозький архів склався в результаті досить розвинутого діловодства на Січі, де існувала канцелярія з кількома канцеляристами, якими керував військовий писар, котрий водночас був і членом уряду — Коша. Внутрішнє офіційне листування Коша з курінними отаманами, військовою і паланковою старшиною охоплює життя Запорожжя в усіх його проявах, зокрема господарство, соціально-правову структуру, культуру, побут, міжнародні зв’язки, а також адміністративні, господарчі, військові заходи запорозького уряду.

Велику частину січового діловодства складає зовнішнє листування Коша з урядовими установами й окремими приватними особами, зокрема з українським гетьманом (у період гетьманату Кирила Розумовського 1750-1764 років) та виконавчим органом управління Лівобережної України — Генеральною військовою канцелярією. Листування мало характер посередництва у зносинах Запорозької Січі з царськими установами — Колегією іноземних справ, сенатом, імператорським двором, з якими Кіш листувався здебільшого самостійно.

Запорозька Січ листувалася з польськими старостами, державцями, губернаторами, як представниками влади Речі Посполитої на Правобережній Україні, яка ще за Андрусівською угодою 1667 р. і так званим Вічним миром 1686 р. була віддана царською Росією під владу шляхетської Польщі. З кримськими ханами та каймаканами, султанами ногайських орд, очаківським пашею листування мало дипломатичний характер, велося у справах прикордонних і торговельних, а також у розв’язанні взаємних претензій на спеціальних паритетних комісіях, зокрема щодо користування перевозами, місцями добування солі, захоплення худоби.

Переважною формою ділових паперів Запорозької Січі ще в 40-х pp. XVIII ст. був звичайний лист, застосовувалась староукраїнська ділова мова. У 50-70-х pp. під впливом зносин із царськими інстанціями та розвитком бюрократії запозичуються тогочасні форми російської дипломатії: «ордер» — писався від вищої інстанції до нижчої; «репорт» — до вищої установи або особи; «промеморія» — коли зносини відбувалися з відповідно рівними інстанціями. Однак і форма звичайного листа теж залишалася. Під впливом царських канцелярій відбувалася трансформація також і мови документів запорозького архіву. У 60-70-х pp. навіть у внутрішньому листуванні староукраїнська ділова мова поступово витіснялася канцелярською російською мовою.

У такому ж напрямку змінювалася і графіка писемності архіву. В першій половині XVIII ст. ще панувала київська школа скоропису. В класичному, кращому зразку цього українського скоропису букви дрібні, округлі, однакового розміру (кожна могла вписатися в ідеальний квадрат), гранично чіткі, без нажимів, розташовані в рядку рівномірно і вільно, у пропорційному, плавному й гармонійному ритмі. Округлі вигини букв над та під рядком надають художності цьому письму, ніби повторюють бані церков і небесну сферу.

У другій половині XVIII ст. в архіві під впливом цивільного шрифта запанував скоропис, який відзначався прямокутністю і спрощеністю літер. Наприклад, літери «с» і «к» писалися прямими рисками, літера «в» — прямокутником та ін. В архіві є документи, писані турецькою і татарською мовами (за характером письма так званого «діваки»), до яких, як правило, додаються переклади. Ханські ярлики, дбайливо оформлені, мають печатки і тугри. Низка документів польською мовою писані польським скорописом.

Архів Коша Нової Запорозької Січі має 374 справи, в яких міститься близько 40 тис. аркушів. На жаль, до нас не дійшов опис архіву, який був складений у самому Коші, однак ряд даних свідчить, що обсяг архіву в ті часи був значно більший. Первісні номери, що збереглися на деяких справах, дають підстави твердити про значну кількість втрачених і знищених справ.

Архівні матеріали (за незначними винятками) охоплюють період 1734-1775 pp., тобто їхні хронологічні межі збігаються з часом існування останньої Запорозької Січі.

Серед різних за формою і видами документів архіву особливо цінні матеріали із статистичними даними: численні «переписи», «реєстри», «відомості», «описи», «компути», «списки», «екстракти», якими рясніє запорозький архів. Вони містять відомості про кількість дворів, хат, худоби, майна в селах, слободах, селищах, зимівниках кожної з дев’яти паланок — тобто адміністративно-територіальних областей, де жили одружені запорожці з родинами та селяни, так звані «військові посполиті», або їх ще називали — «піддані Війська Запорозького».

Для дослідників статистичні документи разом з іншими матеріалами архіву (ордерами, репортами, донесеннями, журналами ревізій, інспекторських об’їздів та ін.) є найважливішим джерелом для вивчення процесів зростання хліборобства, розвитку скотарства, торгівлі на Запорозькій Січі, поширення там промислів (мисливства, рибальства, млинарства, рудництва, добування солі, чумацтва), а також удосконалення ремесел.

Останній період історії Запорожжя позначився помітним економічним піднесенням. Аналіз великого обсягу документальних відомостей дає підстави зробити висновок про фермерський характер запорозьких господарств, у яких не було кріпацтва (що панувало майже в усій Російській імперії) і які базувалися на власній і найманій праці. Запорожці зробили вагомий внесок у заселення й освоєння земель та загалом в економічний розвиток півдня України.

Значна кількість архівних матеріалів, серед яких більшість статистичного характеру, розкривають високий рівень розвитку торгівлі на Запорозькій Січі: внутрішньої (реєстри та описи шинків, базарних яток, лавок та ін.) та зовнішньої — з Лівобережною і Правобережною Україною, російськими містами, а також участь Запорозької Січі в міжнародній торгівлі, передусім — з Кримським ханством і султанською Туреччиною. Традиційним був торговий шлях: Стамбул — Очаків — Січ. Серед чумаків було чимало запорожців. Документи торговельних компаній, копії куггчих, векселів та інші, листування з гетьманським урядом, українськими слобідськими полковниками, російськими генерал-губернаторами, польсько-шляхетською адміністрацією, царськими властями, халським урядом, ногайськими ордами говорять про широкі та жваві торговельні зв’язки Запорозької Січі, про її велику роль у транзитній торгівлі Росії.

Слід зазначити, що розвинута статистична служба Запорожжя була для того часу досить рідкісним явищем і свідчила про певну досконалість системи правління Коша Запорозької Січі. Володіючи узагальнюючою, всебічною інформацією, в якій, ніби у фокусі, сконцентровані були дані про різноманітні явища і події, що відбувалися на запорозьких землях, Кіш мав можливість певною мірою корегувати і спрямовувати процеси їх розвитку. Показовою щодо цього може бути система упорядкованого і регульованого лісокористування, що існувало тоді на Запорожжі. На кожну вирубку лісу для зимівника або на продаж вимагався спеціальний дозвіл уряду — Коша Запорозької Січі. В архіві є ряд наказів Коша про зберігання лісу, що свідчить про присутність принципів охорони природи у внутрішній політиці уряду. В 1768 р. були зібрані статистичні відомості по паланках про кількість загиблих під час лютої зими 1767-1768 pp. коней, рогатої худоби, овець з переліком сіл, хуторів, зимівників, господарів. Кіш виявив тяжкий стан у скотарстві і вжив заходів на його покращення.

Загальна кількість населення Запорозької Січі, тобто Вольностей Війська Запорозького, досягала 100 тисяч, з них бойових козаків, котрі брали безпосередню участь у військових діях, — 40 тисяч. Як свідчать документи, саме на таку кількість козаків запорозькі депутації до імператорського двору просили виділяти «царського жалування».

Документи архіву дають можливість простежити розвиток диференціації серед козацтва, різку соціальну й економічну нерівність, поглиблення протиріч між різними соціальними категоріями: кошовою старшиною, багатим козацтвом і найбіднішими прошарками — «сіромою», «голотою», наймитами («аргатами»), рядовим козацтвом («черню» військовою, курінною, паланковою).

З документів архіву дізнаємося про мешканців запорозької столиці — міста-фортеці Січі, де перебував Кіш — кошовий отаман, військовий писар, військовий суддя, а також військова старшина, курінна старшина — отамани та хорунжі. У куренях — своєрідних казармах — мешкали запорозькі козаки січової залоги, переважно найбідніша частина — сірома. Тут же стояв «грецький дім», що призначався для іноземців. Значна кількість населення жила і в торговельно-ремісничому передмісті Січі. У Новосіченському ретраншементі — окремій фортеці — перебували російські солдати запровадженого на Січі царського гарнізону. Січове населення складалося тільки з чоловіків.

Курінні списки в архіві цікаві не тільки зі статистичного боку. На Запорожжі, куди прибували втікачі, існував звичай надавати їм нові прізвища, щоб поміщики не могли їх розшукати. Зберігалися лише імена. Та й козаки з Гетьманщини, як і лівобережні старшини, які перебували певний період на Січі, на цей час заміняли свої прізвища на прізвиська. І тому Бугаєвський прозивався Гунею, Судима — Медведем, Мальований — Вірменком та ін.

Отже, коли на всій Україні вже в середині XVII ст., як вважають учені, прізвища стабілізуються, то на Запорожжі ще й у другій половині XVIII ст. відбувається процес утворення і формування українських прізвищ, а курінні списки та інші документи архіву дають можливість вивчати джерела та умови виникнення українських прізвищ. Запорожці, придумуючи прізвища, виявляли гумор та винахідливість. У курінних списках відбився цілий шар культури: історія, демографія, етнографія, економіка, соціальні та національні відносини, побут і звичаї українського народу, розкриваються несподівані грані й аспекти історії запорозького козацтва.

Певна частина прізвищ може свідчити пре походження або тривале перебування запорожця в іноземних країнах, як-от: Лях, Полулях, Гуржуй, Гуржій (так у XVIII ст. в Україні називали грузинів), Сербин, Литвин, Вірменко, Циганко, Московит, Турчин, Волох, Молдовин, Угорець (Венгрин) та ін. Закріплювалася за новим козаком нерідко назва місцевості або міста, села, звідки прибував втікач: Бершадський, Галицький, Кальміуський, Кальницький, Кодацький, Киянин, Криловський, Лебединець, Миргородський, Ніжинець, Полтавський, Самарський, Самарець, Ставицький, Сумський, Чугуєвець та ін.

За прізвищем, наданим на Січі, можна дізнатися про поширені в Україні ремесла, промисли та про характер військової, торговельно: діяльності прибульців: Сердюк, Гардовий, Гуртовий, Купчин, Крамар, Кантаржій, Дегтяр, Стаднюк, Свинар, Садовничий, Саловар, Са-ловоз, Стороженко, Солдат, Слюсар, Скляр, Стельмах, Порохня, Байдала, Попович, Кум-пан, Караван та ін.

Найцікавішу групу складають прізвища, в яких закладена характеристика особливостей зовнішності, вдачі, поведінки запорозьких козаків. Спостерігалося найтиповіше, промовисте, що впадало в очі. Для його означення вишукувалося найвлучніше слово, яке по суті змальовувало зовнішній чи внутрішній портрет особи: Головатий, Головко, Чуб, Зуб, Зубатий, Зубенко, Ніс, Носань, Носенко, Губа, Губенко, Борода, Усатий, Синегуб, Косий, Косач, Остроух, Шрам, Горбоніс, Кучера, Сухий, Сторчак, Спичак, Старий, Череватий, Великий, Сухий, Сіроух, Похила, Лантух, Рябий, Рясний, Сморчок, Крючок, Білий, Білан, Чорний, Чорномаз, Стуконіг, Блакитний, Писанка, Сіроокий, Салогуб, Стовбур, Стрижак, Сліпий, Слинько, Статечний, Немилостивий, Нещадний, Хижняк, Святий, Велегул, Хмара, Бистрий, Бистрицький, Біда, Круть, Побігай-ло, Легкоступ, Циподрига, Свистун, Швидкий, Сновида, Покотило, Холодний, Шмор-гун, Собачийсин, Скупий, Спорник, Суперека, Солодкий, Горкуша.

Помічаючи схожість якоюсь рисою з представниками фауни, особливо птахами, і флори, запорозькі козаки називали своїх нових товаришів так: Сич, Сова, Сорока, Синиця, Ворона, Снігур, Голуб, Лелека, Селезень, Кулик, Шпак, Чайка, Орлик, Таран, Таранець, Соболь, Шкапа, Чалий, Сивокотило, Сивокінь, Кущ, Лоза та ін.

Запорожці іноді надавали іронічні прізвища, які виражали не справжню ознаку, а її протилежність. Малютою, Малюком називали високу людину, а Махинею — невеличкого зросту.

Пори року, дні тижня, мабуть, коли з’являлися на Січі втікачі, відбилися в ново-створених прізвищах — Зима, Засуха, Понеділок, Середа, Субота, Вечірній та ін. Джерелом для прізвищ був одяг — Свита, Столата, страви — Борщик, Кисіль, Куліш та ін. Але основна маса прізвищ створювалася від імен: Іваненко, Петренко, Кононенко тощо, а також Пилипча, Климовець, Стась, Стефан, Сабадан… Є й такі прізвища, що їх важко пояснити: Лабда, Лага, Прандул, Самбок, Халакум та ін.

Дуже цінну інформацію про запорозькі персонали містять атестати «товаришам» куренів; їх видавав Кіш, засвідчуючи службу в Війську Запорозькому. Атестати включали біографічні відомості щодо походження, вступу до «товариства Війська Запорозького», приписку до певного куреня, виконання курінних обов’язків, участь у військових походах, дипломатичній службі, про місця перебування, одруження запорозьких козаків.

Жонатим запорожцям або тим, які перебували деякий час на Гетьманщині, видавали спеціальні паспорти.

Окремі справи архівного фонду показують наступ царського уряду на автономні права Запорозької Січі. Деякі документи були заведені з приводу втручання у внутрішні справи Запорожжя та свавілля начальника царського гарнізону Новосіченського ретраншементу. Значну частину архіву складають справи про так звану «земельну боротьбу» Запорожжя проти захоплення українською лівобережною і слобідською старшиною та російськими поміщиками запорозьких земель, створення царським урядом за рахунок земельних володінь Запорозької Січі військових поселених полків з іноземців, що переходили в Росію, а також побудову на цих землях Дніпровської оборонної лінії. Про відносини між царським урядом і Запорозькою Січчю свідчать численні документи: «прошенія», «челобитні», «петиції» Катерині II. До них додаються надзвичайно цікаві ретроспективні матеріали — універсали польських королів і українських гетьманів, царські грамоти, сеймові конституції — виписки з міжнародних трактатів. Документи ряду справ розповідають про поїздки спеціальних депутацій старшини до імператорського двору для одержання щорічного «хлібного і грошового жалування», вирішення земельних справ або ж з питань підпорядкування Січі Іноземній колегії, Сенату, Київській губернській канцелярії, гетьману. Серед матеріалів запорозьких депутацій дуже цікаві листи до царських вельмож і реєстр подарунків для них.

Велика справа з 225 аркушів 1767-1768 pp. містить документи про участь депутатів Запорозької Січі в діяльності Законодавчої комісії для складання « Нового уложення », яка не дала ніяких наслідків: то була фальшива гра Катерини II. Однак матеріали запорозької документальної справи дуже цінні: вони розповідають про обрання депутатів на Січі, про накази їм і перебування депутатів у комісії. Наприклад, акти обрання в присутності відрядженого від Рум’янцева полковника Андрія Милорадови-ча, тексти наказів від Війська Запорозького і окремо від Канівського куреня, списки уповноважених куренів, листи запорозьких депутатів на Січ про початок роботи комісії.

Остання справа фонду розповідає про зруйнування і ліквідацію Запорозької Січі царськими військами генерала Текелі. Реєстри претензій, журнали засідань прикордонних запорозько-татарських комісій відтворюють характер відносин Січі з її агресивними сусідами.

Невелика кількість матеріалів, що залишилась від значного документального масиву, пов’язана з короткочасним перебуванням запорожців під владою Кримського ханства (Олешківська Січ). До цього періоду належать документи татарською мовою, у тому числі ярлики Каплан-Гірея та Іскандер-Гірея про грошові побори з запорожців, про заборону займатись добуванням солі на Козячому мисі тощо. Матеріали тих років містять також листування Коша з представниками царського уряду про повернення запорожців до складу Росії.

В архіві відображено найактивнішу участь запорозького козацтва в гайдамацькому русі на Правобережній Україні й у найбільшому народному повстанні 1768 p. — Коліївщині. Протоколи допитів запорожців яскраво відтворюють з уст самих учасників картини героїчних боїв повсталих.

Ряд документів статистичного характеру подають списки запорозьких козаків — жертв польсько-шляхетського терору на Правобережній Україні. Серед них — «Ведомость, сколько от прошедшего 1733 года даже по настоящий 1748 год казаков Войска Запорожского Низового ляхи повешали, и что в них поотбирали, и как оньїх казаков звали и прозивали, и каких они куреней, с какими оньїми товарами ходили, а другие за какими нуждами и где оньїх повешано».

У «Відомості» вказано, що польські пани, перш ніж вбити людину, яку вони підозрювали в участі в гайдамацькому русі, піддавали її жорстоким тортурам. Так, наприклад, козака Івана Бойка «перше на страстну тягли, а потом на кол посадили ».

Значну частину архіву складають так звані «справи походні». Репорти і донесення запорозьких командирів, які надсилались нерідко просто з поля бою, похідні журнали і «реляції» запорозьких «партій» і «команд» відтворюють бойову діяльність Запорозького Війська, участь його в російсько-турецьких війнах 1735-1739 і 1768-1774 pp.

Докладно, з яскравими деталями архівні документи розповідають про славнозвісні Дунайські експедиції запорозького флоту, який у 1771-1772 pp. двічі пройшов путь з Дніпра у Дунай.

«Реляція» головнокомандувача Другою російською армією Долгорукого і «Журнал…» 1771 р. відтворюють подвиг запорозьких козаків під час зайняття Криму російськими військами. Під час штурму Перекопських укріплень запорожці зуміли відшукати зручний перехід через Сиваш — затоку Чорного моря. Скориставшись відпливом на Сиваші, вони по його обмілинах, як свого часу Іван Сірко, на світанку 14 червня, пішли в обхід Перекопського валу в авангарді російських кавалерійських частин. Вийшовши на Кримський півострів, вони вдарили у ворожий тил, сприяючи тим самим успіху фронтальної атаки головних сил. Майстерна взаємодія російської армії з козацькими військами в російсько-турецькій війні 1768-1774 pp. сприяла звільненню Причорноморського узбережжя від тяжкого турецько-татарського па нування.

Накази, ордери російських командуючих, їх листування з запорозькою старшиною, реляції до Петербурга, справи про нагородження старшин і козаків золотими медалями свідчать про високу оцінку військового мистецтва та бойової сили Запорозького Війська російськими полководцями та державними діячами. Головнокомандуючий російською армією під час російсько-турецької війни 1768-1774 pp. фельдмаршал Рум’янцев говорив, що запорожці уславились «похвально знаменитими заслугами и преданным отправлением службыі». Високо оцінюючи значення Запорозького Війська в боротьбі з турецько-татарськими арміями, він відзначав важливу роль у цьому запорозької піхоти, підкреслюючи її перевагу перед турецькою.

Російські генерали та офіцери вважали для себе за честь записуватись у Запорозьке Військо, ставати його почесними членами, одержувати атестати на звання «курінного товариша». В архіві зокрема є виданий Михайлові Кутузову, тоді ще підполковнику, атестат про включення його в реєстр Запорозького Війська як «значного товарища Іркліївського куреня». Григорій Потьомкін був вписаний у курінні списки під прізвиськом Грицько Нечеса, бо він носив велику перуку. Почесного звання запорожця був удостоєний 4 серпня 1770 р. і всесвітньо відомий астроном Христофор Ейлер.

Кілька архівних справ мають інтригуючу назву — «Секрети Коша Запорозького». Це таємне листування козаків з гетьманом Розумовським, Колегією іноземних справ, Київською губернською канцелярією з приводу збирання відомостей про сусідні держави, в першу чергу про внутрішнє становище і зовнішню політику, зокрема про войовничо-агресивні плани султанської Туреччини, Кримського ханства та ногайських орд, про зосередження військових сил та ін. Збереглася ціла серія таких звітів від запорозьких козаків, які провадили таємне розвідування. Козак Василь Швидкий прислав до Коша відомості з Криму, куди його спеціально направили у зв’язку з чутками про те, що новий хан Крим-Гірей готується до вторгнення на Україну. Запорозькі купці проникали у вищі сфери Кримського ханства або ж збирали відомості серед різних верств населення Криму, Туреччини, ногайських орд. Важливим джерелом інформації були і так звані «распросні речи» невільників, адже через Січ проходило багато українців, білорусів і росіян, які втекли з татарської неволі.

Під час російсько-турецьких або російсько-татарських переговорів запорозькі козаки були товмачами, тобто перекладачами.

Кілька справ розкривають дипломатичну діяльність запорозьких козаків у ногайських ордах за завданням російського уряду, яка сприяла переходу орд від Кримського ханства під російський протекторат у 1770 p., а також розповідають про транспортування і забезпечення харчами цих орд під час перебування їх на території Запорозької Січі.

В архіві майже не збереглося матеріалів, пов’язаних з культурою, яка на Запорозькій Січі мала багато своєрідних і оригінальних рис і досягла високого рівня розвитку. Запорозька Січ зробила значний внесок у справу формування української національної культури.

Кіш дуже дбав і піклувався про створення широко розгалуженої системи освіти. За відомостями документів архіву, а більше за іншими джерелами, при всіх шістнадцяти церквах, що діяли на території Вольностей Війська Запорозького існували церковнопарафіяльні, а також діяли три спеціальні, підвищеного типу, школи.

Існувала на Запорожжі також школа «вокальної музики і церковного співу», яка діяла спочатку в слободі Орловщина (на р. Самарі), а в 1770 р. була перенесена на Січ.

Кілька справ архіву пов’язані з церковним життям Запорожжя, зокрема листування Коша з Межигірським монастирем і київським митрополитом про автономію запорозької церкви, обрання і вибори священиків, систему оганізації церковної справи та ін. Про благодійні традиції Запорожжя свідчать документи, в яких розповідається про приїзд на Січ ченців з різних міст України для збирання коштів.

Багатства документальних даних, які містить архів Коша Запорозької Січі, роблять його матеріали важливими і цінними для багатьох учених — істориків, мовознавців, літераторів, митців, для широкої громадськості, для кожного, кому дороге героїчне минуле нашого народу. Цей унікальний архів, безперечно, має світове значення. Тому не перестає бути актуальним не раз порушувана, але й досі не розв’язана проблема його археографічного видання.

Питання про видання запорозького архіву нерозривно пов’язане з драматичною долею запорозької тематики, піднесення і спад якої визначалися характером політичних періодів історії нашої країни. Кілька разів українські історики збиралися видати архів Нової Січі, і щоразу з Москви надходили негласні заборони. Тільки в незалежній Україні вдалося врешті зрушити справу з мертвої точки.

У 1998 р. Інститут української археографії та джерелознавства НАНУ видав 1-й том давноочікуваної серії. [У 2000 р. побачив світ 2-й том, потім 3-й, 4-й, 5-й томи, але щоб опублікувати повністю справи фонду № 229 ЦДІА України в Києві, треба щонайменше 20 таких фундаментальних томів! А ще ж маса запорозьких документів зберігається в Москві й Петербурзі. За свідченнями покійної архівістки І. Мощиць, у Архіві Військово-морського флоту в Ленінграді вона бачила в 60-х роках XX ст. цілу кімнату, буквально забиту документами Коша Запорозької Січі.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *