Андрій Гудович

Яка цікава і як мало знана постать Андрія Гудовича: і його студентські роки за кордоном, і феерична політична кар’єра за короткого царювання Петра ІІІ, і довгі роки нидіння опального вельможі,і оповиті глибокою таємницею зв’язки його з українськими автономістами в 1780-1790-тих роках, і непомітна смерть.

Та найцікавіше те, що в особі Андрія Гудовича зійшлися державницькі традиції Старої Гетьманщини з новітніми європейськими культурними й політичними плямами та аспіраціями. Аджеж батько Андрія Гудовича, Василь Андрійович Гудович (+ 1764), генеральний підскарбій (1764) і таємний радник, був одним з найвидатніших державних мужів Гетьманщини середини XVIII століття. Це ж йому в уста вкладає «Исторія Русов» патріотичну відповідь на російські закиди щодо «зрадливости» українців (зокрема українських гетьманів). Брат Андрія Гудовича — Іван (1741-1820), згодом фельдмаршал і граф, був одружений з донькою гетьмана Кирила Розумовського — Прасковією Кирилівною. Українські фамільні традиції, безперечно, відбилися в діяльності Андрія Гудовича.

Андрій Васильович Гудович, старший син генерального підскарбія і його першої дружини Ганни Петрівни Білецької-Носенко, доньки Прилуцького полкового сотника, вдови по Івані Даровському, народився 1731 року. Батько дав йому добру закордонну освіту. Він учився в університеті в Кенігсберзі (1751), де студіював математику і, правдоподібно, філософію в професора Фрідpixa Йоганна Бука (Buck). Там же вчився і молодший брат Андрія — Іван (згодом був у Галле), а їх ментором був славнозвісний український історик і правник Петро Симоновський. Німецька освіта і подорож по Европі назавжди поклали сильний відбиток на все культурне обличчя Гудовича. Звідти виніс він глибоке переконання, що дальший розвиток України мусить бути пов’язаний з західноєвропейським культурним і політичним світом, передусім з Німеччиною.

Ці настрої Гудовича поглибились, коли він вставши до голштінської військової служби при дворі герцога голштінського, наслідника російського престолу, великого князя Петра Федоровича (згодом імператора Петра ПІ). Треба нагадати, що голштінські симпатії та зв’язки були традиційними і на Гетьманщині (в першій половині та в середині XVIII стол.), і в колах української еміграції. Не дивно, що при дворі великого князя і герцоґа і в його мініатюрній голштінській армії було чимало представників визначних старшинських фамілій Гетьманщини. Спочатку камергер і фліґель-адьютант (у ранзі полковника) великого князя (1757), Гудович скоро став улюбленцем Петра Федоровича, а коли той вступив на російський престол з ім’ям Петра ПІ (1761-1762), Гудович став (жовтень 1761) генерал-адьютантом імператора (в ранзі бриґадира, а згодом генерал-майора). Саме його новий імператор послав — у перший же день свого царювання — до пруського короля Фрідріха II з пропозицією миру та спілки проти ненависної Петрові ПІ Данії, традиційного ворога Голштінії. Гудович був, як тоді казали, «голубицею миру». Відтоді він нав’язує впливові зв’язки в пруських урядових колах, які придалися йому згодом.

Але постать Андрія Гудовича цікавіша для нас У світлі українських політичних подій того часу. Під час короткого царювання Петра III, в петербурзьких політичних колах ім’я Гудовича називалось як ім’я майбутнього гетьмана України (1762), що, мабуть, відбилося на ставленні гетьмана К. Розумовського до імператора і переході його до табору імператриці Катерини Олексіївни. І разом з тим навіть вороги Гудовича не могли закинути йому якогось особистого честолюбства чи політичного інтриганства. До того ще Гудович був відомий як чесна й непідкупна людина. Він був щиро відданий Петрові Федоровичу, який дуже любрів його і цілковито йому довіряв. Не раз і далі давав йому імператор відповідальні дипломатичні доручення, наприклад, у травні 1762 року до Курляндії, де він мав підготувати справу обрання принца Ґеорґа Голштінського (дядька Петра ПІ) на курляндський престол. (Ця місія не відбулася). Петро ІІІ надав Гудовичеві (указ 11. III. 1762) великі маєтки на Україні, в Стародубівському і Чернігівському полках, зокрема «розкольничі слободи» Добрянку, Радуль, Єліонку, Климову, Зибку та Клинці, разом до 15 тисяч душ).

Переворот 1762 року поклав край кар’єрі Гудовича. Хоч Катерина II пропонувала йому залишитися на службі, він проте волів вийти у відставку і виїхав за кордон, де був до 1765 року. Після повернення звідти він оселився в своїх українських маєтках (звичайно він жив у селі Душатині, Мглинської сотні, згодом Суразького повіту), де й пережив довголітнє царювання Катерини II.

Опальний вельможа, він здебільшого стояв осторонь офіційного українського життя( знаємо тільки, що він підписав наказ Стародубівського шляхетства до Законодавчої Комісії 1767 року), але фактична роль його в українських громадських справах була, мабуть, більша. Він був другом Якова Марковича і бував у нього в Глухові (1766 p.). Взагалі Гудович був надто поважною людиною на українському обрії того часу, щоб його

Після перевороту 1762 року ці маєтки, здається, були втрачені. Року 1783 за Андрієм Гудовичем (і частково братом його Іваном) рахувалося в повітах Мглинському, Суразькому, Миргородському і Глухівському З 401 душа обох статей.

вплив не відбився на місцевому громадянстві та його політичних акціях. Фамільні, особисті, колишні службові, маєткові зв’язки, старе колегіятство з німецьких університетів, спільні національно-культурні інтереси та симпатії, а, з другого боку, опозиційне ставлення Гудовича щодо тодішнього російського уряду, — все це визначило його дальший політичний шлях.

Можна думати, що Андрій Гудович був зв’язаний з Новгородсіверським патріотичним гуртком 1780-1790-тих pp. (див далі) і був утаємничений у справу закордонної місії В. Капніста 1791 року. Гудович був у дружніх стосунках з визначним учасником Новгородсівер-ського гуртка — Павлом Коропчевським. Він був, безперечно, добре знайомий і з В. Капністом. Насамперед вони були близькі свояки). Далі, Гудович і Капніст були сусідами: маєток Капніста, Обухівка, де він постійно жив, лежав дуже близько від одного з головних маєтків Гудовича — м. Сорочинців (Миргородського повіту). На нашу думку, Гудович порадив Капністові вдатися до графа Герцберґа, першого міністра пруського короля, що його Гудович особисто знав ш,е з часів Семилітньої війни і своєї місії до Фрідріха ІІ 1761 року. Дуже цікаво, що саме на цей час припадає подорож Гудовича з Москви до Яс (січень 1791 року): Гудович був зв’язаний з українським старшинством у російській армії, яка перебувала тоді на турецькому фронті, а, з другого боку, він був у приятельських взаєминах з фельдмаршалом гр. П. Рум’янцевим, одним з лідерів російської опозиції того часу, відданим прихильником вел. князя Павла Петровича.

Вступ на престол Павла І мав дуже змінити становище на Україні і відбитися на особистій долі Гудовича.

Рідний дядько (по матері) В. Капніста, Василь Андрійович Дунин-Борковський, бунчуковий товариш і депутат від шляхетсва Стародубівського полку до Комісії 1767 року, був одружений (другим шлюбом) з Феодосією Гудович, рідною сестрою А. В. Гудовича.

Справді, Павло І негайно викликав Гудовича до Петербурґу і надав йому ранґу генерал-аншефа та орден Олександра Невського). Отож ім’я Гудовича зустрічаємо в нових політичних комбінаціях того часу. У грудні 1796 року в добре поінформованих українських колах вважали, що «Константин Павлович (великий князь — О. О.) здесь (себто на Україні — О. О.) будет великим гетманом, а при нем Гудович — регентом». До цього не дійшло, але такі пляни, справді, могли бути в Павла І і Гудовича.

Та щось не вийшло в Гудовича з новим імператором, який так шанував і щедро нагороджував прихильників свого батька. Андрій Гудович навіть не дістав графського титулу, що був наданий (1797 року) Павлом І його молодшому братові — Іванові, київському військовому губернаторові, якому.  1798 року було «повельно управлять в Малороссійской губерній гражданскою частію». Дозволимо собі висловити припущення, що Андрій Гудович своїми українськими державницькими прагненнями не відповідав «видам» російського уряду, діями якого в українських справах керував кн. О. Безбородько, засадничий противник гетьманства. Так чи так, Андрієві Гудовичеві не знайшлося відповідного місця на Україні серед тих напів-реформ, якими обмежилося таке довгождане і багато сподіване з боку українських автономістів) царювання Павла І.

Останні роки Андрія Гудовича пройшли тихо й непомітно. Спогади минулого, жаль за втраченими надіями, вузьке коло близьких друзів та однодумців, здається, полювання, — ось і все, що залишилося для душатинського самітника (Гудович не був одружений). Він помер 24 червня 1808 року).

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *